Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 5.10. Власність – основа духовності та свободи у софіології господарства

Наголос на відповідальності власника перед суспільством робився у працях російських філософів кінця XIX – початку XX ст. Як стверджував М. О. Бердяєв (1874-1948), “власність за природою своєю є началом духовним, а не матеріальним. Вона передбачає не лише споживання матеріальних благ, а й більш стійке і послідовне духовне життя особистості в сім’ї і роді”119.

Особливістю позиції російських мислителів є те, що вони виходять із нової теоретичної моделі осмислення економічної проблематики – “філософії господарства”. Засновник філософії господарства СМ. Булгаков (1871-1944) пов’язує актуальність цієї дисципліни із загостренням економічних рефлексій, з подіями економічного життя (котре є невід’ємною частиною всієї людської життєдіяльності), з прискоренням його темпів і величезними масштабами розвитку господарства, внаслідок чого духовне життя потрапило в рабство до матеріального. Не випадково тому великого поширення набув економічний матеріалізм, котрий стверджував примат раціональності, прагматизму для всієї культури і нових духовних проявів життя. На противагу економічному матеріалізму, не погодившись із пасивним відображенням буття, С. М. Булгаков пропонує свою філософію господарства. Проблема господарства, за словами мислителя, береться в потрійній постановці: “науково-емпіричній, трансцендентально-критичній і метафізичній… Адже те, що у сфері емпіричній становить предмет “досвіду”, ставить проблеми науці, а те, що розглядається з боку пізнавальних форм, є побудовою “трансцендентального суб’єкта”, – буттєвими своїми коренями йдуть в метафізичну землю”120. Таким чином, С. М. Булгаков прагне отримати універсальне знання, котре поєднує наукове, філософське і релігійне знання.

Основи філософії господарства розкриваються, на думку С. М. Булгакова, і при відповіді на основні критичні питання, аналогічні кантіанським: “Що таке господарство? Або “Як можливе господарство?”, “Які його передумови і основоположення?”. Отримані питання і відповіді на них утворюють свого роду концептуальний каркас філософії господарства, вказують на точки перехрещення з іншими соціально-економічними дисциплінами. Разом із тим філософію господарства цікавлять не лише економічні й метафізичні, а й антропологічні проблеми. Але як суб’єкт господарства мислитель визнає не просто людину, а “людство як таке, не колектив або зібрану цілісність, але єдність духовних сил і потенцій, до якого причетні всі люди, умосяжна людина, котра виявляється емпірично у всіх людях”.121 Отже, ідея трансцендентності стосується не лише світу в цілому, а й людини. Буття в його різноманітності приховує в собі певну таїну, тому належить до сфери трансцендентного. На думку СМ. Булгакова, можливість пізнання існує саме завдяки наявності трансцендентного, внаслідок чого світ виглядає складніше, але більш цілісно.

Ідею трансцендентності суб’єкта і світу в концепції С. М. Булгакова можна зрозуміти лише у зв’язку з його вченням про філософію господарства. Справа в тому, що джерело творчої діяльності суб’єкта господарства зумовлене причетністю людини до Божественної Софії. “Людська творчість – у знанні, в господарстві, в культурі, мистецтві – софійна”122. Софійність господарства виявляється в завданнях, які встановлює людство і які можна умовно означити як перемогу культури над природою, або олюднення природи. Самий процес має певну мету, котра пов’язана з тим, що людина не може господарським шляхом творити нове життя. Вона може розширити вже існуюче життя, але саме життя створюється лише народженням із первісно закладеної життєтворчої сили. Тому господарство є корекцією життя, уже створеного й існуючого.

У сфері господарській на стороні об’єкта стоїть природна “бідність”, залежність від сліпих і ворожих стихій природи, на стороні суб’єкта – зростання “багатства”, “розвиток вироб­ничих сил”. Багатство є силою, плюсом на стороні суб’єкта, бідність – слабкістю, плюсом на стороні об’єкта. Об’єкт у господарському розумінні є для суб’єкта конкретним реаль­ним не-я, яке насильно нав’язується йому, не самообмежен­ням, а обмеженням. Суб’єкт, господар, прагне до того, щоб світ, об’єкт господарства, став прозорим для суб’єкта, від­дався його волі, з механізму зробився організмом, котрий є ідеальним образом рівноваги нейтралізації свободи і необ­хідності.

