Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 2. Возз’єднання українського народу в єдиній державі
Переможці Першої світової війни безжально розкраяли західні українські землі: їх жителів було силоміць прилучено до Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, тоді як основний масив нації залишався в Радянській Україні – одній із республік СРСР. І знадобилася ціла історична епоха з неймовірними суспільними катаклізмами, щоб заповітній мрії народу судилося збутися. Завдяки серії потужних, дуже непростих і суперечливих зрушень, що сталися на політичній карті Європи у 1939- 1945 рр., українство досягло державної цілості в максимально наближених до, своїх етнічних кордонах. “Якою б страхітливою не була руйнівна війна, – зазначав О. Довженко, – яким би грізним ураганом не пройшлася вона по Україні, її величезне політичне значення для історії українського народу безперечне”.
Від початку Другої світової війни становище українців радикально змінюється. Падіння Польщі та її черговий поділ призвели до поширення на західноукраїнські землі більшовицького режиму, а з приходом німецьких окупантів установився нацистський “новий порядок”. Однак повоєнна Україна за багатьма ознаками відрізнялася від довоєнної: значно розширилися її кордони, зросла міжнародна вага, докорінно змінився склад населення, а головне – вперше за багато століть українські землі опинилися у межах однієї держави.
Як відомо, 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад, доповнений таємними протоколами про розподіл сфер впливу в Європі. Дотримуючись його і боячись спровокувати міждержавний конфлікт, Радянський Союз ніяк не відреагував на напад фашистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р.
І лише тоді, коли польський уряд фактично вже не контролював ситуації в країні, 17 вересня 1939 р. радянський уряд дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон Західної України. То був не “захист життя і майна населення Західної України”, не “подання руки допомоги своїм братам”, як у цьому намагалася переконати радянська ідеологія, а звичайне виконання умов таємних протоколів пакту Ріббентрона-Молотова. Підтвердженням цього є підписання нового радянсько-німецького Договору про дружбу і кордони між обома державами 28 вересня 1939 р. і таємного додаткового протоколу до нього. За цим договором, розмежування територій між СРСР та Німеччиною було проведене по так званій “лінії Керзона”, що її країни Антанти ще у 1918 р. визначили як східний кордон Польщі.
Не можна не погодитися з думкою багатьох дослідників про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало сподіванням люду краю, яке впродовж століть боролося за національну свободу. Правда, ейфорія від єднання і влиття у єдину сім’ю дуже швидко минула під впливом масових репресій радянської влади проти населення цього регіону.
Іще до приходу Червоно! армії на західноукраїнських землях стихійно створювали органи самоврядування, згодом реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У колишніх центрах воєводств (Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку) виникли обласні тимчасові управління. Львівське ініціювало утворення комітету для організації виборів до Українських народних зборів Західної України, які мали б повноваження у законодавчому порядку вирішити питання долі краю, системи влади і державного устрою. Такий комітет було створено у Львові.
22 жовтня 1939 р. провели вибори до Народних зборів, а 26 жовтня вони розпочали роботу. Обговорили питання державної влади у Західній Україні, її входження до складу У PCP, конфіскації поміщицьких земель, націоналізації банків та великої промисловості. По кожному з них прийняли відповідні рішення. Не без “дружньої поради” компартійної верхівки владою в краї було проголошено ради депутатів трудящих (радянська влада). На прохання Зборів про включення Західної України до складу У PCP із санкції Верховної Ради СРСР Верховна Рада УРСР 14 листопада 1939 р. прийняла відповідний закон. Відтоді на територію краю поширилося чинне законодавство Радянського Союзу.
Замість колишніх польських воєводств у Західній Україні було створено шість областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську. Повіти перетворили на райони. Соціально-економічне і культурне оновлення краю супроводжувалося планомірною русифікацією всіх аспектів життя. Радянський уряд заохочував до переселення сюди сотні тисяч росіян, вихідців зі східних регіонів України, вживав командно-репресивних заходів під час колективізації сільського господарства, проводив масові арешти за найменшої підозри, ліквідував греко-католицьку церкву.
Узимку 1940 р. розпочалися масові депортації місцевого населення до Сибіру та східних регіонів СРСР. Основним аргументом і доказом “провини” депортованих була приналежність до української нації та прагнення бути господарем на своїй землі. До цього додавали сфабриковані матеріали про “націоналістичну” чи “підривну” діяльність або вишукували інших аргументів. Відколи посилилися репресії було створено широку мережу в’язниць. Після нападу Німеччини на СРСР усіх в’язнів згідно з наказом московського керівництва розстріляли.
Приєднання у вересні 1939 р. значної частини західноукраїнських земель до України породило серед населення Північної Буковини нове сподівання на возз’єднання з українським народом. Розпочалися масові втечі на схід, в Україну. Румунська влада відреагувала на це новою хвилею утисків.
Ситуація на тлі переділу Європи під час Другої світової війни сприяла приєднанню до СРСР нових територій. Тим більше, що таємні радянсько-німецькі протоколи цьому не суперечили. 26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав Румунії ноту, вимагаючи повернути Північну Буковину і Бессарабію, більшість населення яких складали українці. Попри те, що Румунія перебувала у фарватері німецької політики, а незабаром стала її союзником, гітлерівська Німеччина не виступила на захист її територіальної цілісності. Це зайвий раз підтверджує, що сфери впливу було чітко розподілено між СРСР і Німеччиною.
Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав звільняти території краю. Скрізь виникали ініціативні комітети й ради, які пильно стежили, щоб румунська влада здійснювала евакуацію з мінімальними збитками і руйнуваннями. Про справжню сутність сталінського режиму тут знали небагато, а чутки, які сюди долітали, радянська пропаганда трактувала як “злісні наклепи ворогів народу”.
Згодом тут було проведено вибори до місцевих органів влади – повітових, міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. спеціальна делегація “від імені трудящих” виїхала до Москви просити возз’єднати їхній край з Україною. Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 р. прийняла закон, згідно з яким землі Північної Буковини і частина Бессарабії відійшли до складу УРСР, а решта території Бессарабії, населена переважно молдаванами, ввійшла до складу новоутвореної Молдавської радянської республіки.
У перший повоєнний рік в соціально-економічних питаннях у Північній Буковині відбувалися позитивні зрушення, спрямовані на націоналізацію землі, банків і промислових підприємств. Селянству надали кредит на придбання худоби. Новоутворені колгоспи і радгоспи забезпечували сільськогосподарською технікою, яку сюди постачали з інших регіонів України. Хвиля безпідставних репресій українського населення, хоч і не минула цей край, але не набула такого розмаху і не мала таких жорстких форм, як у Галичині.
Закарпаття радянські війська звільнили наприкінці жовтня 1944 р. Розгорнувся масовий рух за вихід краю зі складу Чехословацької Республіки та входження його до складу України. Тимчасовими органами державної влади тут стали виборні народні комітети. Для їх координації необхідно було створити представницький орган, який до того ж було наділено повноваженнями втілювати в життя вимоги закарпатців щодо входження їх до складу Української держави. З цією метою 26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв Маніфест про возз’єднання краю з Радянською Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з’їзді Народна Рада сформувала уряд.
Народна Рада розгорнула активну державотворчу діяльність. Вона координувала роботу народних комітетів. Для підтримання громадського порядку й охорони народної власності було створено народну міліцію, органи державної безпеки та народні дружини. Особливим декретом при Народній Раді засновано спеціальний суд для боротьби з ворожими і кримінальними елементами, який мав право засуджувати до тюремного ув’язнення на термін до 20 років і навіть до розстрілу, на який треба було отримати санкцію Ради. У всіх адміністративних округах і містах створено народні суди – основну ланку судової системи краю. Порядок їх діяльності регулювали спеціальні Тимчасові інструкції з цивільних і кримінальних справ, затверджені Радою.
Для нагляду за законністю сформовано органи прокуратури. Лише санкція прокурора давала право на арешт громадян. Усіх прокурорів призначала Народна Рада. При прокуратурах створювали слідчі органи. Для надання населенню юридичної допомоги організовано народну адвокатуру. В кожному окрузі при народних судах відкрили юридичні консультації. Трохи пізніше з’явилися нотаріальні контори.
Народна Рада розпочала законодавчу діяльність, видала і впровадила ряд декретів, постанов і розпоряджень з актуальних питань життя краю. Для національних меншин (угорців, румунів, чехів) створено школи з викладанням дисциплін національними мовами. Виходили українські газети.
Отже, внаслідок тогочасних обставин закарпатці отримали рідкісну можливість самим порядкувати на власній землі. Це було зумовлено тим, що у трудні 1943 р. було укладено радянсько-чехословацький договір про дружбу і взаємодопомогу, а в травні 1944 р. установлено відносини між радянським урядом і емігрантським урядом Чехословаччини. Згідно з нормами і практикою міжнародного права, яке визнає і гарантує дотримання принципів державного суверенітету в міждержавних стосунках, лише легітимні й визнані у встановленому порядку суб’єкти міжнародного права можуть укладати, підписувати та ратифікувати міждержавні договори.
Тож, якою була ситуація у 1944-1945 рр.? Чехословаччина зберігала суверенітет і була суб’єктом міжнародного права щодо питань зміни кордонів держави, а тим більше поступки частиною своєї території на користь іншої країни. Але незрозуміло, який уряд має повноваження представляти країну. СРСР очікував на прихід до влади прокомуністичного уряду, який підпише те, що йому накажуть із Москви.
З іншого боку, оскільки йшлося про чехословацько-українські питання, до їх вирішення мав би долучитися український уряд. Останнім офіційним урядом Підкарпатської Русі вважався той, що його очолював А. Волошин, якого офіційно і законно у березні 1939 р. автономний сейм обрав президентом Карпатської України. Тому долю Закарпаття слід було вирішувати з ним. Проте на той час конституційний уряд Карпатської України де-факто не діяв, а де-юре ні урядом Чехословацької республіки, ні владою СРСР не був визнаний1.
Суверенітет Української PCP, як складової Союзу обмежували щодо окремих питань, що ними відали загальносоюзні органи, як того вимагали статті 14, 15 Конституції СРСР 1936 р. Зокрема, за Радянською Україною не визнавали права представляти республіку в міжнародних відносинах, укладати, ратифікувати чи денонсувати договори з іншими країнами, оскільки це належало до компетенції СРСР.
Отже, вкотре за спинами українців і без урахування їхньої думки Інші держави вирішували долю Закарпатського краю. У червні 1945 р. чехословацька урядова делегація, що прибула до Москви для переговорів стосовно Закарпаття, підписала договір про перехід краю до складу СРСР, який згодом було ратифіковано у встановленому порядку. Так завершився процес об’єднання етнографічних українських земель. На початку 1946 p. у Закарпатті провели вибори до місцевих рад, у зв’язку з чим Народна Рада припинила свою діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній раді. Це означало утвердження у краї радянської влади.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)