Механізм економічної політики – Уманців Ю. М. – 13.2. Соціальна сфера в ринкових умовах
Однією з вирішальних функцій держави є функція соціальна, що міститься в організації виробництва суспільних товарів, організації і контролю соціальної сфери (задоволенні соціальних потреб населення). За таких умов держава визначає пріоритети, напрями розвитку економіки з тим, щоб утворити суспільство соціальної справедливості, в якому рівні добробуту і осіб найманої праці прямо коригувати б з динамікою продуктивності праці і національного доходу. Останнє можливо через здійснення державою перерозподільного процесу. Державне втручання у перерозподіл доходів і є соціальною політикою, в ефективності проведення якої виявляється сила держави. Запроваджуючи не тільки активну промислову, але І сильну, високоефективну соціальну політику, національна держава може стати ініціатором І реальним суб’єктом заміни “моноцентричної” моделі “поліцентричною”.
Відповідно до Конституції, Україна є соціальною державою, яка передбачає створення умов досягнення високого матеріального добробуту громадян, упровадження активної системи їх соціального захисту, вільного і всебічного розвитку усіх членів суспільства. Але проголошення себе соціальною державою і реальна її побудова, не завжди збігаються між собою.
У той час, як у реальному (відкритому) секторі економіки хоча і нерівномірно, але все ж відбувається процес відновлення обсягів виробництва і компенсаційне економічне зростання, в соціальній сфері перспектив щодо відчутних змін поки що не вбачається. Актуальність аналізу проблеми підсилюється і тим, що економічна і соціальна політика, які здійснюються в країні, нерідко ізольовані одна від одної, точки їх взаємодії є скоріше випадковими, ніж закономірними. Подібна автономність об’єктивно сприяє підтримці практики, що склалася, коли заходи, які вживаються в соціальній сфері, зводяться до рятівних від надзвичайних ситуацій. Більше того, в умовах відносно обмежених ресурсів, звуження фінансової бази економічного розвитку потенціал будь-якого поліпшення у соціальній сфері різко обмежується, а самі заходи щодо економічного й соціального регулювання одвічно є конфліктними.
Причинами кризи соціальної сфери є мізерність зведеного бюджету країни відносно її фінансування, відсутність комплексних програм реформування складових соціальної сфери (зайнятості, охорони здоров’я, культури і т. п.) або необгрунтованість цих програм (наприклад, програм розвитку освіти чи житлово-комунального комплексу). Такий стан соціальної сфери може свідчити лише про те, що протягом всього періоду незалежності країни людський ресурс не входив до стратегічних пріоритетів держави. Недофінансування цієї сфери, часті зміни цілей і задач її реформування через часті зміни урядів врешті-решт наштовхуються на інституціональну структуру реального сектора економіки та його ефективність. Отже, суть проблеми полягає у відсутності чіткого визначення цілей стратегії реформування соціальної сфери і в неефективності системи управління цим процесом.
Виходячи з поняття людського суспільства як сукупності буття індивідуальних суб’єктів, їх відносин один з одним і з об’єктами навколишнього світу, соціальну сферу можна визначити як цілісну підсистему суспільства, породжену об’єктивною потребою у безперервному виробництві, що задовольняє соціальні потреби людей для відтворення людських ресурсів і відносин. Структура соціальної сфери, як і інших громадських підсистем, не є однорідною.
Структурування соціальної сфери здійснюється відповідно до різних критеріїв: за змістом, основними функціями соціальних інститутів, категоріальним апаратом дослідження. З точки зору економічного аналізу, найбільш прийнятним уявляється структурування соціальної сфери відповідно до функцій кожного її системного елементу. До таких можна віднести:
– соціальні інститути освіти, медичного, культурного і побутового обслуговування;
– система закладів, підприємств і органів управління, що забезпечують функціонування усіх інститутів соціальної сфери (соціальної інфраструктури).
Соціальні інститути покликані формувати умови збереження раніше нагромадженого людського потенціалу, забезпечувати доступність і створювати передумови удосконалення якісних характеристик майбутніх поколінь. Соціальна інфраструктура має створювати умови задоволення різноманітних потреб з метою відтворення людини і суспільства. Не зважаючи на специфіку, усі складові соціальної сфери об’єднані її головною функцією: задоволення соціальних потреб, що забезпечує соціальне відтворення людей як суб’єктів людської діяльності, носіїв людського капіталу. Соціальне відтворення передбачає усвідомлену, цілеспрямовану діяльність членів спільноти з приводу підтримки власної цілісності, забезпечення найбільш сприятливих умов свого існування і розвитку, для формування відносин з іншими спільнотами.
Ефективність соціального відтворення обумовлена значною кількістю чинників, важливу роль серед яких відіграють дієвість економічних заходів держави у галузі стабілізації соціальної сфери. Соціальна сфера існує не ізольовано, а у певному взаємозв’язку з іншими сферами суспільства, а функціонування усіх сфер життєдіяльності суспільства є обов’язковою умовою його розвитку, оскільки в їх єдності створюються матеріальні і духовні блага, реалізуються функції управління суспільством. По відношенню до них соціальна сфера може розглядатися як фактор зміцнення і підтримки стабільності соціальних відносин, їх відносної рівноваги.