Людина прагне до досягнення господарської свободи, до влади над відчуженою від неї природою, до економічної мо­гутності або “багатства”. Господарська свобода, подолання об’єкта як механізму чужого життя є силою, котра спирається на знання.

С. М. Булгаков

З позицій софійності С. М. Булгаков розглядає традиційні проблеми соціально-економічного розвитку, але за умови включення метафізичного аспекту дослідження. Так, замість “виробничих сил” і “виробничих відносин” рушійною силою виступає людство, ідея світової людини, трансцендентальний суб’єкт господарювання. Пояснюється це так: діяльність не є самоціллю для людини, вона задана не людиною, але всередині її із самого народження є ідея розвитку індивіда в суспільстві, його активне відношення до суспільства, вихід зі свого “Я” в метафізичному розумінні123. Звідси стає зрозумілим, чому діяльність, праця та її результати – власність, майно, продукт виступають як актуальність, як дієва воля, як активний вихід із себе.

Булгаківське розуміння власності опредметнене його концепцією праці, яка є не просто фактором господарського життя, а “основоположним феноменом життя взагалі, немовби новою силою природи, новим світоутворюючим, космогонічним фактором, принципово відмінним притому від усіх інших сил природи”124. Філософ критикує політичну економію за вузьке і суто феноменальне трактування праці, яка розуміється тільки як “праця, спрямована на виробництво лише матеріальних благ або матеріальних цінностей”125. К. Маркс додатково визначає працю як “затрату людської енергії, а остання з грубим і наївним матеріалізмом визначається ним як витрата нервів, мускулів, костей, фізіологічної енергії”126. Таке розуміння позбавлене загальнофілософського значення, оскільки праця звужується до виробничої праці і їй приписується значення основи матеріальних благ. Наведене визначення праці робить неможливим зіставлення фізичної і духовної праці, а з економічного погляду заважає істинній оцінці вартості речей, а водночас – оцінці власності, оскільки політекономію не цікавлять питання: як можлива праця і що є її основою? Така критика є цінною для розуміння справжньої природи всіх інших феноменів господарства, зокрема власності.

Господарську діяльність С. М. Булгаков розділяє на два напрями: споживання і виробництво. Споживання розглядається як процес обміну речовини, який пов’язує живе і неживе, робить життя універсальним. У виробництві також існує абсолютна тотожність суб’єкта і об’єкта, людини – активної, мужньої, свідомої – і природи – пасивної, рецептивної, жіночої. Праця, котра є активним вольовим началом у людині, доводить єдино правильне співвідношення практичного розуму і спільної природної волі, оскільки дає змогу з я – суб’єкта вийти в не-я – об’єкт. Відповідно до такого розуміння господарство становить постійне проектування дійсності й об’єктивування ідей, воно є сполучною ланкою я і не-я. їх жива єдність трансформується у багатство, власність, інші результати економічної діяльності.

Господарство є трудовою діяльністю. Праця, і притому під­невільна, відрізняє господарство. В цьому розумінні госпо­дарство можна визначити як трудову боротьбу за життя і його розширення. Праця є основою життя, яке розглядається з господарського погляду. Життя виникає в народженні при­родно, тобто без свідомого долучення праці, дається даром, але в господарстві підтримка його вже оплачується працею, воно стає трудовим. Праця є тією цінністю, якою здобувають­ся блага, які підтримують.

С. М. Булгаков

Важливе значення для розуміння сутності власності в концепції СМ, Булгакова має проблема особистості та її значення в господарстві. За визначенням мислителя, творча особистість має свободу вибору і несе відповідальність за наслідки вибору. Безвідповідальна свобода призводить до несвободи. Свобода для творчої особистості – це найвища цінність, розуміти її потрібно багатоаспектно. По-перше, свобода завжди конкретна: це свобода окремої особистості. По-друге, свобода є внутрішнім вибором самої особистості, здатністю діяти від себе. По-третє, свобода абсолютна. По-четверте, свобода як воля, енергія, не має меж. Однак, маючи здатність хотіти нескінченно багато, кожна окрема особистість може нескінченно мало. Тому мета свободи як сили розкривається крізь призму взаємовідносин свободи і необхідності. Так, людина у процесі праці одночасно здійснює акт творчості, однак, з іншого боку, праця (діяльність) є проявом жорсткої природної необхідності. Така двозначність переноситься і на власність, яка має як матеріальну (необхідну), так і творчу (духовну, інтелектуальну) сторони.

