Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – Право
Особливістю джерельної бази права в Україні до набуття чинності Конституцією 1937 р. було те, що приймати закони могли Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК УСРР. Така кількість законодавчих актів призводила до їх неузгодженості, дубляжу та перекосів у діяльності державних органів. Всеукраїнські з’їзди дедалі більше набували декларативного характеру, все менше виражали всенародне представництво. Вони одноголосно приймали те, що запропонувало партійне керівництво.
Посилення керівної ролі комуністичної партії знайшло відображення у спільних постановах ЦК партії та Раднаркому як на загальносоюзному рівні, так і в окремих республіках. Хоч про такі форми законодавчих актів не згадує жодна радянська конституція, все ж вони ставали джерелом права, їх беззаперечно виконували. Більше того, вони регулювали найважливіші сфери суспільного життя.
Розвиток джерел права засвідчив дедалі більшу перевагу загальносоюзного законодавства над республіканським. Це виявлялося у двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів; по-друге, республіканські нормативно-правові акти створювалися на основі загальносоюзних і значною мірою дублювали їх.
Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. у нормотворчій сфері відбулося певне упорядкування та розмежування. Усі нормативні акти відтепер поділялися на закони (їх приймала лише Верховна Рада) й підзаконні акти (ухвалені Президією Верховної Ради й урядом). Хоча насправді (про це буде сказано далі) мали місце й інші нормативні акти найвищої державної ваги.
Найсерйозніші зрушення відбулися в цей період у колгоспному і земельному правах. І це зрозуміло – необхідно було підготувати правові умови для проведення суцільної колективізації сільського господарства та ліквідації на цій підставі “куркульства” як класу.
Всеохоплююча колективізація розпочався з кінця 1929 р. Україні як найважливішому зерновому регіону відводили тут особливу роль. Республіка належала до регіонів, де колективізацію планували завершити найперше – восени 1931 р. – навесні 1932 р. Темпи колективізації спускали “згори” у вигляді контрольних цифр. На догоду московському керівництву українські партійно-радянські функціонери прагнули завершити її достроково – до осені 1930 р.
Середняків, які не вступали до колгоспів добровільно, “розкуркулювали”, конфісковуючи значну частину майна, насамперед худобу та сільськогосподарський реманент. Упертих бідняків записували у “підкуркульники” і силоміць заганяли до колгоспів. Застосовували адміністрування, залякування, погрози.
Аби прискорити темпи колективізації, було вирішено знищити найзаможніший прошарок українського селянства, так званих куркулів, до яких зараховували всіх, хто чинив спротив повальному усуспільненню. Селянство відчайдушно опиралося. Лише в 1930 р. в Україні відбулося 40 тисяч селянських повстань і заворушень.
Для подолання невдоволення, що дедалі зростало, й опору колективізації потрібна була бодай якась правова основа, яка б визначала активних і пасивних учасників спротиву, давала б змогу кваліфікувати їхні дії, передбачала би санкції тощо. Одним із перших таких нормативних актів була Постанова РНК СРСР від 21 травня 1929 р. (на її основі 13 серпня 1929 р. було ухвалено постанову РНК УСРР), яка визначила ознаки куркульських господарств. До них належали ті, де, по-перше, використовували найману працю (хоча Кодекс законів про працю 1922 р. цього не забороняв); по-друге, які мали які-небудь механізми чи машини для посіву, збирання чи переробки сільськогосподарської продукції (сівалки, молотарки, косарки, млини тощо); по-третє, ті, де використовували чужу працю й отримували так звані нетрудові доходи (торгівля, лихварство, служба в культових установах); нарешті, ті, хто здавав в оренду житлові чи виробничі приміщення.
На початку 30-х років проведення колективізації супроводжувалося вже масовим застосуванням репресій щодо тих, хто чинив опір. У січні 1930 р. приймають постанову ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. Цьому документу позаконституційного партійного органу надано силу закону, який підлягав негайному виконанню.
