Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – Висновки
Свою незалежність український народ здобув у результаті тисячолітньої боротьби за право бути господарем на власній землі, мати свою державу. Україна подолала історичний шлях від антів через Київську, Галицько-Волинську, Литовсько-Руську, Козацьку, Гетьманську держави до національних державних утворень XX ст., через радянську державність до сучасної незалежної Української держави.
Свого часу радянська історіографія замовчувала існування на українських землях ранніх державних об’єднань, а саму Київську Русь слід було розуміти як спільну “колиску трьох братніх народів” – російського, українського і білоруського, де головна роль відводилася “російському старшому братові”.
Здобуття державної незалежності та її правове закріплення створили сприятливі умови для нових, наукових підходів до вивчення проблеми української державності і права, які базуються на численних документальних матеріалах (вітчизняних і зарубіжних), даних археологічних досліджень, літописах тощо.
Виникнення держави у східних слов’ян безпосередньо пов’язане з утвердженням феодальних відносин. Цей процес був складним, тривав майже все перше тисячоліття нашої ери і завершився в середині – другій половині IX ст. Формування державності у середовищі східних слов’ян відбувалося нерівномірно в різних регіонах їх розселення, що пояснюється неоднаковим рівнем їх економічного і політичного розвитку. Найсприятливіші умови для швидкого поступу мало населення, яке заселяло сучасну територію України.
На середину IX ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвами Куявія (Придніпровська Русь), Славія (об’єднання ільменських словенів та окремих неслов’янських народів – Новгородська земля) й Арсанія (слов’янські та кочові племена Приазов’я і Надчорномор’я – Тмутороканське князівство). Утворена унаслідок об’єднання у 882 р. державницьких центрів східних слов’ян, Давньоруська держава за доби свого найбільшого розквіту (друга половина XI – перша половина XII ст.) була однією з найбільших і найсильніших у Європі. Згодом могутня країна перетворилася на “державу держав” із формальними відносинами васальної залежності з Києвом.
Після розпаду й зникнення під ударами монголо-татар Київської Русі її державно-правові традиції продовжила Галицько-Волинська держава, яка утворилася ще у 1199 р. і де аж до 1340-х років правила династія Романовичів. Напередодні монголо-татарської навали до її складу ввійшло Подніпров’я, і лише зовнішня експансія кочівників завадила Данилу Галицькому вкотре об’єднати всі руські землі. Галицько-Волинська держава за непростих умов майже 100 років зберігала державницькі та правові традиції Київської Русі.
Литовсько-Руська держава як середньовічна феодальна федерація успадкувала від Київської Русі й Галицько-Волинської держави інститути держави, право, мову, судоустрій і судочинство, військову й адміністративну організації. Українські князівства користувалися широкою автономією. Однак уже з кінця XIV ст. відбувається швидка колонізація українських земель, яка завершилася Люблінською унією 1569 р. Відтоді всі ознаки української державності, автономії руських земель було надовго втрачено.
Наступний важливий період державного будівництва в Україні розпочинається від заснування Запорозької Січі, яка мала власні законодавчі та виборні виконавчі органи, оригінальну систему судочинства і право.
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення. Попервах Б. Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, де могли б об’єднатися руський, литовський та польський народи. Але вже після переможних успіхів 1648-1649 рр. гетьман почав схилятися до ідеї політичної само-визначеності України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним гетьманом-монархом. Важливе місце в політиці гетьманства посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та формування й зміцнення власних державних інституцій. Однак процес державотворення спочатку вповільнився, а потім навіть пішов у зворотному напрямі.
Складне становище України, яка не припинила обстоювати свої самостійницькі права у протиборстві з Річчю Посполитою, примусило гетьмана піти на встановлення з Московським царством відносин номінального васалітету (або протекції). Березневий договір 1654 р. передбачав створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії України. Козацька абсолютна владність поширювалася в Україні на більшість її питомих земель.
Подальша спільна з Московією-Росією боротьба не дала патріотично налаштованому українському козацтву та іншим патріотичним колам бажаних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратистськими настроями української козацької старшини. В останню чверть XVII ст. Гетьманщина територіально скоротилася до меж лісостепового Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської держави.
Адміністративно-політичний апарат, що виник у середині XVII ст., продовжував, хоча і з певними обмеженнями, існувати до кінця XVII – початку XVIII ст. Договірні статті, укладені між царським урядом і українською старшиною при обранні нових гетьманів, визначали загальні положення адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Вони підтверджували автономне становище України у складі Російської держави, а водночас фіксували й певні зміни, які що не рік звужували автономію й розширювали владу російських урядовців.