Особистість прагне до того, щоб світ господарства став для неї прозорим, піддався її волі, з механізму став організмом.

Реалізація творчої особистості можлива тільки завдяки врахуванню духовних, моральних мотивів у праці. Моральна орієнтація особистості пов’язана з ідеєю про трансцендентальну єдність суб’єкта господарства, який передбачав спільну відповідальність за здійснене. Отже, за результати, до яких належить все те, до чого прагне особистість. А це – майно, багатство, успіх, власність. Другим важливим моральним аспектом реалізації особистості є аскетизм, але не примусовий, а на основі добровільної відмови (вільного вибору) від власності, що зумовлено духовним зростанням особистості, отже, підвищенням особистої відповідальності та самодисципліни.

Аналогічно мислитель піддає критиці закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку виробничих сил, виступає проти економічного детермінізму й абсолютизації матеріально-технічного прогресу. Не заперечуючи впливу матеріального фактора, економіки в цілому на життя і людину, він, однак, вважав, що не можна надавати цьому впливу самодостатнього значення. Підтвердженням є проблеми морально-духовного характеру, з якими постійно зіштовхується людство і які не в змозі вирішити жодне зростання виробничих сил. Так само і власність: вона містить у собі не лише виробничий, вартісний характер, а й інтелектуальну сторону, оскільки в неї була вкладена духовна енергія в процесі її створення.

Важливим методологічним досягненням філософії господарства є те, що в центрі її розгляду перебуває цілісна людина, особистість, що дає можливість не лише отримати цілісне знання, а й дослідити процес впливу суб’єктивного на об’єктивне, а не навпаки, власне, зверхності духовного над матеріальним, духу над матерією, інтелектуальної сторони власності над економічною. Це дає змогу по-новому подивитись на зміст основних економічних категорій, таких як праця, цінність, благо, багатство тощо. Наприклад, власність, що традиційно розуміється як сукупність матеріальних благ, з погляду філософії господарства трактується, насамперед, як сукупність навичок, можливостей, знань, якими володіє певне суспільство. Матеріальну власність необхідно розглядати не як абсолютну цінність, а як умови звільнення особистості. Також філософія господарства передбачає розгляд моральних, релігійних, культурних мотивів як таких, що впливають на поведінку людей у сфері господарства. Тим самим вказується шлях економічної теорії в плані подолання статичного характеру її моделей, що грунтуються на принципі максимізації матеріальної власності.

Відмовившись від існуючих традицій у вирішенні проблем господарського, економічного життя, які спиралися на матеріалізм та позитивізм, філософія господарства розробила нові принципи економічної теорії, які можна звести до таких: власність є умовою свободи людини, матеріальним мотивом прояву її творчих прагнень і одночасно умовою матеріального існування певного суспільства; праця є не лише засобом для здобуття власності, багатства, добробуту, тобто актом необхідності, а й актом творчості; суб’єктом господарської діяльності є людина і людство. Водночас, важливим моментом господарської діяльності є моральна оцінка її результатів.

Філософія господарства ставить завдання отримати універсальне знання, яке органічно поєднує науковий, філософський і морально-естетичний аспекти. Вона не замикається в межах окремих дисциплін (економічних, психологічних, філософських, соціальних, політологічних) під час формування образу людини, що господарює, оскільки кожна з них вивчає тільки ті аспекти діяльності людини, котрі відповідають її предмету дослідження. Також ставиться завдання зрозуміти, що духовне і матеріальне є рівноправними формами буття господарства, котрі не потрібно ототожнювати (мирити) і разом із тим протиставляти, а тому потрібно виключити з розуміння господарства будь-який детермінізм: економічний, природний, соціальний, ідеологічний тощо. Необхідно усвідомлювати, що раціональне пізнання є лише однією з форм пізнання, поряд із чуттєвим досвідом, естетичним, моральним і релігійним спогляданням, оскільки в однині людський розум суперечливий і обмежений. Важливо також підходити до розуміння господарства (як і економіки) в культурно-історичному контексті, беручи до уваги традиції, норми, забобони, місце у світовій економіці, характер завдань, які вирішуються. Тим самим розуміння власності піднімається в нові виміри – софійності, свободи, творчості, котрі є умовою зняття суперечності людини і світу, матеріального й ідеального, і зрештою, добра і зла.