Приватні селянські господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали “учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів”. Вони мали бути ізольовані у в’язницях і концтаборах. Друга категорія – ті, хто чинив пасивний спротив заходам із розкуркулення й усуспільнення майна. їх разом із сім’ями виселяли до віддалених районів СРСР, зокрема на Північ. Третю категорію становили розкуркулені насильно і саморозкуркулені, які не опиралися колективізації. їм надавали невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Зрозуміло, що вижити селянинові з родиною за таких умов без житла, реманенту, робочої худоби тощо на землях, непридатних для сільського господарства, було неможливо. Селянин мусив “проситися” прийняти його до колгоспу. Характерно, що постанова заздалегідь визначала, скільки людей має потрапити до тієї чи іншої категорії (до першої категорії – 52 тисячі, до другої – 11,2 тисячі).
У квітні 1930 р. ВУЦВК приймає постанову про заборону оренди землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Вона надавала право колгоспним активістам конфісковувати майно куркулів і виселяти їх за межу районів та округів. Відібране рухоме і нерухоме майно передавали колгоспам. За підрахунками дослідників, загалом в Україні було експропрійовано 200 тисяч таких господарств. Так знищили найзаможніший прошарок сільського населення, його найхазяйновитішу частку, виробника і постачальника хліба державі. Слід мати на увазі, що так званий куркуль зразка 30-х років – це вирослий за радянської влади господар, багато хто з них захищав цю владу під час громадянської війни, боровся з “буржуазно-націоналістичною” Центральною Радою та іншою небільшовицькою владою в Україні. А тепер держава “віддячувала” селянинові за все.
Особливе місце в системі правового забезпечення надзвичайних заходів у вже колективізованому селі посідала заборона отоварювати трудодні до повного виконання плану хлібозаготівель. Це була вже майже неприхована дармова експлуатація селянина-колгоспника, позбавленого права розпоряджатися продуктом своєї праці.
Але й цього виявилося замало. 7 серпня 1932 р. опубліковано постанову ЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, названу в народі “законом про п’ять колосків”. Вона передбачала смертну кару навіть для дітей із 12-річного віку, а за “пом’якшувальних” обставин – позбавлення волі не менш як на 10 років із конфіскацією майна. Все це – за розкрадання колгоспної власності. За жменю зерна, винесеного з поля, колгоспнику загрожував тривалий термін у концтаборі. Такі злочинці не підлягали амністії. У деяких регіонах доходило до того, що згаданий правовий акт застосовували навіть за зрізання колосків одноосібниками на власному полі.
Цей-таки акт установлював кримінальну відповідальність ще й за анти колгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства стосовно колгоспників чи активістів. Міра покарання – позбавлення волі на термін від 5 до 10 років.
Вищезгадана постанова, а також ухвали РНК УСРР від 20 та 24 листопада 1932 р. санкціонували масові обшуки в селян із негайною конфіскацією наявного хліба. Запроваджується практика стягування штрафів продовольством із боржників із хлібозаготівлі. Такі заходи не тільки посилили голод, що вже став масовим, а й, по суті, спричинили справжній голодомор.
Одночасно з проведенням колективізації розпочалася робота із забезпечення правового регулювання діяльності колгоспів шляхом розробки статутів сільськогосподарської артілі. Перший варіант статуту (1930 р.) не передбачав збереження за селянами присадибних ділянок. Приймати до артілей куркулів заборонялося. Виняток робили для тих сімей, де були партизани, червоноармійці, вчителі, агрономи. Якщо з якихось причин колгоспник вибував з артілі, земельну ділянку йому не повертали.
Другий статут (1935 р.), прийнятий по завершенню колективізації, закріплював землю у безстрокове користування за колгоспами. Уперше узаконено присадибні ділянки та визначено їх мінімальний та максимальний розміри, кількість худоби, яку міг тримати селянський двір.
Насильницька колективізація призвела до усуспільнення на середину 30-х років 91% селянських господарств. Відтепер держава могла повністю розпоряджатися всім вирощеним у колгоспах і брати для себе якомога більше продукції.
