Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 4. Західноукраїнська Народна Республіка
Події Першої світової війни призвели до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили українські землі. Українці, як і інші поневолені народи, заходилися розбудовувати власну державність. Той факт, що на уламках імперій постали одразу дві українські держави, які незабаром проголосили Акт злуки в єдину державу, свідчить про усвідомлення тогочасною політичною елітою – вихідцями з різних регіонів – необхідності побудови незалежної соборної Української держави. За короткий період ЗУНР удалося на законодавчому рівні до певної міри ефективно врегулювати суспільно-політичні та соціально-економічні відносини, уникнути міжнаціонального протистояння й хаосу, чого не змогли досягти діячі УНР.
Важливу роль у системі державотворення і формування нового правового поля молодої держави відіграла наявність у неї політичної еліти – діячів із необхідним державно-правовим досвідом. Із цієї точки зору західноукраїнські землі, які тривалий час перебували у складі Австрії та Австро-Угорщини, вигідно відрізнялися від Східної України, що була під владою Російської монархії.
Західні українці ще із середини XIX ст. брали участь у роботі австрійського парламенту, Галицького та Буковинського крайових сеймів, де вони послідовно обстоювали право на самовизначення українського народу. Вони мали певні можливості для легальної політичної діяльності. Все це позитивно вплинуло на формування прошарку національно-свідомої еліти, стало визначальним під час творення власних державних структур і підготовки в стислий термін необхідної нормативно-правової бази для забезпечення суспільного життя.
Початок власне державному життю на західноукраїнських землях було покладено після видання імператором Карлом І Габсбургом Маніфесту про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу (16 жовтня 1918 р.). Документ також передбачив утворення вищого представницького органу українців – Української Народної Ради (УНРади) на чолі з Є. Петрушевичем. Таке рішення було прийняте 18-19 жовтня 1918 р. на спільних зборах українських депутатів австрійського парламенту, Галицького і Буковинського крайових сеймів за участю широкого кола політичних, громадських та релігійних діячів.
Рада негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які “творять цілісну українську територію, уконституйовуються як Українська держава”. Правда, тоді ще мова йшла про те, що вона перебуватиме у складі Австро-Угорщини. На засіданні УНРади 18 жовтня 1918 р. прийняли її Статут, у якому зазначалося, що вона є “конституційною складовою тієї частини українського народу, що живе в Австро-Угорській монархії, і її завдання – втілити його право на самовизначення та рішити його державну долю”.
Дослідники відзначають високий фаховий та освітній рівень УНРади. З майже 200 депутатів 42% мали вищу освіту, 55 членів Ради – юридичну, а 52 особи – докторський ступінь1. Це значною мірою пояснює професійний підхід до справи і виваженість подальших кроків УНРади, до яких насамперед належать захоплення влади у краї й формування українських органів влади на місцях.
Від самого початку діяльність УНРади була спрямована на творення незалежної Української держави. 19 жовтня 1918 р. вона видала звернення до народу, в якому окреслила межі української території (Східна Галичина, Лемківщина, північно-західна Буковина й українська частина північно-східної Угорщини). Всім національним меншинам було запропоновано відрядити своїх представників до УНРади пропорційно до чисельності населення. Йшлося також про намір УНРади розробити власну конституцію, направити своїх послів на майбутню мирну конференцію тощо.
У інших народів, котрі перебували у складі Австро-Угорської монархії, процеси державотворення відбувалися активніше. Наприкінці жовтня 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща та інші країни. Поляки вважали Західну Україну своєю історичною територією, а тому прагнули прилучити її до своїх земель. Звичайно, про жодну державну самостійність українців не було й мови. 28 жовтня 1918 р. у Кракові створили Польську ліквідаційну комісію, яка планувала одержати владу над усією Галичиною й оформити перехід краю до складу Польщі. Польським військам наказали силою зброї придушити спротив інших народів.
На 1 листопада 1918 р. планували офіційно передати владу над Галичиною полякам.
Такі кроки поляків могли покласти край домаганню українців мати власну державу, а тому УН Рада вирішила діяти рішучіше. 1 листопада 1918 р. у Львові та інших містах було встановлено українську владу. Цей процес відбувався безкровно, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили опору й хотіли одного – якнайшвидше повернутися на батьківщину. Для поляків така відсіч була несподіванкою, і вони вирішили зачекати.
Того ж дня УНРада оприлюднила відозву до народу, в якій повідомляла про утворення Української держави і перехід влади до українців.
Розпочалася активна робота зі створення органів влади на місцях, було сформовано Державний секретаріат (уряд). Незважаючи на те, що представники національних меншин могли входити до будь-яких владних структур ЗУНР, присягнувши на вірність державі, за умов польсько-українського конфлікту поляки ігнорували процес українського державотворення, а місцеві євреї та австрійці зайняли вичікувальну позицію. Отже, до складу УНРади входили самі українці.
Спокій на західноукраїнських землях тривав недовго. Вже ввечері 1 листопада 1918 р. польські збройні сили у Львові почали воєнні дії. До них приєдналося польське цивільне населення, якого у Львові налічувалося понад 120 тисяч – половина жителів міста. Розпочалася тривала кривава боротьба. Неодноразові звернення української влади до польських керівників повстання з пропозицією розпочати мирні переговори і мирним шляхом урегулювати всі спірні питання не дали жодного результату.
Через те 5 листопада У Н Рада звернулася до українського населення із закликом силою зброї виборювати власну свободу, поклавши всю вину за конфлікт на поляків. На засіданні УНРади 9 листопада 1918 р. було обрано назву Українській державі – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) та визначено територіальні межі. До її складу ввійшли Східна Галичина, Північна Буковина та українські повіти Закарпаття. Це була територія площею близько 70 тисяч квадратних кілометрів та з населенням 6 мільйонів осіб, із яких українці становили трохи більше 70%.
