Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 1.3. Соціальні детермінації економічного знання

Предметність індивідуального буття людей і навколишніх речей постійно “відкривається” в нових і нових формах, що завжди вимагало від людей конструктивних зусиль там, де життя повинно відбуватися саме собою. Життєві позиції, опредметнені “економічною субстанцією”, визначали місце людей у природному просторі. Детерміновані різними людськими груповими зусиллями, діями, якості речей та смислів навколишнього світу розкривалися і працювали на людину, тільки проходячи через форми її соціальних знань і прагнень. Сама людина, вийшовши за межі впливу природної позиції, створивши “другий світ” – світ культури і соціального буття, стала для себе предметом постійної турботи. Причому ця турбота стає все більш багатоплановою, що уможливлює формування і виникнення нових форм існування людини в соціумі.

Виявлення індивідуальності людини, її окремішності, заглибленості в соціальний процес, звичайно, узгоджується зі змінами, які відбуваються в характері соціальних зв’язків. Якщо говорити про поняття “індивіда” не в логічному, а в конкретно-історичному значенні, в якому воно ставало практично значимим для багатьох людей, вбудовувалося в нові форми відносин і діяльності, то воно характеризувало людину насамперед як носія і господаря (суб’єкта) діяльних сил. Крім того, людина володіє можливостями застосовувати ці сили для вирішення різних життєвих завдань. Буття індивіда і його діяльність звільнялися від конкретної соціальної форми і починали набувати соціального значення, вступаючи в контакт з відособленими засобами діяльності, через них проникаючи в світ метафізичних (абстрактних) соціальних вимірів. У просторовому плані індивід постав у образі особливої діючої (і мислячої – Р. Декарт) речі, що надовго закріпилося в буденній свідомості та деяких філософських уявленнях. Але в плані процесуальному, часовому (темпоральному) виявився більш глибинний, нефізичний, отже, метафізичний смисл буття людини, що стало однією з найбільш складних проблем філософії. Людський індивід відокремився з “мережива” безпосередніх соціальних детермінацій, його зв’язок із суспільством, групою, іншими людьми перестав бути прямим, відчутним, контактним. Він набував опосередкованого характеру – через умови, засоби, результати і сам процес діяльності, яка насамперед є господарською, а в подальшій конкретизації – економічною. Соціальний взаємозв’язок став суспільним відношенням у прямому значенні слова, оскільки розгортався як процес співмірності, співвіднесення і синтезу діяльності.

Соціальна значимість індивіда переставала бути формою його безпосередньої залежності від становища, роду, цеху, набувала опосередкованого втілення в абстрактних формах побудови і реалізації діяльності. Соціальність “вислизала” з безпосередньої сумісності людського буття, з його “образних, картинних і емблематичних” (В. Є. Кемеров) визначень і виявляла себе все більш опосередковано, оскільки “розподілялася” в часі, “розприділялася” в складних співвідношеннях окремих актів, рядів і рівнів людської діяльності. Таким чином, відокремлений індивід як певна історична форма (і відповідне поняття), пов’язаний з певною формою соціального зв’язку, який викликав пряму залежність людини від людини, групи, соціуму, перетворився на суспільне відношення, самостійну реальність.

Людина звільняється від безпосередньої соціальної залежності, яка стає відокремленим від людини суспільним відношенням, що функціонує начебто як особливий рід речі. Одночасно річчю або системою речей особливого роду, які відокремилися від індивідів та їх безпосередніх залежностей, стає виробництво. Воно оформлювалось як сукупність предметних (речовинних) умов, знарядь, засобів, об’єднаних для одержання предметної (матеріальної продукції), котра зберігала і поповнювала буття людей. У свою чергу люди, які “очолювали” процес виробництва, також постали насамперед із їх “речовинної” (предметної) сторони як носії енергії, як тілесна рушійна сила. І навіть суспільні відносини, що набули форми опосередкованих людських залежностей, предметно-речовинного характеру. Виробництво як предметна структура, особливий механізм людського буття “і всім іншим аспектам життя людей надало предметно-речовинного виду і способу вияву”15. Так виникають економіка, економічні відносини, економічне, “світ економіки”.