Ствердження значення особистості в господарському жит­ті не означає обов’язкового економічного Індивідуалізму. В господарському житті можливі складні шляхи і сумісні різні начала. Але повне підкорення господарської особистості со­ціальному колективу або державі руйнує господарство і поне­волює особистість. Вільне існування особистості в матеріаль­ному світі передбачає свободу господарювання, вільні й відповідальні акти людини стосовно матеріальної природи.

М. О. Бердяєв

У російській філософії, крім С. М. Булгакова, проблемами, які мали стосунок до філософії господарства, цікавились: Н. Михайловський (1842-1904), котрий розробив вчення про цілісність і повноту особистості і метафізики природи; П. А. Флоренський (1882-1937), який репрезентував концепцію всеєдності як основи космічного господарства і теорію peaлістичного (трудового) відношення до світу, що по-новому визначало проблему власності; М. Д. Кондратьєв (1892- 1938), який вивчав проблеми статики і динаміки господарства; B. І. Вернадський (1863- 1945), розробка яким вчення про ноосферу виокремила як окрему й особливу проблеми творчу діяльність взагалі та інтелектуальну власність зокрема.

Більш детального розгляду заслуговує концепція М. Ф. Федорова (1828-1903), якого СМ. Булгаков вважав своїм вчителем. М. Ф. Федоров видав низку праць, які отримали назву “Філософія спільної справи”. Вищою цінністю, до якої повинно прагнути людство, є благо, котре розуміється ним онтологічно, як найвищий ідеал стану світу. Істина – це шлях до блага, необхідна передумова, оскільки без знання того, що є, неможливо створити те, що повинно бути. Але рух до блага, морального вдосконалення людини можливий тільки разом із її фізичним перетворенням. Це означає звільнення від тих природних якостей, котрі змушують людей їсти, хворіти, вбивати, самим помирати. М. Ф. Федоров був прибічником регуляції природи відповідно до її власних сил і ресурсів, які спрямовуються свідомістю і волею людини. Це відкривало нові шляхи до осмислення основних понять економічного буття, зокрема власності і багатства. Вони переміщувалися у сферу духовного вдосконалення, оскільки мислитель був прибічником активно-еволюційного ставлення до природи, вважаючи бездіяльність не меншим злом, ніж згубні наслідки сучасної цивілізації. Головна “мета, яка стоїть перед людиною – володіти собою, своїм тілом. Адже розвиваючи й удосконалюючи штучні знаряддя, які “продовжують” і “підсилюють” її органи, людина тим самим не змінює саму себе, залишає свою природу обмеженою в розумовому і фізичному плані. Це – тупиковий шлях, який не веде до перетворення людини. Тим самим – до “благого буття”127. Активне ставлення до світу нерозривно пов’язане з принципом добровільності, що передбачає вільний вибір кожної людини, в тому числі вибір власності духовної чи матеріальної.

Філософські ідеї С. М. Булгакова і М. Ф. Федорова щодо проблем філософії господарства набули розвитку у творчості М. О. Бердяєва. Актуальність цієї теми він пов’язував зі зростанням ролі економічного фактора в житті людини: “ніколи ще так не усвідомлювалось значення господарства в людському житті, ніколи ще людина не відчувала такої залежності від економіки…”128. Багато проблем господарського життя вчений, як і його попередники, пов’язує з розривом зв’язку людини і природи, з порушенням ритму, розмірності (Логосу) людського життя і природи. Це призвело до втрати господарством певної священної санкції, розриву з глибинними основами буття, дисгармонії і розщеплення. Вихід із цієї ситуації філософ бачить у гармонізації духовного і матеріального начал господарського життя. “Господарське, матеріальне життя не може бути протиставлене життю духовному, не може бути від нього абстрагованим і відірваним…”. Навпаки, “господарство наскрізь просякнуте духовними енергіями людини і передбачає спілкування між людиною і природою, їх взаємопроникнення”129. Тому матеріальне споживання не може бути єдиною метою господарства, а повинно бути підкорене вищим началам буття.