Контролюючи і спрямовуючи діяльність гетьманської адміністрації, царський уряд поступово прибирав до рук автономні права козацької держави. Уже наприкінці XVII ст. полковників, а з початку XVIII ст. – і сотників призначали тільки із санкції царського уряду. Так було покладено край навіть формальному демократизму виборчої системи в Україні.
Подальшим істотним обмеженням автономії України було утворення за наказом Петра І та його наступників Малоросійських колегій – нових органів управління Гетьманською державою. Із середини 60-х років
XVIII ст. процес нищення царизмом автономних прав України прискорився. Це згодом призвело до ліквідації української автономії та перетворення Гетьманщини на провінцію Російської імперії, у складі якої наша держава проіснувала понад 120 років.
Про ті незабутні для росіян часи теперішні великодержавні шовіністи згадують з тугою в серці. Проводячи паралель між Гетьманською Україною зразка XVII-XVIII ст. і нашою країною початку 90-х років минулого століття, Віталій Третьяков у газеті “Известия” зазначає: “Україна вийшла зі складу СРСР із землями, що вчетверо перевершують за площею ті, з якими вона колись із Росією возз’єдналася. Ми розцінюємо це як безкорисливий дар братній Україні”.
Таким чином, період із кінця останньої чверті XVIII ст. і до початку XX ст. був фактично для України бездержавним. Єдине національне тіло було розшматоване між державами-сусідами. Російська імперія активно поширювала міф про ідентичність українців із росіянами, щоб викоренити з народу національну свідомість, позбавити рідної мови, національної релігії, навіть самоназви, нарікши Україну Малоросією. Проте ніщо не могло завадити віковічному прагненню українців позбутися іноземного гніту, залежності, а головне – самовизначитися, встановити “в своїй хаті свою правду”.
Буржуазно-демократична революція в Росії у лютому 1917 р. відкривала сприятливі перспективи для національно-державного відродження України. Цей період розбудови Української держави відзначається багатодержавністю. Обтяжені ідеєю автономізму у складі Російської демократичної держави, лідери Центральної Ради, з одного боку, домагалися самоврядності для України, а з іншого – весь час зважали на позицію Тимчасового уряду Росії. Вичікувальна позиція українських урядовців сковувала державотворчу ініціативу. Лише після жовтневого більшовицького перевороту 1917 р. Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в Україні та утворення Української Народної Республіки у федеративному союзі з Росією. Протистояння з більшовицькою Росією змусило Центральну Раду проголосити повну самостійність УНР, яку визнав і уряд В. Леніна. Одначе держава проіснувала недовго. В останній день перебування при владі Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, яка, на жаль, не була втілена в життя, залишившись пам’яткою права.
Проголошений унаслідок військового перевороту гетьманом П. Скоропадський установив бюрократичну диктатуру, перебравши на себе всю повноту влади і навіть змінивши назву країни на “Українська держава”. Гетьман усвідомлював потребу у консолідації державної території, стабілізації влади і суверенітету у зовнішніх відносинах. Він обстоював необхідність у власних збройних силах, правоохоронних органах, розвитку науки й культури. Проте і його прагнення привели тільки до федерації з Росією.
Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Відновлена УНР не змогла стати продовженням своєї попередниці. Відбувався інтенсивний пошук оригінальних засад державності. Складність ситуації, в якій опинилася новостворена держава, дозволила фактично зробити лише один політично важливий для України крок – про декларувати спільно з представниками ЗУНР об’єднання двох держав на терені України.
Результатом протиборства різних політичних сил стало встановлення на більшості наших етнографічних земель радянської влади. Західні області потрапили у залежність до відродженої Польської держави. Формально самостійна радянська державність в Україні була нетривалою. Увійшовши до складу СРСР, Україна не здобула справжнього суверенітету та змоги незалежного державно-правового самовизначення. Сформовані згідно з Конституціями УРСР державницькі інституції дублювали відповідні структури СРСР, а проголошені демократичні принципи і засади мали декларативний характер. Це призвело до руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, встановлення тоталітарного комуністично-партійного режиму.
У середині 1980-х років під впливом загальносоюзної кризи в суспільстві назріла потреба оновлення економічних, правових, політичних та соціальних інститутів. Однак це неможливо було здійснити на старому економічному базисі й політичній надбудові за збереження при владі партійно-олігархічної верхівки. Тому політика “перебудови” провалилася, а гласність обернулася простою демагогією.
Останній період державності ознаменувався її відродженням та розбудовою на руїнах комуністичної імперії. Прийняття Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України, затвердження Конституції держави стало закономірним і логічним завершенням складного процесу творення Української незалежної держави.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)