Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 5.2. Античні мислителі про власність
Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу мислителів різних епох. Системність та багатогранність цієї категорії знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які спирались не лише на власні теоретико-методологічні підходи та уподобання, а й на запити епохи. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу об’єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва, сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів, санкціонованих державою та суспільством поведінкових відносин тощо.
Філософські основи проблеми власності починають формуватися в античній інтелектуальній традиції. Різні підходи, трактування, уявлення давньогрецьких мислителів виділяють власність як умову, котра визначає різні моральні якості людини в суспільному житті – щедрість, марнотратство, скнарість, ощадливість і т. ін. З відношенням до власності (для деяких вона може бути лише майном) пов’язані такі схильності, звички, як “розкіш”, виявлена в щедрості: коли відсутнє володіння “серединою”, тобто мірою. Адже надлишок майна призводить до безглуздої пишності, позбавленої смаку, зрештою – до дріб’язковості.
Власність розрізняється як власність (володіння) на своє “Я” і власність (володіння) на речі. Право власності (володіння) на своє “Я” властиве кожній людині і є передумовою її правового існування, існування як суб’єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю – бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсолютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі.
П. Козловські
Разом із тим античні мислителі одним із центральних предметів свого аналізу вибирали категорію власності як об’єктивної даності, яка є результатом відносин власності та права власності, виводячи звідси закони життя і розвитку сучасного їм і майбутнього людського суспільства. Вважається, що саме греки, особливо філософи-стоїки з космополітичним світоглядом, першими сформулювали ту моральну і правову традицію у відносинах власності, котру пізніше римляни поширили на всю імперію. Однак народ у самій Греції в основному чинив опір узаконенню індивідуальної власності і, як правило, її не визнавав, а спартанці навіть вважали можливими крадіжки6. Це показав Ф. Шіллер у відомому есе “Законодавство Лікурга і Солона” .
Ностальгічні нотки стосовно звичаїв спартанців продовжували зберігалися у філософських концепціях Демокріта, Платона і Цицерона. Сутність їх – у пристрасному прагненні до такого стану речей і встановлення такого порядку, за якого б усе і вся залежали б від всесильної і всезнаючої влади. Відомо, що заради благополучного існування суспільства Демокріт вважав необхідною соціальну, політичну й економічну рівність його повноправних членів. Платон із метою недопущення виникнення корисливих інтересів у правителів в моральних устоях своєї держави пропонував законодавчо закріпити заборону останнім володіти будь-якою власністю.
Найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (384-322 pp. до н. е.) відносив власність до категорії влади.
Розрізняючи політичну владу і владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб, які “за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими”. Стверджуючи, що матеріальні блага і раби “за природою можуть належати іншим людям” і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний, що “одним за природою належить панувати, іншим – коритися”7. Відтак власність за Арістотелем – це влада власника над об’єктом власності, здобута ним на основі природних переваг.
Є тільки одне благо – знання і одне тільки зло – невігластво. Багатство і знатність не приносять ніякого достоїнства – навпаки; приносять лише недобре… Доброчинність же полягає у словах: нічого понад міру!
Сократ
У контексті власності Арістотель розглядає честь, безчестя, величавість, приниженість та інші властивості людини, переходячи в підсумку до “величі душі”, пов’язаної з “мудрістю”. Майном і власністю краще за всіх користується той, хто має чесноти, насамперед щедрість. Адже “властивість чесноти полягає, скоріше, в тому, щоб робити добро, а не приймати його, і в тому, щоб робити прекрасні вчинки більше, ніж у тому, щоб не робити ганебних”8.
Тому подяка належить тому, хто дає, а не тому, хто бере. Багатство не виникає просто так. Арістотель засуджує тих, хто скаржиться на долю, яка нібито обділяє майном і багатством найменш гідних. Але для володіння власністю потрібно докладати зусиль, старання. У цій настанові великого мислителя В. Зомбарт побачив наявність “духу капіталізму”.
Для Аріє то теля власність – не стільки і не тільки майно. Отже, у її придбанні важливо сполучити раціональне і моральне. Тому щедрий (як зразок чесноти) і давати, і витрачати власність буде на те, на що потрібно, і стільки, скільки потрібно, однаково і у великому, і в малому, і при тому із задоволенням. Крім того, він буде брати, чи здобувати, заробляти “звідки потрібно і скільки потрібно”. Власність не є сама по собі чеснотою, “як і справа, на яку щедрий витрачає придбане майно; для власності найцінніше – стати найбільш дорожчою – наприклад, як золото, а найцінніше для справи, на яку витратилися, – велич і краса; адже споглядання цього вражає, а розкоші властиво вражати…”9.