Однак іще “мозолили очі” селянські присадибні ділянки, які, на думку партійно-господарських функціонерів, “відвертали” колгоспників від продуктивної праці в колгоспах. Тому в 1939 р. видано спільну постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про заходи з охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання”. Вона вимагала обміряти присадибні ділянки колгоспників і відрізати лишки землі. Було встановлено обов’язковий мінімум трудоднів для кожного члена артілі (від 60 до 100 на рік). Ті, хто з якоїсь причини не виробляв цього мінімуму, втрачав право на присадибну ділянку. Крім того, восени 1939 р. запроваджено прогресивно-прибутковий податок на присадибну ділянку, який фактично зводив працю на ній нанівець: майже все вирощене треба було здати державі, а коли в неврожайний рік за селянином залишалися ще й борги.
Кримінальне законодавство 30-х рр. поповнюється багатьма новими нормами й інститутами. Підвищується відповідальність за злочини проти економічної могутності радянської держави, спрямовані на дезорганізацію транспорту, за шкідницькі акти, зраду батьківщині.
У квітні 1932 р. прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР “Про боротьбу зі спекуляцією”. Під спекуляцією розуміли скуповування будь-якого товару з метою його перепродажу. Винні підлягали позбавленню волі на термін до 5 років із конфіскацією майна. У 1932 р. з’явився закон про кримінальну відповідальність за незаконний забій худоби, а також за інші дії, які спричинили її загибель.
У 1931 р. до кримінального кодексу України вносять доповнення (ст. 58) про кримінальну відповідальність куркульських елементів за невиконання у встановлений термін державних замовлень або інші форми опору колгоспному будівництву. Інше доповнення загрожувало кримінальною відповідальністю за погрозу вбивством представнику влади або активісту, а також за побої чи інші насильницькі дії проти активістів і передовиків-колгоспників. Раніше такі дії кваліфікували як злочини чи просто правопорушення проти особи, тепер – як злочини проти порядку управління, які передбачали жорсткіші санкції.
Упродовж 1930-1931 рр. ухвалено ряд законодавчих актів щодо кримінальної відповідальності за дезорганізацію роботи транспорту, виведення з ладу сільськогосподарської техніки, перевитрату пального. За обтяжливих обставин передбачали тривалий термін ув’язнення і навіть застосування найвищої міри покарання.
У червні 1934 р. на загальносоюзному рівні приймають постанову про кримінальні покарання за зраду батьківщині. Документ передбачав розстріл із конфіскацією майна, позбавлення волі на термін до 10 років із конфіскацією майна. До військовослужбовців застосовували розстріл із конфіскацією майна. За недонос про злочин такого характеру давали від 10 років позбавлення волі (для військовослужбовців) до 6 місяців (для цивільних осіб). Члени сім’ї зрадника батьківщини, що жили з ним, підлягали репресії1.
У середині – другій половині 30-х років набувають чинності законодавчі акти, які регламентували злочини проти порядку управління: незаконний випуск цінних паперів (облігацій); переплавка розмінної монети (до 3 років ув’язнення; підбурювання неповнолітніх до здійснення злочину; порушення паспортного режиму; підробка документів, цінних паперів тощо.
У 1940 р. прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР про перехід на 8-годиішпй робочий день і 7-денний робочий тиждень. Мало того, що цей нормативний акт суперечить Трудовому кодексу і що не було об’єктивних причин для його прийняття. Він ще й забороняв самовільно залишати робочі місця під страхом кримінального покарання. Того ж року ухвалили закон про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і навіть хуліганство, за яке передбачено до одного року ув’язнення. Інший закон загрожував кримінальною відповідальністю (від 5 до 8 років за фатами) керівникам підприємств, інженерно-технічним працівникам за випуск неякісної продукції.
Отже, головною особливістю радянської правової системи в Україні стала примітивна рецепція права більшовицької Росії, а згодом – СРСР, що обов’язково узгоджувалася з принципом революційної правосвідомості. Переконливий доказ цього – чинність в Україні дії кодексів законів Російської Федерації. Ще однією прикметою радянської правової системи загалом та її дії в Україні зокрема є перевага норм публічного права над нормами приватного. Держава взяла на себе регулювання господарських відносин у тих сферах, що їх традиційно регулювали норми приватного права за мінімального втручання державних структур. Але найвідчутнішим був вплив режиму на кримінальне та кримінально-процесуальне право, що їх було повністю підпорядковано класовим інтересам держави.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)