Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – Третій Універсал Центральної Ради
Новий етап у розбудові Української держави знаменувало прийняття Центральною Радою Третього Універсалу 20 листопада 1917 р. Тут чітко спостерігається перехід від автономістської до самостійницької концепції бачення державного устрою України. Головним положенням Третього Універсалу було проголошення Української Народної Республіки (УНР).
Ідучи назустріч прагненню народу до закінчення війни, український парламент заявив про вжиття заходів щодо укладення миру між ворожими сторонами. Проголошувалися громадянські свободи. Універсал підтверджував зроблене раніше розпорядження уряду про поширення юрисдикції УНР на такі губернії: Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму). Долю інших регіонів і територій з українською більшістю мусіло вирішувати населення цих земель.
На відміну від Першого Універсалу, Третій містив солідніше визначення місця й ролі Центральної Ради у державотворчому процесі, згідно з яким український парламент покликаний “берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати своє життя на нашій землі”.
Третій Універсал ліквідував приватну власність на поміщицькі, монастирські, казенні й церковні землі та проголосив їх власністю трудового народу. Після скликання Всеукраїнських установчих зборів конфісковані угіддя мали перейти до трудящих без будь-якого викупу. Встановлювався восьмигодинний робочий день, було скасовано смертну кару І оголошено загальну амністію політичним і кримінальним злочинцям. Національним меншинам в Україні надавали повні права та свободи.
Прикметною ознакою Третього Універсалу були його конституційна спрямованість та широкий демократизм. На 9 січня 1918 р. призначили всенародні вибори до Установчих зборів.
Щоправда, Третій Універсал, проголошуючи Українську Народну Республіку, одночасно заявляв про прагнення, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Підтвердження курсу на федерацію з Росією, де влада фактично належала більшовикам, було, безумовно, непродумано. Тим більше, від петроградського уряду Центральна Рада не отримала жодного запевнення, що той послідовно підтримуватиме нещодавно укладену з Тимчасовим урядом угоду про автономію України. Тимчасового уряду не стало, до більшовиків Рада від самого початку поставилася негативно, ЇЇ коаліція з українськими “червоними” розпалася. Постає питання: з ким же УНР мала намір утворювати федерацію?
Відповідь на це життєво важливе питання є у дослідженнях Т. Гунчака, котрий зазначає: “Такі заяви можна пояснити політичною непрактичністю провідних членів Центральної Ради, для яких федерація продовжувала залишатися романтичною мрією. Вони не розуміли, що більшовицький переворот в Росії грунтовно змінив політичні обставини, коли сама думка про федерацію ставала зайвою і треба було всіляко сконцентруватися на будівництві незалежної держави”1. Ще категоричніший І. Нагаєвський: “Центральна Рада своєю впертою політикою федерації з Москвою змарнувала дорогоцінних вісім місяців та велике піднесення народу творити власну державу”2.
Такі категоричні оцінки діяльності українського парламенту є дещо емоційними, однобічними і не враховують тогочасної ситуації. З певністю можна говорити, що М. Грушевський та інші лідери української революції були прихильниками ідеї федерації і палко бажали втілити її в життя. Якщо проаналізувати політико-правову думку Наддніпрянщини другої половини XIX – початку XX ст., можна зрозуміти, що ідея федерації з Росією була тоді провідною. Іронія долі полягала в тому, зауважує В. Кременець, що Українську державу творили не самостійники, а, скоріше за все, переконані федералісти1.
Поява Української Народної Республіки на чолі з поборником національно-державного відродження України – Центральною Радою – не входила у плани більшовиків. Після проголошення у грудні 1917 р. Української Радянської Республіки у Харкові “червоні” отримали нагоду розпочати збройну боротьбу проти УНР.
Раднарком, очолюваний В. Леніним, спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, як це проголосила “Декларація прав народів Росії”. Про це неодноразово говорив і писав сам В. Ленін, те саме підкреслював і нарком військових справ Л. Троцький.
Але відчувши реальну загрозу втратити Україну, російські більшовики швидко переорієнтувалися. 4 грудня 1917 р. Раднарком РРФСР видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”. Заявляючи, що “Рада Народних Комісарів визнає Українську Республіку, її право взагалі відділитися від Росії”, Раднарком тут-таки висуває різні звинувачення УНР. Вони стосувалися дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими російський уряд не погоджувався. Ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від української Ради вимагали також допомагати революційним більшовицьким військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради. Ультимативно ставилося завдання не пропускати на Дон козаків, які поверталися з фронту, тощо.
На додачу до ультиматуму один із лідерів більшовицької партії, майбутній голова радянського уряду України Г. П’ятаков заявив іще відвертіше: й думки не може бути про якусь там Україну, бо все це – вигадки буржуазних націоналістів.
У відповідь на російський ультиматум Генеральний секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право на самовизначення і водночас грубо порушувати це право, нав’язуючи власні форми політичного устрою. Зрозуміло, ця відповідь ситуації не змінила.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)