Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 3. Зародження українського радянського права
Початок формуванню українського радянського права поклало розпорядження І Всеукраїнського з’їзду рад про поширення в Україну всіх декретів і розпоряджень уряду Росії. Ці нормативні акти набували тут чинності з моменту опублікування у “Віснику Української Радянської Республіки”. Правда, бували випадки, коли їх впроваджували без публікації.
Уряд України робив спроби законотворчої та нормотворчої діяльності, але вони ні до чого не привели. Відтак рецепція законів Росії нерідко була єдиним способом регулювати відносини у соціалістичній Україні.
Окрім того, правотворчою діяльністю займалися “трудящі маси” в особі народних судів, ревкомів, місцевих рад, профспілок тощо.
Створювалася нова основа цивільно-правових відносин – соціалістична власність, яка формувалася шляхом націоналізації об’єктів нерухомої власності. Хоча більшовицький уряд і рекомендував місцевій владі попервах здійснювати “одержавлення” поступово і застосовувати робітничий контроль за роботою старої адміністрації, не руйнуючи організації та структури виробництва, все ж “революційна сверблячка” брала гору.
Експропрійовані підприємства розглядали як власність трудового колективу, а не як загальнонародну. Це породжувало безлад у питаннях розподілу прибутків, виконання договорів поставок, збуту продукції тощо. Прийнятий у червні 1918 р. Декрет про націоналізацію великих промислових підприємств дещо врегулював ці аспекти.
Варто зазначити і таку деталь: хоча Україну номінально вважали суверенною державою, це зовсім не виключало участі уряду Росії та його представників у здійсненні націоналізації в Україні. В соціалістичній Україні не було свого органу на кшталт російської Вищої Ради народного господарства, який би координував роботу з переходу об’єктів до держави, тому націоналізацію здійснювали безпосередньо декретами РНК Росії. При цьому лицемірно заявляли, що радянська Україна є суб’єктом міждержавних відносин і теж має право на частку майна Російської Федерації.
Спроби більшовиків застосувати державно-капіталістичні форми для переходу до соціалістичної власності результатів не дали: капіталісти на цю авантюру не погодилися.
У такий спосіб закладалася підвалина цивільного права радянської України – соціалістична власність на засоби виробництва.
Отже, зародження радянського цивільного права в Україні визначалося, по-перше, скасуванням приватної власності на базові, провідні галузі господарства; по-друге, утвердженням принципу обмеження приватного цивільного обігу, запровадженням державної монополії на торгівлю певними споживчими товарами, предметами, насамперед хлібом.
Уже в січні 1918 р. прийнято закон “Про соціалізацію землі”, з яким пов’язували примусове вилучення зерна у заможних українських селян. Наприкінці січня з’явилася прийнята постанова уряду про боротьбу з “мішочниками”, яка заборонила натуральний обмін між містом і селом. На залізничні станції було вислано загороджувальні загони червоноармійців, які відбирали харчові продукти у пасажирів. Для вилучення так званих “лишків” хліба на село відрядили загони робітничої Червоної гвардії та продзагони, які мали повноваження забирати продукти в селян “революційними” і “безпощадними” методами.
Але й цього виявилося замало. Тому в лютому 1918 р. на Народний секретаріат продовольства дає вказівку про реквізицію всіх запасів хліба не лише у заможних селян (так званих куркулів), а у всього селянства України для потреб великих промислових міст Росії, передусім Петрограда і Москви. Здачу хліба вважали державним обов’язком селян. За порушення цих розпоряджень винним загрожували суворі репресії, зокрема арешти, засудження як “ворогів народу”, конфіскація майна, заслання на примусові роботи. Чи не відтоді бере початок горезвісна політика Голодомору та безсоромного “викачування” із села харчів?
Ці та інші заходи згодом дістали “законне” оформлення у Декреті російського ЦВК “Про продовольчу диктатуру” (травень 1918 р.), який було поширено на Україну. Він знаменував початок політики “воєнного комунізму”.
Кримінальне право України базувалося на рецептованому кримінальному праві Росії та деяких законодавчих актах українського уряду. Кримінально-правова правотворчість дістала вираження у постановах, рішеннях, відозвах місцевих рад, у наказах ревкомів, революційних штабів та інших надзвичайних органів радянської влади. У своїх діях всі вони керувалися принципами “революційної совісті” та “соціалістичної правосвідомості”.
Насамперед оголошували злочинними “контрреволюційну політику і діяльність” Центральної Ради. Ленінський “Декрет про землю” оголошував тяжким злочином, котрий підлягав розгляду революційним судом, будь-яке пошкодження майна, конфіскованого у землевласників. Відтепер воно належало трудовому народові.
У листопаді 1917 р. Росія приймає “Положення про робітничий контроль”, яке наступного року набуло чинності в Україні. Відповідно до нього, підлягали відданню під суд власники, підприємці, які приховували від робітничого контролю стан справ на виробництві. Під суд підпадали і члени робітничого контролю, які приховували факти розбазарювання майна чи покривали власників.
Декрет “Про запровадження державної монополії на оголошення”, прийнятий в Росії у листопаді 1917 р., карав порушників закону конфіскацією всього майна і тюремним ув’язненням до 3 років.
