Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 4.4. Приватна і особиста власність

Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв’язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності “недержавною” є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб’єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.

Багато хто вважає, що приватна власність – це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об’єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.

До приватної власності можна віднести: домашнє господарство як економічну одиницю, котра здійснює виробництво продукції та надання послуг для власних потреб; легальні приватні підприємства, які діють відповідно до законодавства (підприємства будь-якого розміру – від індивідуального, кустарного виробництва до великих підприємств); нелегальні приватні підприємства у складі “тіньової економіки” (вся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без дозволу влади, тобто поза законом); кожний вид використання приватного господарства або особистих заощаджень – від торгової діяльності в різних масштабах до грошових операцій між приватними особами.

Приватний сектор розвивається спонтанно, без будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку має провідну роль в економічній теорії Ф. фон Хайєка. На його думку, сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі і не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей “розширений, або спонтанний” порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Саме за умов ринкового спонтанного порядку створюється і накопичується більше знань і багатства, ніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямувальної сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності – свободи особи20.

Однією з головних умов розвитку приватної власності є наявна свобода підприємництва і початок будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен мати ніяких заборон для підприємницької діяльності. Вільні ціни грунтуються на свободі договору покупця і продавця, свобода зовнішньоторгової діяльності, свобода купівлі-продажу майна, яке перебуває в приватній власності, свобода кредитування з сплатою процента, найму робочої сили, фінансових інвестицій у будь-які приватні підприємства – це та атмосфера, котра необхідна для розвитку приватної діяльності і приватної сфери.

Друга умова розвитку приватного сектору вимагає гарантії закону для виконання приватних договірних зобов’язань. Третя умова – абсолютна безпека приватної власності. Четверта умова вимагає, щоб кредитна політика стимулювала приватні капіталовкладення. Для розвитку всіх форм власності потрібні рівні можливості. Але в реальній дійсності існує велика кількість перепон. Для подальшого розвитку приватного сектору дуже важливою є наявність у суспільстві поваги до приватної власності.

Приватна власність у своєму функціонуванні набуває рис суспільного характеру. Власники приватного майна несуть таку економічну і правову відповідальність, задовольняють певні потреби, як і державні, а також колективні підприємства. В сучасному цивілізованому суспільстві змінився статус і самої приватної власності. Вона виступає не лише в державній, колективній, акціонерній, а й у формі особистої власності, взаємозв’язок приватної та особистої власності дає змогу зрозуміти сутність інтелектуальної власності.

Власність є творчим і зберігаючим принципом грома­дянського суспільства… Власність є одним з тих основополо­жень, котрі було бажано з’ясувати якомога скоріше, оскільки не потрібно ніколи забувати, особливо ж повинні пам’ятати про це публічні та державні люди, що від питання, чи е влас­ність принципом або результатом соціального ладу, чи варто вважати її причиною або ж наслідком, залежить уся мораль­ність і разом із тим увесь авторитет людських установ.

В. Геннекен

Історично термін “приватна власність” виник тоді, коли з’явилася необхідність відокремити державне (суспільне) майно від усього іншого майна. В сучасному розумінні поняття “приватна власність” виникло разом із поняттям власності в XVII ст., у період швидкого поширення ідей природного права. Ця епоха породила два напрями розвитку наукової думки, яка досліджувала феномен власності. На першому з них юристи і філософи обгрунтували відокремлення власності, яка походила з комерційної діяльності громадян, від власності правителя (короля), яка в середньовіччі виступала як універсальна форма власності, котра звично називалася publicus або publicare. Таким чином, визначення “приватна” (в англ. мові – private, у франц. – privee, у нім. – privat) з’явилося поза зв’язком із терміном “власність” і слугувало для протиставлення самостійної економічної діяльності людини і діяльності в рамках політичних структур, public office або affaires publiques21.

На другому напрямі були здійснені намагання відокремити власність людини, яка виникла природним чином, із самого акту створення тієї чи іншої речі або придбання її в інших людей, від власності, котра за своєю природою перебувала в колективному володінні громадян. У цьому випадку поняття власності розглядалося в абсолютному розумінні. Саме в цьому контексті Дж. Локк вказував, що ” кожна людина має власність у своєму особистому володінні…”, підкреслюючи: “ми можемо сказати, що результати праці її тіла і роботи її рук належать їй”22. Перший напрям утворив концепцію приватної власності; другий залишився майже непоміченим і не набув належного розвитку, хоча він міг покласти початок системі поглядів на власність особисту23. Але і перший, і другий напрями безпосередньо стосувалися власності інтелектуальної.