Дотримуючись традицій епохи, в яку відбувається пошук сутності людини і смислу її життя, Арістотель свої міркування з приводу власності актуалізує на її морально-етичному чи, як сказали б сьогодні, філософсько-антропологічному характері. Ставлення до неї визначає сутність людини, її позитивні та негативні якості й властивості. Так, міркуючи про задоволення і бажання, до яких завжди прагне людина, Арістотель одних відносить до гідних, інших – до протилежних, а майно і прибуток, як перемога і пошана, належать до речей “серединних”, тобто до таких, котрим неприйнятні крайні позиції – чи “так”, чи “ні”10. Отже, придбання власності, як і розпорядження нею, не терпить поспішності або необдуманих дій і висновків. Необхідні міркування, обговорення, виявлення істини, що відповідало духу античної мудрості.
Людина може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те, щоб бути власником інших людей, адже вона відповідальна за людство у своїй особі.
І. Кант
Власність – це об’єкт володіння, користування нею завжди нерівне: в одному випадку об’єктом, річчю, майном користуються для властивої їм мети призначення, а в іншому випадку – для не властивої їм мети призначення. Наприклад, взуттям користуються і для того, щоб одягти його на ноги, і для того, щоб обміняти його на іншу річ, яка також є власністю, але належить іншому. Але й у тому, і в іншому випадку взуття – об’єкт користування, залежно від призначення – чи то для прямого споживання, чи то для обміну. Тим самим Арістотель прагнув знайти смисл власності, яка була мірою, що зв’язувала господарство.
Мислитель не вникає у структурні тонкощі товарного виробництва, що не дає йому можливості “вийти” на аналіз філософсько-економічної сутності власності. Адже вона як особлива сутність у виробничій діяльності, у господарстві “наявна як регулятор товарного виробництва”11. Арістотеля більше цікавлять “похідні” від володіння власністю, те, що нею породжується. До них належить низка таких важливих явищ економічного і суспільного життя, як поділ праці, господарство, обмін, багатство, вартість у її двох видах, розподіл, володіння, справедливість, і в їхньому контексті – гроші, які є способом “зняття” розбіжностей і антиномій, що виникають між ними. В підсумку виникає уявлення про суспільство, де повинні існувати відносини “рівності”. Але справедливим може бути тільки рівність за достоїнством. Тому справедливість – це рівність, але рівність не для всіх, а для рівних12. Звідси всі моральні, філософсько-антропологічні висновки грунтуються на основі існуючої власності, якою володіє той чи інший громадянин поліса. Багатство – це прояв, виявлення власності, воно є її законом, оскільки виражає взаємозв’язок усіх елементів економічної системи.
Постановка Арістотелем проблеми власності сприяла встановленню традиції ціннісного відношення до життя, а не лише абстрактно-числової моделі світу, у якій відбувається своєрідний “прогрес дезінтеграції духу”. Власність виступає відокремленою від грошей, які є її кількісним показником. Разом із тим Арістотель, котрий включив економічні і господарські проблеми в поле філософського аналізу, не тільки зміг зберегти адекватність сприйняття буття, а й створив повноцінну метафізику економіки. Тим самим він зберіг органічний і цілісний погляд на світ і людину, реалізувавши свою концепцію в реальному способі буття та діяльності, що по-своєму актуалізувало проблему сенсу життя, яку не можна вирішити без з’ясування сутності власності.
Хто витрачає за достоїнством на дрібне і примітивне, не називається гідним. Наприклад, той, хто давав багато жебракам. А той називається так, хто достойно витрачає на великі справи, отже, хоча гідний – це людина щедра, щедра людина зовсім не є гідною…
Отже, гідна людина піде на витрати в ім’я прекрасної мети (оскільки це загальна властивість доброчинності), причому із задоволенням і розтратно. І вона буде більше дивитись за тим, щоб усе було якомога красивіше і влаштовано найкращим чином. Таким чином, гідна людина з необхідністю також і щедра, тому що і щедрий стане витрачати те, що потрібно, і так, як потрібно. Адже не одна доброчинність у власності й у справи, на яку витрачаєш, оскільки для власності найбільш цінне – коштувати якомога дорожче, наприклад як золото, а найбільш цінне для справи, на котру витратились, – велич і краса.