Усе вчення про господарство М. О. Бердяєва пронизує сформульована ним ідея свободи особистості, яка визначає основні підходи до вирішення найбільш важливих питань, насамперед організації господарства. Так, він виділяє два протилежних принципи стосовно господарського життя. Перший із них передбачає, що суб’єкт в господарському житті дбає про свій особистий інтерес і це сприяє господарському розвитку цілого (методологічний індивідуалізм). Другий принцип виходить зі служіння цілому для того, щоб успішно реалізовувати індивідуальні потреби. Перший принцип є підгрунтям для побудови моделі економічної людини, котра діє на основі максимізації цільової функції. Другий – для побудови утопій. І перший, і другий принципи ефективні лише у взаємодії, оскільки свободі людського духу відповідає не моністична, а плюралістична соціальна система.

Серед проблем філософії господарства М. О. Бердяєв приділяє особливу увагу дослідженню суперечностей природи власності і техніки, оскільки і те, і друге мають істотні обмеження, порушення яких згубне для людського буття. Дослідження власності і техніки він здійснює крізь призму взаємовідношень життя і смерті, організму і механізму, суб’єкта і об’єкта. Як передумови для аналізу використовуються, по-перше, визначення господарства, котре є ієрархічною системою, а не механізмом, який складається з атомів, в основі його перебуває особистість з її якостями і здібностями, з її дисципліною праці”130; по-друге, аскетизм як необхідний елемент господарської праці. На основі такого розуміння власність, як і техніку, не можливо пов’язувати тільки зі споживанням матеріальних благ. Філософське розуміння власності передбачає звернення до її онтологічних коренів, пов’язаних із метафізичною природою особистості.

Власність для М. О. Бердяєва є передусім духовною цінністю, в ній міститься певний моральний смисл, який розкривається у взаємовідносинах з матеріальною природою, у стосунках між близькими людьми, і взагалі між усіма людьми. Якби господарська діяльність була зовсім безособистісною, визначалася б лише споживчими інтересами, то чим би вона тоді відрізнялась від діяльності тварин? Швидкоплинне споживання означало б рабство у стихійних сил природи, а діяльність людини передбачає певні метафізичні основи, котрі долали б емпіричні межі її життя.

Ствердження значення особистості в господарському жит­ті не означає обов’язкового економічного Індивідуалізму. В господарському житті можливі складні шляхи і сумісні різні начала. Але повне підкорення господарської особистості со­ціальному колективу або державі руйнує господарство і поне­волює особистість. Вільне існування особистості в матеріаль­ному світі передбачає свободу господарювання, вільні й відповідальні акти людини стосовно матеріальної природи.

М. О. Бердяєв

Відношення до власності не повинні здаватися людині вищим началом, оскільки вони підлягають розпаду і розкладу. Це довели капіталізм і колективізм, коли спочатку власність перетворюється на знаряддя користі та пригнічення ближніх, і, тим самим, втрачає духовну сторону, а потім, за колективізму, відбувається взагалі заперечення відносин власності, перетворення всього матеріального на тимчасове, засіб для задоволення потреб. Колективізм “заперечує право людини здійснювати акти, які свідчать про її владу над матеріальною природою”131. Це означає повернення особистості до рабства у стихійних сил природи. Обіцяні ж колективізмом свобода, рівність, загальний добробут “є вимогою дива тими, котрі див не визнають і духовно не гідні їх”132. Коли власність позбавляється духовної сторони, то забувається призначення людини, втрачаються її образ і розуміння того, заради чого існує господарство. Аналогічна доля випала і грошам, і техніці, і багато чому іншому, що позбавилось свого дійсного буття. Завдання філософії господарства – повернути істинну онтологічну основу цим речам, а також пояснити необхідність обов’язку господарювання і згубність поклоніння економіці як меті самої по собі.

У контексті філософії господарства М. О. Бердяєв продовжує і розвиває міркування А. Шопенгауера про духовні основи прагнення людини до “володіння власністю”. Трактування власності у взаємозв’язку з моральним змістом набуває в російського мислителя своєрідного екзистенціального контексту. Цинічним буде ставлення до культури і природи без розуміння прав і обов’язків, які “покладають власність”, тому що перетворюють усе матеріальне лише на тимчасовий, швидкоплинний, корисливий засіб і знаряддя. Це блюзнірський погляд на весь матеріальний світ суто як на засіб задоволення потреб. Але у власності міститься певний моральний зміст, який розкривається у відносинах з усіма сферами буття людини. Власність “передбачає не тільки споживання матеріальних благ, а і більш стійке і спадкоємне духовне життя особистості в родині та роді”133. Філософію цікавить насамперед людина духовна, її трансперсональний, трансцендентний світ, тому виникнення власності М. О. Бердяєв пов’язує з внутрішньою, “метафізичною природою” особистості, її моральним правом здійснювати акти, які долають швидкий перебіг часу.

