Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 6.2. Міжнародний договір – головне джерело сучасного міжнародного права
На противагу процесу творення права за допомогою звичаю, договори (або інші міжнародні конвенції) є результатом сучасного і свідомого методу нормотворення.
Договори мають різні назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до статутів і декларацій, та власне угоди. Усі ці назви виражають письмову домовленість, згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов’язання з певного кола питань окреслених відносин.
Договори можуть класифікуватися на “правотворчі”, які повинні мати загальне застосування, а також “договори-контракти”, котрі стосуються винятково невеликої групи держав, або навіть лише двох держав. Такий поділ має на меті показати загальний або локальний характер цієї угоди, а також рівень відносин, що виникають з неї.
Договір вказує на виразну згоду та свідому форму застосування законодавства відповідної держави. Упродовж XX ст. кількість укладених міжнародних договорів значно зросла, підтвердженням чого є зростаюча кількість томів зібрання договорів ООН. У міжнародних відносинах вони відіграють істотну роль.
Поряд із розширенням урядового контролю, а також зростаючим впливом технологічного та комунікаційного прогресу на міжнародній арені з’являються проблеми, котрі вимагають відповідної форми міждержавного врегулювання.
Багато вчених-міжнародників визнають договори найважливіших джерелом міжнародного права, оскільки вони вимагають чіткої згоди сторін, що домовляються. А відтак договори розглядали як головний інструмент стосовно звичаю, який завжди визнають у формі мовчазної згоди. Для прикладу, серед важливих договорів можна назвати Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та ін.
Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей, за допомогою яких держави висловлюють своє ставлення до окремих проблем міжнародного права, або виражають нові норми, котрими вони будуть керуватися у своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори в кінцевому підсумку вимагають значної кількості участі держав, через що відбувається зростання їх значущості, а інколи можуть вміщувати норми, обов’язкові для всіх держав. Вони є нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Договір про Антарктику 1959 р. або Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Існує також багато договорів, які, підтверджуючи чинні правові норми, кодифікують звичаєві норми – наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р.
Сторони, які не підписали і не ратифікували конкретного договору, не є зв’язані його положеннями. Це загальний принцип, який наочно проілюстрований у справі про континентальний шельф у Північному морі38 – ФРН не ратифікувала цю Конвенцію, у зв’язку з чим не була зобов’язана виконувати її положення. Однак, якщо договір віддзеркалює норми звичаєвого права, держава, котра не є його стороною, все одно буде зв’язана його відносинами – не тому, що це договірна норма, а тому, що вона підтверджує звичай міжнародного права. Поряд із тим, держави, які не є учасницями цієї угоди, можуть підтвердити факт, що її положення, залежно від характеру домовленостей, кількості її сторін та інших обставин, можуть бути джерелом звичаєвих норм.
Необхідно зазначити, що у випадках створення договірної норми, яка стосується тієї самої сфери, що й норма звичаєвого права, остання не поглинається договірною нормою, а залишається функціонувати окремо. Такий теоретичний висновок був підтверджений у практиці діяльності Міжнародного суду ООН у справі Нікарагуа проти США.
Договори можуть мати конституційний характер, оскільки вони фіксують факт утворення міжнародної організації і виступають як їх конституції, закріплюючи права та обов’язки.
З іншого боку, “договори-контракти” самі собою не є інструментами створення права, оскільки їх ухвалює невелика кількість держав, і стосуються вони обмеженого кола питань. На відміну від правотворчих договорів, “договір-контракт” припиняється відразу після виконання.
Значення договорів не в тому, що вони нібито відтворюють звичаєві правила, а в тому, що вони в заново створених нормах регулюють такі відносини, які не врегульовані звичаєвим міжнародним правом. А відтак, враховуючи динаміку сучасних міжнародних відносин, держави не можуть вичікувати, поки створиться міжнародний звичай. Лише міжнародним договором можна врегулювати процес виникнення нових міжнародних відносин у відповідній сфері.
Кожен міжнародний договір є не лише юридичною угодою, а актом вищих органів держави, який встановлює нові юридичні норми.
Важливою якістю договорів є стабільність їх норм, які впродовж тривалого терміну дії забезпечують велику передбачуваність у поведінці учасників, що є надзвичайно важливим для міжнародного правопорядку і має особливе значення для врегулювання життєво важливих для держав проблем. Окрім цього, чітка визначеність договірних норм суттєво полегшує їхнє застосування, а також забезпечує належний контроль за їх виконанням. Особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов’язковість договору у формі ратифікації, підписання та ін. надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх взаємодію з національним правом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)