Невдовзі територія держави значно зменшилася: Північну Буковину анексувала Румунія, Закарпаття спочатку прилучили до Угорщини, а згодом воно перейшло до Чехословаччини. Всі ці маніпуляції з українцями, торги їхніми долями і сподіваннями здійснювалися зі згоди і санкції країн Антанти, які диктували свої умови повоєнній Європі.
Важливе місце у державотворенні ЗУНР і формуванні нового правового поля в країні посідає Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель, прийнятий У Н Радою 13 листопада 1918 р. Хоча він був дуже короткий, не містив преамбули, а його норми виписано досить стисло, загалом він мав ознаки конституції держави. Закон нормативно закріплював назву держави, її територію і кордони в межах (етнічних земель), суверенітет держави, верховенство влади народу і делегування ним своїх повноважень владним органам. Наголошувалося на тимчасовому характері влади У Н Ради і Державного секретаріату до скликання Установчих зборів. Державним гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому полі. Від часу прийняття Тимчасового основного закону У Н Рада фактично перебрала на себе функції парламенту.
Намагаючись надати У Н Раді статусу органу всенародного представництва, її керівники поповнили склад парламенту представниками від усіх повітів і великих міст. На початку січня 1919 р. було створено Президію УНРади, що складалася з президента і чотирьох заступників.
Загалом процес державного будівництва ЗУНР мав ряд спільних рис із розбудовою УНР у Наддніпрянській Україні, а УНРада наслідувала деякі кроки Центральної Ради й намагалася уникнути помилок київських урядовців. Зокрема, спеціальним законом було підтверджено чинність на території ЗУНР австрійського законодавства, якщо воно не суперечило меті розбудови Української держави. Справедливо буде зазначити, що подібний документ щодо чинності законодавства Російської імперії та Тимчасового уряду прийняли в УНР, однак він був нечітким, і його фактично не втілили в життя.
До позитивних аспектів державотворення в ЗУНР належить унормування створення Української галицької армії (УГА), яка під час війни і протистояння з Польщею стала головним чинником забезпечення державної незалежності. Подібної оперативності й послідовності у військовому питанні так і не вдалося досягти діячам УНР ні за Центральної Ради, ні за Директорії. Це, зокрема, призвело до втрати національної державності в Україні.
Провідною ідеєю діячів УНРади було виправдати сподівання більшості населення краю щодо створення соборної незалежної Української держави шляхом об’єднання ЗУНР з УНР. Задля цього вели переговори з урядом гетьмана П. Скоропадського, а після повалення його влади – з Директорією УНР.
Юридичні аспекти злуки двох держав готували спеціальні комісії. У результаті спільної роботи й узгодження позицій 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено передвступний договір між УНР і ЗУНР про об’єднання в єдину державу. З січня 1919 р. Президія УНРади і Рада державних секретарів його затвердила. Водночас в ухвалі було зазначено, що до скликання Установчих зборів об’єднаної Української Республіки законодавча влада на західній території й далі належатиме УНРаді, а виконавча – Державному секретаріату як тимчасовим органам держави.
Об’єднання УНР та ЗУНР було юридично закріплено Універсалом Директорії про злуку двох держав від 22 січня 1919 р., положення якого містили чітку і недвозначну норму про об’єднання “на умовах, зазначених у постанові Західноукраїнської Народної Республіки від 3 січня 1919 р.”1.
Отже, навіть після злуки влада на території Західної області УНР (таку назву дістала територія колишньої ЗУНР) де-юре залишалася в руках УНРади та її уряду. Це засвідчує і відрядження окремих делегацій від ЗУНР і УНР на міжнародні форуми. Виходить, що подальші кроки Директорії, зокрема військова угода з Польщею від 22 квітня 1920 р. та відмова від західноукраїнських земель на користь останньої, фактично не мали правових підстав.
На увагу заслуговує вирішення ЗУНР національного питання, яке у Західній Україні було не менш гострим, ніж у Наддніпрянщині. УНРада так і не встигла прийняти продекларованого закону про національно-персональну автономію. Однак фактично уряд ЗУНР послідовно дотримувався принципів поваги й забезпечення прав національних меншин.
Особливо це помітно у ставленні до поляків і євреїв. Із Польщею ЗУНР перебувала у стані війни, і зрозуміло, що позицію влади щодо поляків певною мірою обумовлював польсько-український конфлікт. Що стосується євреїв, то показовим є оприлюднення 1 квітня 1919 р. розпорядження уряду, адресоване українським повітовим комісарам, – “не ставити перешкод стремлінню жидів до політичної організації”. Підтверджувалися повноваження місцевих єврейських рад та Єврейської національної ради Східної Галичини як найвищої інституції автономної влади євреїв. Толерантність та виваженість щодо національного питання вберегли ЗУНР від проявів антисемітизму – погромів, що мали місце у Наддніпрянській Україні.
Таким чином, у Західній Україні в досить стислий термін, під час українсько-польської війни, вдалося сформувати ефективну вертикаль влади, налагодити суспільно-політичне та економічне життя і створити необхідні умови для забезпечення життєдіяльності держави. На відміну від Наддніпрянщини, тут не існувало вагомих внутрішніх факторів руйнації держави, причин для втрати незалежності чи для розпаду ЗУНР.
Негативну роль відіграли зовнішні чинники – поразка Української галицької армії від більшого за чисельністю польського війська влітку 1919 р та визнання країнами Антанти 25 червня 1919 р. права Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини. Ризький договір Польщі з більшовицькою Росією 1921 р. у котре поділив Україну, на десятиліття відсунувши питання про єдину соборну Українську державу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)