Перемога над стихійними силами природи формує вільний дух людини, з якого народжуються невід’ємні права й обов’язки. Володіння власністю одухотворює людину в її відношенні до всієї матеріальної дійсності, перетворює зі споживача на творця. Навіть якщо власність передається за заповітом, вона не перетворює людину тільки на споживача, а виражає своє духовне відношення до неї, виводить за межі “емпіричного життя”, долає час. Власність немовби продовжує життя людини, адже міститься у певних предметах і явищах, на яких затрачений час, тобто життя. Тому власність пов’язана з безсмертям людини. Досить згадати відоме: “Людина повинна побудувати будинок, посадити дерево і виростити дитину”. Зрозуміло, що колективізм, представлений комуністичним світоглядом, який заперечує право приватної власності, є рабством особистості в стихійності сил як природи, так і соціуму. Націоналізація, соціалізація, усуспільнення землі та інших об’єктів приватної власності унеможливлюють “душевну теплоту”, інтимний зв’язок із минулим, вбивають легенди і спогади, а відношення до матеріальних предметів робиться безособовим, суто утилітарним.

Християнська ідеологія всякої власності і всякого багатс­тва є вже явищем духовного, а не господарського життя. Христос не заперечував приватної власності в плані ма­теріальному, коли він запропонував роздати майно своє бід­ним, він навіть ствердив існування власності. Якщо зовсім знищити власність господарсько-примусовим шляхом, то для християнського подвигу зречення не залишиться місця, він буде непотрібний і неможливий.

М. О. Бердяєв

Одухотворене й особистісне відношення до соціоекономічної діяльності передбачає приватну власність, яка виводить людину за межі емпіричного життя. Дотримуючись стверджуваної ним традиції “філософії господарства”, С. М. Булгаков вважає, що подолання з позицій християнської віри будь-якої власності, багатства і грошей є вже явищем духовного, а не економічного життя. Ісус Христос, пропонуючи багатим роздати своє майно бідним, не заперечував, а стверджував існування власності. Адже якщо не буде власності, то для християнського “подвигу зречення” не залишиться місця, він буде непотрібний і неможливий. Разом із тим великі зловживання пов’язані з власністю, а тому вона не може бути визнана абсолютним і вищим началом. Вона повинна бути обмежена і підпорядкована вищим началам. “Якщо належним чином зрозуміти значення власності, то вона є настільки ж правом, наскільки й обов’язком. Власність покладає перед суспільством серйозні й відповідальні обов’язки на тих, кому вона дісталася”134. Це зумовлює розуміння ситуації, а з часом люди, які володіють значною власністю і грошима, починають їх жертвувати, заповідати на соціальні і благодійні потреби, займаються меценатством тощо, тобто “виходять” за межі існуючих економічних відносин, “вливаючись у господарство”, яке має інший смисл. Це смисл “софіології господарства” СМ. Булгакова, який розглядає світ як божественне господарство, а людину – як його керівника.

Софіологічну традицію розгляду господарства продовжив B. C. Соловйов (1853-1900), який вважав, що основа власності, як і багатства, полягає в сутності людської особистості. Людина сама оцінює свою участь у світовому процесі не стосовно тільки певних явищ, які діють на неї “як психологічні спонукання, а стосовно також загального принципу всякої діяльності – ідеї гідного і негідного буття, добра чи зла”135. Вже у змісті внутрішнього, психічного досвіду ми з необхідністю відрізняємо думки, почуття, переживання від своєї природи, тобто від себе як мислячого; такого, що відчуває, бажає, хоче, прагне. Отже, в житті людини є два головні начала – духовне і плотське, тілесне (матеріальне). Хоча за своєю ідеальною сутністю духовне буття не однорідне з матеріальним, але “за своїм фактичним існуванням, виявленим у реальній людині “як сила втілення, дух, чи, точніше, життя духу, є тільки видозміною (трансформацією) матеріального буття”136. Отже, власність, як і всі речі та предмети об’єктивного світу, є ідеальним (духовним) продовженням особистості в цих речах, або перенесенням її ідеальної сутності на ці речі.