Закономірно виникає проблема співвідношення і взаємозв’язку економічного і соціального. її виявлення дасть змогу ближче підійти до метафізичної сутності “світу економіки”. Це тим більш важливо для сучасності, в якій людина, опинившись у динаміці світових глобальних подій, повинна визначити своє становлення до всеоб’ємності економічного. Для цього необхідно зайняти певну позицію стосовно соціального буття, в якій вона постійно перебуває. В результаті подальший розвиток буде залежати від індивіда: якщо він буде ставитися до ситуації натуралістично, то не усвідомлюватиме метафізичних якостей соціально-економічної реальності і таким чином опиниться поза нею. Або він “вписує” цю схему в свою реконструкцію прихованих соціальних зв’язків, і таким чином одержує можливість порівнювати і поєднувати різні лінії поведінки, наповнювати “анонімні зв’язки і сили у форму існування і дії конкретних персональних і групових суб’єктів. Тоді завдання відтворення його власної суб’єктивності стає залежним від реконструкції, переважно метафізичної, інших соціальних позицій і поглядів, установок та інтересів”16. Це показує, що соціальний простір виявляє свою глибину, обсяг, напругу, зумовлені поліфонічним поєднанням різних соціальних суб’єктів. Але кожен із них не може повно характеризувати цю поліфонію, не може її ігнорувати насамперед унаслідок постійного взаємозв’язку соціального та економічного.

Новий час породжує нову науку – суспільствознавство. Це вже наука не про речі, а про зв’язки і відношення, в яких постають речі; їх властивості утворюють особливі форми, “стихії”, об’єкти. Вона вловлює зашифровані в речах відно­шення і намагається ввести їх у сферу практичного вико­ристання і в буденний досвід людини.

Суспільствознавству немовби самою дійсністю підготов­лені об’єкти дослідження: ізольовані Індивіди, їх відокремлені відношення, особлива сфера виробництва. І все це можна вивчати як речі: вимірювати, зважувати, обраховувати, не по­силаючись на суб’єктивні показання людей, тобто все це можна зробити так, як це робить “нормальна” природнича наука. Однак ця орієнтація на загальнонауковий ідеал і стан­дарт містить у собі пастку, і суспільствознавство, особливо на перших порах, звичайно не потрапляє в неї: предметоподібний образ об’єктів суспільствознавства маскує її природу, приховує “пружини”, які приводять їх у дію, більше того, збіг об’єктів суспільствознавства з їх речово-предметною, без­посередньо наданою формою також виявляється ілюзією. В результаті – “родова травма” суспільствознавства: дефекти методологічного бачення, незнання своїх власних пізнаваль­них можливостей, некритичне засвоєння дослідницьких стан­дартів природознавства, до того ж достатньою мірою не осми­слених самим природознавством. Під впливом цього дефекту суспільствознавство практично не помічало метафізичного характеру своїх об’єктів.

Б. Є. Кемеров

Соціальне буття влаштоване так, що без життя окремого індивіда в господарському житті як головної його складової воно не могло б відтворюватися. Ансамблі та структури буття рекомбінуються і поповнюються саме за рахунок того, що окремі люди, використовуючи окремі засоби, зберігають або змінюють стійкі соціальні зв’язки, реалізуючи і підтримуючи їх у динаміці повсякденного життя. Але в наших звичайних міркуваннях (і в міркуваннях багатьох теоретиків) останнє залишається поза увагою (“за кадром”); за рамками звичайних уявлень залишаються тривалість життєвого процесу окремого суб’єкта, її співмірність з подібними тривалостями життя “інших”, взаємозв’язки цих “тривалостей”. Такі погляди для звичайного життя можна вважати “природними “, оскільки вони дають змогу вписати схеми мислення в просту дію. Але філософії, насамперед з міркувань життєво-практичного характеру, важливо брати до уваги аспекти і зв’язки соціальних процесів, які не спостерігаються у враховуючи багатомірність людських взаємодій. Дії окремої людини починаються не з “нуля” і не в пустоті, і закріплюються не тільки в уявленнях. Діяльність людей здійснюється в соціальному просторі. Дискретність соціального буття постійно відтворюється динамікою різних актів і контактів, які здійснюють люди і які “сплітаються” в більш чи менш визначену соціальну форму. Люди “виходять із себе”, але в розумінні деперсоналізації. А в соціально-практичному плані, у плані розгортання індивідуального буття, приєднання до нього яких-небудь засобів, поєднання його з діями інших суб’єктів, у плані самозміни зовнішнім завданням стає вироблення нових якостей, нарощування власних сил, зміни позицій або поглядів17.

Такий вихід “індивіда” за фізичні межі передбачає і зворотний процес, коли якості інших людей приєднуються ним до власної самореалізації, а позиції і думки значимих для нього суб’єктів включаються в його самозміну. Однак і в першому, і в другому випадках рух людини соціальним простором не відбувається поза впливом економічного. Процес глобалізації, зокрема, дав змогу встановити, що економічні, соціальні та екологічні проблеми настільки масштабні, внутрішньо складні та взаємопов’язані, що їх не можна вирішити на рівні одних лише окремих ініціатив, перед усім різнорідних ініціатив або окремих індивідів, або регіонів. Без економічного зростання неможливо досягти стійкого розвитку, в тому числі стабільної діяльності людини, в якій освоюється або синтезується соціальна предметність.

