Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 4. Право
Державний устрій Речі Посполитої сформувався вже в перші роки її існування. Значний вплив на його розвиток справили Генріхові артикули, ухвалені сеймом з огляду на обрання королем держави ревного католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового фізичного знищення протестантів у Франції), французького принца Генріха Валуа у 1572 р. Не пробувши і шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижа, де посів порожній французький престол.
Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов’язався:
O не вирішувати питань війни і миру і не скликати народного ополчення (посполитого рушення) без згоди на те сенату;
O оголосити Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з виборним королем;
O визнати вільні вибори глави держави і не втручатися в них;
O скасувати будь-яке успадкування престолу;
O скликати кожні два роки сейм, який тривав два тижні. При королі постійно перебувала рада із 16 сенаторів.
У разі невиконання правителем узятих на себе зобов’язань шляхта мала право відмовитися покоритися королю.
Найвища влада в державі належала центральним органам Речі Посполитої: королю, королівській раді та сейму.
Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Діям короля не надавали права успадкування престолу (але вони могли бути обрані правителями, обіймати посади в уряді та сеймі).
Королівська рада – постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи.
Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.
Членів сенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Роль сенату в державному житті була досить значною, оскільки сюди входила еліта держави, її майнова верхівка. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали загальну думку сенаторів (“конклюзію”).
Посольська зборня (170 осіб) складалася з послів від земської шляхти. Кожен її депутат мав право законодавчої ініціативи й цілковитого вето. Зловживання правом вето інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати роботу.
Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями.
Як уже зазначалося, українські землі, що входили до Речі Посполитої, називали Малою Польщею. Вона поділялася на воєводства (кожне очолював воєвода, який мав військові, адміністративні та судові повноваження). Воєводства дробилися на повіти на чолі з каштелянами. Органами місцевого самоврядування були шляхетські повітові сеймики.
Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.
4. Право
Період польського панування на українських землях у правовій сфері мав такі ознаки: по-перше, тривалий час зберігалося нормативне регулювання, базоване на давньоруському праві; по-друге, зберігалася своєрідність литовського права. Це призвело до того, що в українських землях було запроваджено польські суспільний устрій і державну організацію, діяло не польське, а литовсько-українське право, давні привілеї та статути.
Унаслідок цього в Україні склалася досить строката і своєрідна система правових джерел. Власне польське право не мало системності, хоча й були спроби його кодифікації, проте безуспішні. Натомість у державі створювали збірники правових норм, до яких входили видані раніше статути й конституції (постанови сейму), сполучені з нормами звичаєвого права.
Після Люблінської унії з’явилася потреба привести литовське законодавство у відповідність до польських правових норм. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю справу блискуче здійснив литовський підканцлер Лев Сопеш, який очолив Статутну комісію з правознавців. Результатом її роботи стала поява Третього Литовського статуту 1588 р.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)