Християнська ідеологія всякої власності і всякого багатс­тва є вже явищем духовного, а не господарського життя. Христос не заперечував приватної власності в плані ма­теріальному, коли він запропонував роздати майно своє бід­ним, він навіть ствердив існування власності. Якщо зовсім знищити власність господарсько-примусовим шляхом, то для християнського подвигу зречення не залишиться місця, він буде непотрібний і неможливий.

М. О. Бердяєв

Це перенесення здійснюється завдяки праці. Мета праці стосовно дійсності, матеріальної природи полягає не тільки у використанні її для “добування” речей і грошей, а в удосконалюванні самої дійсності, тобто одухотворенні в ній предметного, речовинного. Способи праці як діяльності можуть бути різні, але насамперед важливим є ставлення до самого предмета, внутрішнє налаштування і напрям діяльності, що випливає з нього. Тому економічні основи життя, що грунтуються на праці, допускаючи освоєння природи в цілому, здійснюються завдяки моральній організації матеріального буття. Отже, і основи власності потрібно шукати у світі ідеальному, у сфері моральності. З її погляду “праця є взаємодією людей у сфері матеріальній, котра, у злагоді з моральними вимогами, повинна забезпечувати необхідні засоби до гідного вдосконалення”137.

Власність найбільшою мірою виявляє моральний зв’язок поколінь, оскільки в ній у своєрідній формі міститься переживання, любов батьків до дітей, і разом із тим вона – реальна точка опори для благочестивої пам’яті про померлих батьків. Крім того, для більшості людей ставлення до природи може стати моральним тільки за умови спадкоємної земельної власності. Обробляти землю не означає зловживати нею, виснажувати і руйнувати, а означає поліпшувати, вводити її у велику силу і повноту буття. Хоча розуміти і любити природу дано небагатьом, однак кожний прив’язується до рідного куточка, до рідних могил і колисок. А це властиво людині духовній, ідеальній138. У цьому плані власність відрізняється від грошей; вона душевна, зігрівається пам’яттю, теплом взаємодії з живою природою, а гроші – “холодні” у своїй абстрактній конкретності. Ідеально-духовне проникає в усі сфери відносин володіння і власності. Навіть праця тільки тоді може бути джерелом власності, коли людина розуміє її корисність, яка має суспільну значущість139.

Примушуючи, неможливо зробити моральною ту чи іншу установку, той чи інший лад думок. Навпаки, примушення означає, що власне моральний вимір дій, наміри знищено, оскільки моральність передбачає автономність практичного розуму, свободу самовизначення. Єдино можливе моральне примушення – це самопримушення.

П. Козловскі

У софіологічних уявленнях власність сполучена зі свободою, яка передбачає розпорядження речами і майном власника. B. C. Соловйов попереджав, що тут не повинно бути безмежної свободи, оскільки це веде до зловживання. Наприклад, у своїй концепції свободи анархічний соціалізм виставляє головним джерелом неправди і всіх соціальних нещасть передачу зароблених грошей, майна, власності іншій особі у спадщину або за заповітом. Але створення майбутньої “всецілої єдності” вимагає взаємного морального зв’язку поколінь, задля якого необхідна свідома і добровільна передача надбаної власності. Без цього буде тільки фізична зміна поколінь, котра повторює, як у тварин, колишнє життя. Для B. C. Соловйова найважливішим є примноження духовної спадщини. Але тільки деяким людям призначено заповідати потомству духовні надбання. А оскільки моральні вимоги однакові для всіх, то за більшістю людей залишаються право й обов’язок турботи про матеріальне поліпшення життєвих умов для своїх спадкоємців. Адже власність виступає в різних іпостасях – не тільки як майно, а і як гроші, інформація, знання, ідеї, що дає їй можливість відігравати роль духовної сполучної ланки між поколіннями. Без цього зв’язку неминуча деградація культури, смисл якої полягає, крім усього, і у взаємозв’язку традицій140. Власність – це не статичний стан, а процес збільшення, розвитку, передачі, комунікації, які здійснюються під час обміну речей, знань, товарів, ідей тощо.

Морально-ідеальні, в контексті софіологічної традиції, міркування В. С. Соловйова тільки на перший погляд відірвані від контексту суворого буття “духу підприємництва”, що оточувало його. Насправді вони наповнені глибоким змістом. Справді, моральний прогрес невіддільний від регресу, і ця обставина зумовлює постійні суперечності в розвитку приватної власності, ставлення до багатства та інших феноменів економічного буття. Але в цьому і полягає сутність, привабливість, інтерес нескінченного процесу духовного удосконалення, розвитку економіки як форми буття культури.