У руслі розвитку концепції приватної власності було висунуто безліч несподіваних ідей. Деякі дослідники зазначали, що приватна власність виникає на найраніших етапах історії, з’являючись разом із поширенням землеробства, а подальший суспільний розвиток значною мірою стає еволюцією форм забезпечення “безпеки власності” та “захисту багатих від бідних” (А. Сміт). У логіку таких уявлень природним чином вписувався як відомий афоризм, згідно з яким “бідність народжується із самого достатку”24, так і знаменита формула, яка проголошувала, що “управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність”25.

Разом із тим варто зазначити, що за всієї захопленості концепцією приватної власності філософи так чи інакше завжди підкреслювали, що вона не була історично первісною формою, або вважали, що в “природному стані” за самою природою речей домінувало “колективне володіння суспільним надбанням” (Т. Гоббс), або вважали, що основи для приватної власності немає там, де об’єкти власності не можуть присвоюватися окремими особами (як, наприклад, земля) або нагромаджуватися (як плоди)26. Спільним для них є твердження, що саме спільна (общинна) власність виступала предтечею приватного володіння.

Однак гіпотеза про наявність общинної власності, яка передувала власності приватній, фактично не має ніяких підтверджень. В. Л. Іноземцев вважає, що сама ідея існування в минулому общинної власності виникла і оволоділа свідомістю головним чином у результаті поширення утопічних поглядів на майбутнє людства, а зовсім не на основі історичних фактів. Вже у XVIII ст. найбільш проникливі мислителі звертали увагу, що в суспільстві, де одна частина матеріального багатства взагалі безглузда (непотрібна) у власності індивідів, а друга може бути присвоєна тільки і виключно в момент споживання власності, як такої не існує взагалі. В цьому контексті також заслуговує на увагу думка, що власність (property) не тотожна багатству (wealth), і останнє може зростати в умовах відсутності першої27. Деякі багаті суспільства водночас “не знають власності” (Г. Арендт) оскільки цінності, які складають їх багатство, не можуть бути присвоєні приватно. Наприклад, колективне присвоєння благ безпосередньо в момент їх споживання (спільнотою мисливців чи рибалок) не породжує відносин власності.

Якщо уявити процес виникнення власності, то вона є спільним відношенням, оскільки означає не тільки відношення людини чи групи осіб до певного об’єкта як до чогось не належного іншим людям. Разом із тим в архаїчну епоху окремі общини не мали стійких господарських відносин із іншими спільнотами, основні види діяльності – мисливство, скотарство, землеробство – передбачали її колективний характер, але не формували общинної власності на примітивні знаряддя (вони застосовувалися індивідуально) і землю (ліси, пасовиська і водоймища взагалі не могли бути кимось присвоєні, а давня людина не сприймала себе як таку, що чимось відрізняється від общини). Така картина означає скоріше відсутність власності як такої, ніж гіпотетичну наявність общинної власності28.

За такого підходу історично першою формою власності є особиста власність, яка зафіксувала виокремлення індивідом самого себе з общинної маси. її поява знаменувала не тільки усвідомлення людиною того, що певний предмет належить саме їй, що “він мій, тобто власний”; воно означало також, що інший предмет “не мій, тобто чужий”. Становлення власності відбувалося не як виокремлення “приватної” з “общинної” , а як виокремлення особистої власності із, якщо можна так висловитись, “невласності” (В. Іноземцев). Поява особистої власності ознаменувала не тільки індивідуалізацію людини всередині первісної общини, а й породила в цій людині розуміння того, що крім його особистої власності існує також її антипод – колективна власність общини на ті фактори виробництва, котрі не можуть бути присвоєні індивідуально. Підкреслимо, що особиста власність не виступала запереченням колективної, ці дві форми з’явились одночасно, адже вони зумовлюють одна одну як “щось” і “його друге”. Таким чином, власність саме як власність виникає в процесі її розвитку.

Приватна власність у такому випадку є особливою формою особистої власності, оскільки виникає в умовах відчуження працівника від засобів і умов його праці. Саме це відчуження призводило і призводить до класового протистояння (як вважав К. Маркс), подолання якого неминуче виступає метою історичного прогресу. Однак, відповідно до наведеної теоретичної схеми, результатом подолання приватної власності буде не суспільна, а особиста власність. Вона найбільше співмірна з власністю інтелектуальною. Розвиток відносин власності в сучасному соціальному розвитку свідчить про її переваги, адже саме ця форма особистої власності відповідає вимогам і запитам постіндустріального суспільства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 4.4. Приватна і особиста власність