Арістотель
Осмислення Арістотелем економічної проблематики обумовлене прагненням створити цілісну концепцію суспільного буття і людини, нерозривно пов’язаних з питанням володіння власністю як одним з варіантів смислу життя. У Стародавній Греції метафізичні розмисли Арістотеля давали людині необхідні орієнтири для визначення себе в розмаїтті можливостей, які надавала тогочасна соціоекономічна й політична реальність.
Інша справа – Стародавній Рим, який у зв’язку з особливостями свого соціально-політичного й економічного буття породжує правову свідомість. Але у праві Стародавнього Риму немає єдиної дефініції власності, що грунтується на уявленні про власність як цілісну інституцію. У юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правових можливостей, основними з яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами, іншими людьми. Так встановлювалася своєрідна система узаконених державою “правил гри”, яка регламентувала відносини власності. Основоположна тріада відносин власності визначалась таким чином:
– володіння (jus possidendi) – юридично забезпечена і гарантована законом можливість мати певні конкретні об’єкти власності у своєму господарстві;
– користування (jus utendi et jus fruendi) – юридично забезпечена і гарантована законом можливість здобувати у процесі використання об’єкта власності його корисні властивості;
– розпорядження (jus disponend) – юридично забезпечена і гарантована законом можливість визначити долю об’єкта власності шляхом зміни його належності, стану, призначення, передачі у довірче управління іншій особі тощо.
Перераховані правові можливості тісно пов’язувалися змістом права власності, оскільки користування об’єктами власності було можливим лише за умови фактичного володіння ними. Одночасно розпорядження, що грунтувалося на володінні та користуванні об’єктами власності, утверджувало відносини привласнення. Для визначення власності у давньоримському праві використовувались терміни dominium і proprietas, які відображали два її найхарактерніші аспекти: “легальне панування” і “права на належність”. При цьому режим dominium мав вищий статус.
Наукова чіткість Арістотеля, який допускав слабкість людини у виборі засобів для досягнення мети і спробував знайти обгрунтування кожному існуючому факту життя, в тому числі вартості, багатству і власності, втрачається у стоїцизмі, популярному в давньоримському інтелектуальному середовищі. В ньому головним завданням є не просто знання про добро, а головним чином активна воля до нього. Суто життєво-практичні, економічні питання відступають на другий план. Проблема вибору звужується до полярності самовизначення – життя або смерть. Для Сенеки (4-65 pp. н. е.), видатного представника стоїчної філософії, життя і все, що є в ньому, не є безумовним благом. Життя цінне за наявності в ньому моральної основи, а у разі її втраченості людина має право на самогубство. Але воно допустиме тоді, коли розум і моральне почуття підказують непотрібність такого життя для людей.
Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити прекрасно більш важливо для нього, ніж багато років – як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим багатьом, але незначним.
Арістотель
Подібна налаштованість передбачає вибір у бік духовного, а не предметно-речовинного. Вважаючи слово носієм змісту духовності, Сенека визначає своє відношення до власності, презирство до якої, а також до багатства і грошей виховується тривалими розмовами про багатство душі, про зменшення своїх бажань: “Хто хоче менше, той менше потребує”. В цій проповіді аскези прослідковується майбутня традиція засудження багатства і власності як “благотворного моменту життя” в християнстві (Ю. Осипов). Не багатство, слава, гроші, власність, а “дух” і “душа”. Саме вони переконують людину в моральності матеріальних спокус. “Гроші нікого не зробили багатими, – писав Сенека, – навпаки, кожного вони роблять ще більш жадібним до грошей. Багатство засліплює натовп і приваблює до себе погляди, якщо з дому виносять багато грошей, якщо дах у нього щедро позолочений. Але щастя таких багатіїв дивиться на вулицю; а той, кого ми позбавили і від натовпу, і від фортуни, щасливий зсередини”13. Вихід у тому, щоб все співмірювати з природою, проникнутою божественним духом. Той, хто цього дотримується, не тільки не відчуває, а й не боїться бідності. Адже благо є в кінцевому підсумку не в багатстві, не в грошах, не у великій власності чи землі. Власне благо полягає у виправленні й очищенні душі, котра в суперництві з богами піднялася б вище від людських мрій, вбачаючи все для себе, тільки в собі самій. “Ти – розумна істота! Що ж є твоє благо? Досконалий розум! Вважай себе благим тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів”14. Щастя і благо прийдуть до людини тоді, коли не власність, а духовна свобода стане головним багатством.
Такого роду міркування, щодо матеріальних цінностей, майна, власності, багатства були перехідним етапом до християнської світоглядної парадигми, в якій проблеми економічного буття і господарської діяльності набували зовсім іншого звучання. Але чи змінило це статус власності?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)