На початку 1918 р. органи радянської влади в Україні ще не були схильні до репресій. Народний секретаріат вважав, що “смертна кара назавжди повинна бути витравленою зі свідомості і пам’яті народу України”. Вважали неприпустимим позбавити будь-кого волі більш як на 5 років.
Однак уже в березні 1918 р. місцеві ради ухвалюють вважати вбивць, грабіжників, злодіїв поза законом. Спійманих на місці злочину, їх слід розстрілювати без суду і слідства. То був вияв свавілля влади і беззаконня. Тоді ж почали застосовувати розстріл як міру покарання за контрреволюційну діяльність (хоча пояснення, що під нею слід розуміти, жоден нормативний акт не дає). Контрреволюціонерами називали тих, хто незаконно зберігав зброю чи навіть поширював брехливі чутки. Приймають також рішення про розстріл на місці тих, хто, назвавшись представниками влади конфісковував, арештовував та реквізував майно в населення.
Найтяжчим злочином вважали замах на основи суспільного ладу і державну владу. Винних у таких правопорушеннях чекало “швидке і невідворотне покарання” (очевидно, смертна кара). Амністії за такі види злочинних дій не існувало.
Піддавалися арешту і різним покаранням за саботаж, невиконання поставок хліба. Арешту підлягали підприємці, які не визнавали прав і повноважень фабрично-заводських комітетів чи профспілок. Власники підприємств чи їх керівників покарали за відмову виплатити середню заробітну плату червоногвардійцям, котрі брали участь у різноманітних невідкладних заходах на заклик радянської влади.
Радянська влада адміністративними заходами намагалася провадити антиалкогольну кампанію. Задля цього ухвалили знищити запаси спиртних напоїв. Тих, хто їх переховував чекала конфіскація особистого майна і віддання під суд революційного трибуналу. Судили навіть осіб, які перебували на вулиці чи в громадських місцях у нетверезому стані.
Характерною ознакою кримінально-правових санкцій була невизначеність покарання, що породжувало свавілля і безконтрольність. Мета була – залякати населення, породити у людей страх перед новою владою. У деяких містах для боротьби зі злочинністю створювали Комітети громадської безпеки (КГБ), які мали право на свій розсуд приймати рішення щодо покарання суспільно небезпечних осіб.
Позитивним аспектом кримінального права радянської України в перший рік більшовицького владарювання скасування тілесних покарань як таких, які ганьблять людську гідність навіть коли ця людина – злочинець. Окрім того, на державному рівні точилася боротьба із самосудами і саморозправами.
У 1919- 1920 рр. кримінальне право країни дещо вдосконалюють. При розгляді кримінальних справ, їх кваліфікації, визначенні покарань держава зобов’язувала каральні органи зважати на характеру скоєного діяння, враховувати суб’єктивні моменти дій зловмисника, його соціальний стан тощо. У цей час практично сформовано основні інститути загальної частини кримінального права.
Під злочином почали розуміти діяння, що становило суспільну небезпеку та загрожувало основам радянського устрою. Покаранню підлягав не тільки закінчений злочин, а й замах на нього. Визначили обставини, які пом’якшували покарання. Запровадили інститут співучасті (правда, це стосувалося здебільшого бандитських формувань і антирадянських організацій). Метою покарання стає не лише посіяти страх перед владою, а й виправлення осіб та недопущення рецидиву.
У грудні 1919 р. у Росії приймають “Керівні основи з кримінального права”. Народний комісаріат юстиції УСРР спочатку висловив рекомендацію керуватися ними у практичній діяльності, а в 1920 р. їх офіційно вводять на всій території України.
У “Керівних основах” уперше узагальнено роботу радянських судів, передусім – революційних трибуналів. Тут було сформульовано головні принципи кримінального права, які згодом ляжуть в основу перших кримінальних кодексів радянських республік.
У них чітко проглядається класова основа радянського кримінального права. До його завдань насамперед належать охорона системи суспільних відносин та захист інтересів трудящих мас. У визначенні злочину вже присутня не лише дія, а й бездіяльність. Розкривається сутність покарання як заходу примусового впливу задля захистити радянську систему суспільних відносин: “Наказание должно быть целесообразным, лишенным признаков мучительства и без полезных страданий”.
При визначенні конкретних форм і заходів покарання законодавець рекомендував ураховувати: до якого класу належить правопорушник; чи дбав злочинець при скоєнні протиправного діяння про власний інтерес; чи усвідомлював він те, що робить, чи вчинив це через незнання; чи було протиправне діяння рецидивним, у складі банди, із застосування насилля, жорстокості тощо.
“Керівні основи” встановлювали такі види покарань: громадський осуд; примус до виконання певних дій (зокрема примусове лікування); оголошення бойкоту; заборона обіймати певну посаду; примусові роботи без позбавлення волі; конфіскація майна; позбавлення політичних прав; оголошення “ворогом революції” чи “ворогом народу”; оголошення поза законом; розстріл.
У документі детально регламентовано питання умовного покарання, співучасті, необхідної оборони. До неповнолітніх (ними вважали осіб до 14 років) могли бути застосовані лише заходи виховного впливу.
Водночас “Керівні основи” часто вдавалися до позазаконних і позасудових засобів кримінального покарання, таких, як тактика “червоного терору”, взяття заручників. З’явився такий інститут кримінальної відповідальності, як кругова порука.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)