Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – Розділ 3. НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
3.1. Поняття, особливості та структура норм міжнародного права
Як відомо, регулювання міжнародно-правових відносин здійснюють за допомогою норм міжнародного права, які представляють собою формально визначені правила поведінки суб’єктів міжнародного права. Норма міжнародного права повинна відповідати трьом основним вимогам: регулювати відносини між суб’єктами міжнародного права, бути обов’язковою для цих суб’єктів (мати юридичну силу) і мати загальний характер (не вичерпуватися одноразовим виконанням).
Однією із особливостей міжнародно-правових норм є те, що їхні основні користувачі – суб’єкти міжнародного права їх же самі і створюють, і санкціоновують, і забезпечують виконання (що не притаманно внутрішньодержавному праву).
Правила поведінки, що створюються в процесі міжнародної правотворчості, завжди мають об’єктивовану форму виразу і закріплення, яке позначають терміном – джерело міжнародного права. Зважаючи на усталену в науці та практиці думку щодо визначення видів джерел міжнародного права, основними способами створення норм міжнародного права є укладення міжнародних договорів і формування звичаїв. Однак у сучасному міжнародному праві, яке характеризується зростаючою роллю міжнародних організацій, вагомого значення набувають саме їх акти, які інколи виступають додатковим способом утворення норм міжнародного права.
Процес укладення міжнародних договорів детально регламентовано міжнародним правом, а саме Віденською конвенцію про право міжнародних договорів 1969 p. та Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи міжнародними організаціями 1986 р. Цими конвенціями також визначають умови дійсності та підстави недійсності міжнародних договорів – саме ті якості, що характеризують міжнародний договір як джерело зобов’язань суб’єктів, а відповідно і джерело права.
У доктрині існує думка, що не всі міжнародні договори є інструментом нормативного регулювання, а тільки ті, які мають багато учасників і які регулюють питання загального значення (їх ще називають договори-за кони). Решта ж договорів належать до індивідуального регулювання і через це не є джерелами права (їх ще називають договори-угоди). Такий поділ навряд чи можна вважати доцільним, оскільки і двосторонні, й багатосторонні договори містять міжнародно-правові норми (просто сфера дії в них різниться), а отже, є джерелами міжнародного права.
Основними особливостями договірних норм є: 1) письмова (в сучасний період – переважно) форма, що дозволяє досягти максимальної точності формулювань і встановити дійсну волю суб’єктів; 2) стабільність змісту, що дозволяє забезпечити передбачуваність поведінка зобов’язаних суб’єктів; 3) легкість (порівняно зі звичаєвими нормами) застосування; 4) ефективний контроль за реалізацією18.
Формування звичаєвої міжнародно-правової норми може відбуватися у два способи: по-перше, звичаєм може стати неписане правило поведінки, що склалося в практиці відносин суб’єктів міжнародного права і за яким вони визнають юридичну обов’язковість (opinion juris); по-друге, звичаєм може стати неписане правило, яке визнається юридично обов’язковим у результаті вчинення одного чи декількох актів14 (наприклад, норми, що регулюють відповідальність у міжнародному космічному праві). Як справедливо зазначає А. Фердросс, залежно від обставин, звичаєва норма може сформуватись миттєво або протягом тривалого періоду часу.
Наявність звичаєвої норми може підтверджуватися в міжнародних договорах, рішеннях судових та арбітражних органів, заявах держав, актах неправового (політичного) характеру, внутрішньодержавному законодавстві тощо. Як зазначив МС ООН, для закріплення норми у системі звичаєвого права немає необхідності у тому, щоб відповідна практика у буквальному значенні відповідала нормі, а для встановлення існування звичаєвих норм достатньо, щоб поведінка держав відповідала їм у загальних аспектах і щоб самі держави трактували поведінку, яка не відповідає таким правилам, як їх порушення. Крім того, практика держав (включаючи тих, що особливо зацікавлені) протягом певного відрізку часу, незважаючи на його терміни, повинна характеризуватись повторюваністю та практичною одноманітністю.
Досить часто одна і та сама юридична норма має дві форми зовнішнього виразу – договірну та звичаєву. Наприклад, міжнародно-правові норми щодо заборони, а також припинення і запобігання злочину геноциду існують і як міжнародно-правовий звичай і містяться у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Відповідно, держава не може для виправдання своєї поведінки послатися на факт неучасті у цьому договорі, адже ці норми є міжнародно-правовим звичаєм.
Як уже зазначалося вище, інколи норми міжнародного права створюються і за допомогою актів міжнародних організацій. Тут варто розмежовувати юридично-обов’язкові акти, які мають індивідуальний характер, і акти, що містять правила поведінки загального характеру. Наприклад, резолюцією Ради Безпеки ООН 827 (1993) було встановлено Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що скоєні на території колишньої Югославії з 1991 p., і затверджено Статут МКТЮ, який містився в доповіді Генерального секретаря ООН18. Ця резолюція встановлювала, зокрема, обов’язок держав здійснювати співробітництво із МКТЮ, юрисдикцію щодо визначених категорій осіб та злочинних діянь. Як приклад можна назвати резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974 р. “Визначення агресії”, яку використовують при кваліфікації актів агресії. Також акти міжнародних організацій можуть виконувати функції щодо фіксування змісту звичаєвих норм і тим самим сприяти їхньому формуванню та підтверджувати існування “оріnion juris”. У випадках, коли держави на певному етапі співробітництва не готові до створення визначених міжнародно-правових норм, на основі рекомендацій міжнародних організацій розробляють стандарти поведінки в певній сфері або ж констатують спільну позицію держав.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)