Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 3. Право в Українській Гетьманській державі
Джерела права. Як і доти, у другій половині XVII ст. велике значення як регулятор суспільних відносин мало звичаєве право. Ним користувалися судові та адміністративні органи, його норми застосовували упорядники нормативних збірників та кодифікатори. Але вже з кінця XVII ст. норми звичаєвого права було витіснено іншими джерелами: спочатку – нормами гетьманського права, згодом – законодавством Росії.
Мали чинність джерела права польсько-литовського походження: князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути, зокрема Литовські статути та збірники магдебурзького права. їх законність підтверджували гетьманські універсали та інструкції судам.
Важливу роль у регулюванні суспільних відносин у другій половині XVII ст. відігравали гетьманські статті (договірні статті) – документи, підписані гетьманами України з російським урядом. Вони визначали суспільно-політичний устрій Української держави та порядок її взаємовідносин із Росією. Це були свого роду зразки Основного закону (конституції) України. Саме так їх названо в козацьких літописах. Відомі такі гетьманські статті: Березневі статті Б. Хмельницького (1654р.); Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659р.); Батуринські статті І. Брюховецького (1663р.); Глухівські статті Д. Многогрішного (1669р.) Конотопські статті І. Самойловича (1672р.); Коломацькі статті І. Мазепи (1687р.); Решетилівські статті І. Скоропадського (1709р.); “Решітельниє пункти” Д. Апостола (1728р.).
Нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади та царське законодавство. Сюди належали акти гетьманів та Генеральної військової канцелярії (універсали, ордери, листи, інструкції, декрети, грамоти тощо).
До початку XVIII ст. загальна система російського права на Україну не поширювалася. Із обмеженням гетьманської влади російські урядовці дедалі частіше видають нормативні акти спеціально для України, набувають чинності у Малоросії акти загальноросійського значення. На півдні України діє лише російське законодавство за незначного використання норм місцевого звичаєвого права. На Правобережжі чинними є акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовські статути, норми звичаєвого права.
У 1840-1842 рр. по всій території України, що ввійшла до складу Російської імперії, набув чинності Звід законів Російської імперії. Це уніфікувало систему джерел права, що діяли в Україні. Продовжували застосовувати і звичаєве право, яке зберегло силу до початку XX ст.
Визвольна війна середини XVII ст. змінила не лише форми місцевої судової практики, а й власне соціальну (кріпосницьку) сутність права, обумовила появу нових норм, демократизувала та гуманізувала деякі правові інститути. Передусім це стосувалося поземельних відносин, права володіння, станової приналежності, козацького самоврядування.
Виникла необхідність максимально усунути суперечності між правовими дефініціями різних джерел.
В економічній сфері на зміну польському кріпаку (“хлопу”) прийшов вільний селянин-товаровиробник, а польського пана замінив вітчизняний власник. При цьому окремі радикально налаштовані старшини (Д. Нечай, І. Богун) обстоювали “мужицькі” інтереси та права, виступали проти великого землеволодіння.
За таких умов Б. Хмельницький опинився на роздоріжжі: з одного боку, надавав пільги та привілеї, дарував маєтності своїм прихильникам; а з іншого – не міг не рахуватися з вимогами посполитих селян, обмежував швидке зростання поміщицьких латифундій.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)