У цих точках перетину об’єкти соціально-економічної дії перестають бути тотожними своїм фізичним контурам, вони відкривають індивіду закладені в них якості та форми, слугую засобом руху сил людини, спрямовують енергетику її здібностей, але знову-таки за умови єдності економічної та соціальної сфер, які доповнюють і підтримують одна одну. Доречно нагадати, що соціальна рівність без адекватного економічного зростання може призвести до банкрутства (духовного і матеріального), а економічне зростання без достатньої соціальної рівності може призвести до соціальної дисгармонії. Отже, для підтримки політичного і соціального світу, здійснення повної демократії важливо розробити і реалізувати єдиний пакет взаємопов’язаних заходів економічної і соціальної політики18. У принципі проблема суспільства як складної полісуб’єктивності й полягає в такій організації економічної діяльності людей, котра реалізує її потенціал, приховані якості природних і соціальних речей, забезпечує їх синтез і відтворення. Більш детальний аналіз цієї проблеми виявляє різні типи такої діяльності, які власне і підтримують форму існування різних підсистем, субкультур і груп суспільства. Продовжуючи “лінію” єдності економічного і соціального, ми і надалі будемо спостерігати їх розвиток у контексті форм буття речей.

У логіці повсякденного життя “економічні стереотипи”, які становлять основу функціонування суспільства, не завжди займають первинне місце: їх “закривають” безпосереднє спілкування, культурні переконання, духовні орієнтації індивідів. Але в плані розгортання як соціоекономічної практики, так і наукового пізнання відокремлення і характеристика подібного глибинного зв’язку стають необхідністю, особливо тоді, коли важливо виокремити різні типи об’єктів, різні типи здійснення економічного пізнання, умови здобуття нового знання. Причому головною є не теорія динаміки суспільства, яка формується економічним зростанням, а спосіб розгортання економічного пізнання як особливого виду діяльності, розподіленого в динаміці буття різних, інституйованих груп, постійних і тимчасових спільнот і окремих індивідів. У результаті виникає онтологічний простір соціуму, в якому економічне постає його невід’ємним структурним елементом. Адекватною є та структура онтологічного простору соціуму, висновки з положень і властивостей якої не суперечать результатам економічних досліджень. Це дає змогу об’єднувати і разом використовувати різні методологічні підходи до осмислення важливих змін у суспільстві та у світі в цілому (макроекономічні парадигми). Вони є евристичними для проведення наукових досліджень, спрямованих на теоретичне пояснення і планування таких змін.

Теза про “відкритість” суспільства як системи залишається тільки загальною методологічною рекомендацією доти, доки вона не доведена до розуміння на рівні економічної свідомості індивідів, у процесі їх економічної діяльності. Відкритий і вірогідний характер саморуху суспільства значною мірою зумовлений тим, що взаємодія сил і тенденцій, які забезпечують цей саморух, є “живим” переплетінням діяльності індивідів, кожний з яких є відкритою, “органічною” системою. Своєрідність суспільства може бути достатньо зрозумілою, коли осмислення доводиться до рівня вираження соціальних зв’язків як економічної діяльності (самодіяльності) індивідів. Це має значення не тільки для обліку і забезпечення життя індивідів, а й для досягнення необхідної повноти у відображенні життя суспільства. В економічних дослідженнях уявлення про суспільство як про поліфонічний комплекс діяльності індивідів показує метафізичну обумовленість такого пізнання, котре дає змогу виявити за речами зв’язки людської діяльності.

Відповідно до ідеї єдності соціального і економічного простору в рамках соціальної онтології можна виділити соцієтальний простір, в якому рух суспільств означає трансформацію їхніх політичних, економічних, нормативних (морально-традиційних і правових), соціальних (у вузькому розумінні) характеристик. Термін “соцієтальний”, введений Валлерстайном, використовується для означення понять, які виключають економічні, правові структурні аспекти суспільства в їх онтологічній єдності, для того щоб уникнути змішання з більш широким поняттям “соціальне”, котре поряд із соцієнтальним включає інші аспекти суспільств: екотехнологічний, культурний і психологічний19. У підсумку перед нами відкривається “поле” соціальної онтології, виявлення сутності якої доповнює наше уявлення про метафізичність економічного буття – як у практичному, так і в теоретичному виявах.