Досягнення соціальних результатів перестає бути додатковим, вторинним, тобто таким, що існує після досягнення економічних результатів. Існує значна обумовленість соціальних процесів результатами економічного розвитку, але й економічний розвиток не може відбуватися без задоволення соціальних потреб особистого фактора виробництва. Ця взаємо обумовленість економічного і соціального є об’єктивною реальністю.
Пріоритетним напрямом стратегії соціального розвитку нашого суспільства має стати соціальна справедливість. Підхід до справедливості як Ідеї, яка рухає масами, виявляє, що це надзвичайно складна, багатокомпонентна проблема, характеристика якої включає не тільки соціальні, а й моральні, юридичні, економічні, історичні та інші відносини життя суспільства. Реалізація же цих відносин стає неможливою без надання суб’єктам однакових стартових можливостей, соціальних гарантій, забезпечення однакової оплати за однакову працю, усунення дискримінації у будь-якій формі. Значимість і нагальна потреба зазначеного визначається тим, що всі вони є складовими категорії соціальної справедливості.
Світовий досвід свідчить, що соціальну справедливість як стратегію соціального розвитку суспільства неможливо забезпечити без прямої участі держави в організації і фінансуванні соціальної сфери. При цьому ступінь участі повинна визначатися соціальною доцільністю, тобто сприянням неефективним з точки зору прибутковості, але необхідним суспільству структурним елементам сфери відтворення людини. Потреба у державній участі обумовлена і специфікою ринкового реформування. Внаслідок виробничої і фінансової нестабільності у вітчизняному бізнесі майже відсутні умови відтворення учасників господарської діяльності шляхом їх навчання, постійного підвищення кваліфікації.
Проте, це не означає, що участь держави у вирішенні соціальних проблем повинна бути всеохоплюючою. Мета соціальних перетворень у процесі реформування економіки полягає у переорієнтації системи соціального захисту з простого акту надання допомоги – на підготовку людей до праці, їх втягнення у виробництво, формування системи соціальних гарантій, що враховують інтереси працівників і роботодавців.
Слід розрізняти соціальну політику за стабільної ситуації і за умов перехідної економіки з урахуванням особливостей країни. Розвинене у людей прагнення до суспільних форм привласнення, традиції державного патерналізму в економіці є об’єктивною основою формування в Україні взаємної відповідальності громадян, підприємств, підприємців і держави за соціальний розвиток при дотриманні низки умов:
А) визначальної ролі держави у забезпеченні однакових стартових можливостей кожному новому поколінню українських громадян за допомогою надання безоплатної освіти і охорони здоров’я;
Б) відповідальності підприємців за мобілізацію ресурсів для соціальної сфери;
В) формування системи особистої відповідальності громадян та власне соціальне забезпечення по мірі пожвавлення виробництва та економічного зростання взагалі.
Модель соціальної держави, в напрямку якої здійснюються трансформаційні процеси в Україні, повинна спиратися на життєздатну відтворювальну демографічну структуру. Вона має виключати скорочення приросту населення та його працездатної частини, зниження рівня культури, освіти, професіоналізму, тобто чинників, які стримують підвищення продуктивної сили людини, рівня та якості її життя. Намагання змінити теорію відтворення сучасної людини орієнтирами лише на її виживання з точки зору соціальної спрямованості економіки, є антигуманними. Слід зазначити й те, що сама по собі соціальна спрямованість економічного розвитку не може бути першоосновою якісних змін у життєдіяльності суспільства. Передумовою соціальних перетворень є зміна цінностей та моделей соціально-економічної поведінки, становлення нової інституціональної системи. Це тим більше важливо, що зміст процесу соціально-економічної трансформації становлять зміна механізмів соціального регулювання та соціальної адаптації. Результатом її реалізації є орієнтація частини населення на власні сили та можливості, свобода у прийнятті рішень, економічному виборі, заміна владного та господарського контролю правовими нормативами. Рівень адаптації визначається здатністю індивідів, різних верств та груп населення раціонально і ефективно використовувати власні професійні ресурси, особистий потенціал для включення в сформовану господарську ситуацію з метою реалізації власних потреб та інтересів. Від того, як проходить процес адаптації, залежать успіхи тих перетворень, що здійснюються. Включення все більшої кількості людей та соціальних груп у цей процес є найважливішим індикатором їх ефективності.
У контексті викладеного роль держави набуває особливого значення, її соціальні функції мають і економічне обгрунтування, а їх реалізація має економічні наслідки.
Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити подальші висновки. Економічна наука передбачає два шляхи вирішення проблем соціальної сфери, які характеризують ступінь соціалізації держави. Перший пов’язаний з таким рівнем перетворення економіки, який буде самодостатній для вирішення соціальних питань. Змістом іншого є підпорядкування економічних перетворень в напрямі суттєвого підвищення соціальних показників суспільного розвитку з метою створення суспільного соціального фонду і встановлення відносної соціальної справедливості в країні. Обравши перший шлях на старті ринкового реформування економіки, часто змінювані уряди України припустили, на наш погляд, стратегічну помилку, наслідками якої було значне погіршення стану соціальної сфери. За ринкових умов господарювання потреби соціальної сфери повинні регулюватися механізмом, що поєднує ринкові державні важелі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)