Розглядаючи визначальні моменти в історії розвитку у російській філософсько-економічній думці уявлень про власність і право власності, варто звернути увагу на працю Б. М. Чичеріна “Власність і держава”. Він вказує, що “власність є корінним каменем усього громадянського порядку”, оскільки в його влаштуванні найважливішим є визначення того, що “правує особою, що утворює сферу її діяльності, чим вона може розпоряджатися за своїм бажанням”. Б. М. Чичерін робить висновок, що саме це “…і є власністю. В ній особа знаходить і точку опори, і знаряддя, і мету своєї діяльності. Чим сильніші ці точки опори, тим вільніше вона може діяти, тим правильніші ті відносини, в які вона вступає з іншими, тим міцніший і сам заснований на цих відносинах порядок”141. Визначаючи, що “міцність власності становить першу потребу громадянського побуту”, Б. М. Чичерін підкреслює: “…все, що розхитує власність, підриває самі основи громадянського порядку. Політичні революції далеко не мають такого значення. Вони стосуються тільки вершини, залишаючи непорушними всі численні нитки, які пов’язують людей у їх приватних відносинах. Але як тільки справа стосується власності, так усе хитається, оскільки людина не може бути цілком впевненою ні в чому, і вона відчуває, що посягають на весь її особистий світ, на її свободу, на її діяльність, на її сім’ю, на все, що їй дорожче, на її минуле і майбутнє. Розкладаються первісні елементи суспільного побуту; всі численні відносини, які з’єднують людей разом, розриваються. У зв’язку з цим суспільство переживає за саме своє існування, як тільки порушується подібне питання… Громадянський порядок грунтується на праві власності і без нього обійтись не може”142.

Більшість особистих або приватних Інтересів не зникають, вони залишаються, і громадяни продовжують про них дбати. У кожного з них свій інтерес, кожний турбується про себе і для себе. При визначенні цих приватних, егоїстичних інтересів багато людей можуть “зрозуміти” одне одного: їхні інтереси будуть схожі один на інший, але кожний з них буде діяти егоїс­тично і своє корисно. Ці особисті інтереси не будуть зливати­ся в єдиний, великий і спільний інтерес, перед лицем якого всі були б солідарні. Люди залишаються конкурентами, але не стають співробітниками; вони виступають як приватні осо­би, але не як громадяни. Життя їх залишається приватним життям. Вони будуть схильні боротися один з одним.

І. О. Ільїн

Через кілька десятків років після виходу праці Б. М. Чичеріна (1882) його пророчі слова набули втілення на просторах колишньої Російської імперії, де були знищені і приватна власність, і базовані на ній суспільний порядок і право. Видатний російський мислитель І. О. Ільїн (1882-1954), перебуваючи в еміграції, так оцінював проміжні підсумки побудови “нового суспільства” без приватної власності: “Комунізм с протиприродним явищем, …оскільки не визнає індивідуального способу життя, даного людині від Бога і природи. Він намагається переробити, переплавити людську душу в її основних властивостях і природних тяжіннях, і насамперед – погасити особисту зацікавленість та особисту ініціативу людини на всіх шляхах її творчості. Комунізм заперечує особисте начало, як джерело самостійності, різноманітності й “анархії”. Тому він погашає не лише приватну власність, а й приватну сім’ю, і прагне викоріняти приватну думку, вільне переконання і особисте світорозуміння”143. Як наслідок, побудований на таких засадах суспільний лад не приймає самодіяльності особистого інстинкту самозбереження і самостійності особистої духовності. Такий лад змушений соціалізувати не тільки майно, а й увесь уклад людського життя, почуттів і думок; йому потрібно соціалізувати душу людини і для цього виробити новий тип – примітивну істоту, безособистісну і бездуховну. Однак подібний задум приречений на невдачу. Розкласти і притупити тимчасово духовне начало – можливо, але особистісна форма людського існування не підлягає руйнуванню. Отже, знищити приватну власність неможливо144. Навички тисячоліть, народжені самою природою, неможливо скасувати простою забороною. Скасування, заборона приватної власності можливі лише через терор, який не сумісний ні з демократією, ні

(1 votes, average: 5,00 out of 5)