У наш час це тим більш важливо, оскільки розвиток теоретичної економії в рамках властивих їй парадигм закінчився, її розвиток уже не може бути лише мета-розвитком, тобто живитися іншими, на сьогодні немовби позамежовими, аксіоматичними і смисловими “соками”. І причина цього – в невідповідності між теоретичною економією і реальністю, яку вона відображає. Соціальна реальність, котра оточує науку, не просто постійно змінюється, що і так зрозуміло, а змінюється сьогодні радикально, набуваючи нового якісного змісту. Реальність стрімко стає (а за багатьма позиціями вже стала!) іншою. Але теоретична економія багато в чому не тільки пропустила ці зміни реальності, а й не дала на них адекватної відповіді. Навіть соціальність, властива теоретичній економії, не рятує становища, оскільки перебуває під пресом економізму20.

Економіка висвітлила функціонування і розвиток зв’язків людей, який здійснюється через виробництво. Тим самим вона визначила і нову систему виміру людських сил/здібнос­тей, природних речей і культурних цінностей. Все це здобува­ло загальний абстрактний показник, незалежний від конкрет­них властивостей людей і речей. Підкреслимо ту обставину, що людські якості опинилися включеними в ситуації порівнян­ня і вимірів у низці інших речей, тобто як опредметнені, відо­кремлені від своїх суб’єктів форми. Економіка своїм абстракт­ним виміром як всепроникним випромінюванням виявила внутрішні зв’язки і функції різних підсистем суспільства.

В. Є. Кемеров

Зазначимо змістовну відмінність між економізмом та економічним. Перше означає обмежене схематичне трактування економічної сфери, полізмістовність якої не може вміститися в логіці детермінацій. Тому економізм означає абсолютизацію всього корисного, прагматичного, вигідного тощо. Визначення економічного охоплює весь обсяг усіх раціональних та ірраціональних інтенцій, які економічна сфера екстраполює на всі інші сфери.

Послідовне проведення позиції на взаємозв’язок соціального і економічного як сфер господарського буття людини вимагає інтерпретації предметних реалій, в яких “відклалася діяльність людей, котрі виступають як засоби. Тобто як проміжної продукції цієї діяльності, як опредметнених її “кристалізацій”, а не як цілей і цінностей, в яких діяльність замкнулася і вичерпала себе. Іншими словами, важливо виявити (“відтворити”) і зафіксувати за цими предметними реаліями (даностями) процеси, що “сплелися” в систему зв’язків суспільства. У цій перспективі предметні реалії (даності) демонструють можливе розмаїття форм, у яких сили і здібності людей втілювалися і вводилися в систему соціальних зв’язків21. З врахуванням цього і будується уявлення про економічний характер буття людських індивідів, а на цій основі – і про системний характер економічних відносин у суспільстві, невіддільних від метафізичних смислів.

Установка індивіда на те, щоб “відкрити” за економічними реаліями людського життя систему суспільства як “напружену” сукупність соціальних зв’язків, вимагає від нього відмови від засвоєних зразків і наперед визначених мір як у об’єкта (економічної даності), так і у власній діяльності. Оскільки індивід зорієнтований на характеристики людей як суб’єктів соціального процесу, то його завдання як суб’єкта пізнання полягає у визначенні сумірності форм дослідження з масштабами, характерами і змістом практичної діяльності (як людей, так і суспільства). Знаменним є те, що в останні десятиліття подібна вимога оформлюється в економіко-теоретичних дослідженнях. Потреба в системних відображеннях економічного і його окремих сфер, хоч і реалізується з урахуванням пізнання його складності, однак виростає з реальних технологічних можливостей усвідомлення все більш могутніх систем і управління ними. В їх структурі взаємозв’язок соціального і економічного розкриває нові перспективи виявлення смислу буття в умовах “економічної цивілізації” (Ю. М. Осипов).

Економізація соціального означає постійний вплив економічного на всі сфери життя суспільства. Разом із тим соціалізація економічного означає гостру потребу економіки в цивілізованій організації і реалізації, оскільки інакше вона не відбудеться. Не можна уявити економіку, з її товарообміном, грошима, кредитами, конкуренцією, монополією, без політичної влади, державного права, соціального поділу, соціальних інститутів, всього того, що властиве сучасному цивілізаційному влаштуванню22. Без цих сфер і галузей, а також без специфічного духовного забезпечення, в тому числі морально-етичного, економіка здійснюватися не може. Цивілізація неминуче соціалізує економіку, оскільки це потрібно не тільки з погляду “демократичної доцільності”, а й необхідності для самої економіки. Не може розвинена економіка існувати поза соціальністю, що означає розширення сфери економічного, проникнути в сутність якого можна за рахунок метафізичного дослідження. Чим ширший обсяг, тим досконаліші засоби пізнання.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)