Інтелектуальна власність – Базилевич В. Д. – 5.7. Власність як свобода і право людини в німецькій класичній філософії
Увага до проблеми власності в епоху Просвітництва зумовлена прагненням втілити в життя гуманістичні проекти громадянського суспільства. Варіанти вирішення цих проектів реалізуються в концепціях видатних представників німецької класичної філософії І. Канта, И. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегеля.
Право, за І. Кантом, – це сукупність умов, за яких сваволя одного (особи) сумісна зі сваволею другого з погляду всезагального закону свободи”71. Починаючи саме з І. Канта
(1722-1804) стало можливим говорити про критичну рефлексію, котра концентрує свою увагу на місці людини у світі як суб’єкта, здатного виходити за рамки природної необхідності. У процесі розгляду проблеми володіння філософ, зокрема, акцентує увагу на власності, котра є “зовнішнім предметом” її власника, який має на неї права. Власник, він же володар, може розпоряджатися своєю річчю, предметом відповідно до свого розсуду і бажання. Але І. Кант – гуманіст-просвітитель, тому для нього власністю є передусім тільки тілесною, матеріальною річчю, а людина “може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те, щоб бути власником інших людей”72. Людина у своїй особі відповідальна за людство в цілому. Тому для І. Канта власність – засіб, але не мета, тому що метою є людина. Таким самим способом є і власність, завдяки якій відбувається взаємний обмін праці людей. Звідси випливає, що власність і багатство, оскільки вони здобуваються різними способами, є власне кажучи лише сумою зусиль праці, якою люди немовби розплачуються одне з одним. Однак вона представлена грошима, які обертаються в суспільстві, перебувають в обігу.
Річ (із суми яких утворюється власність), щоб бути цінністю і називатися багатством, повинна “сама коштувати стільки праці, скільки потрібно для її виробництва (чи для надання її іншим), щоб вона дорівнювала тій праці, за допомогою якої повинен бути придбаний товар (у вигляді продуктів природи чи вміння), і на який він обмінюється”73. Отже, власність в І. Канта еквівалентна насамперед затраченій праці, загальним засобом взаємного обміну якої виступають гроші. Тільки так, вважає мислитель, власність може стати законним засобом обміну працею між членами суспільства, а тим самим – засобом обміну державним багатством, тобто стати власністю.
У теорії І. Канта важливо те, що власність, будучи охоплена “обігом” майна, визначає ціннісне відношення до всіх інших речей і товарів, до яких належить усе, навіть науки. Таким чином, мислитель підходить до поняття інтелектуальна власність, під яке підведене поняття володіння знаннями, що є багатством. Міркування філософа про інтелектуальну власність – необхідна характеристика специфіки і стану громадянського суспільства, цінності якого активно обговорювалися у філософській думці того періоду.
У філософії німецького мислителя поняття інтелектуальна власність є похідним від загальної розробки проблеми інтелектуальної діяльності, що дає змогу зрозуміти поступальний рух людського прогресу. Інтелект стимулює творчу діяльність не тільки до пошуку засобів для “приємного життя”, а й для подолання існуючих конфліктних відносин між людьми. Вони виникають внаслідок властивих людям, з одного боку, егоїстичних спонукань, а з іншого боку – честолюбства, властолюбства, користолюбства. Ці якості у своїй єдності передбачають власність, “опредметнену” в речах, майні, грошах. І. Кант вважав, що без цих, негативних з морального погляду пристрастей, “всі чудові природні задатки людства залишилися б назавжди нерозвиненими”, людина не вийшла б “зі стану недбайливості й діяльного достатку”, не занурилася б “з головою в роботу”, не знайшла б засобів “розумного порятунку” від труднощів, що пригнічують її74. На відміну від руссоїтського обурення (далекого І. Канту) із приводу людських страждань, пов’язаних із прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював діалектичну проблему ролі суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Власність обумовлюється, крім усього, проникливістю й активністю розуму.
Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається І. Кантом як такий, що виправдовує все попереднє зло, в тому числі всі колізії, пов’язані з процесом одержання багатства заради задоволення бажання користолюбства щодо збільшення власності. Тому філософія історії І. Канта, визнаючи зло минулого, виражала неприйняття актуального соціального зла й орієнтувала на його усунення. Визнання права власності як умови природного і духовного буття людини давало можливість мислителю стверджувати, що “найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа – надбання спільного правового громадянського суспільства”75. Цей суспільний ідеал І. Канта, реалізацію якого він пов’язував із недалеким майбутнім, по суті виражав загальний шлях розвитку “духу капіталізму” (В. Зомбарт). Основна мета, вважав мислитель, полягає в розкріпаченні людських розумів, для чого потрібно забезпечити “самостійність думки”, необхідність свободи “публічного користування своїм розумом”. Здійснення такого завдання передбачало правове забезпечення власності.
Впевненість І. Канта в “людині не як засобі, а як меті суспільного розвитку надихнула Й. Г. Фіхте (1769-1814) на розробку теоретичної позиції, відповідно до якої вища і загальна мета будь-якої вільної діяльності – можливість жити. Це передбачає в процесі вирішення соціальних завдань забезпечення народних мас життєво важливими засобами існування. Це положення нерозривно пов’язане з реалізацією права людини на працю, винагородою за яку є заробітна плата. З права на працю та на її результати И. Г. Фіхте виводив право власності, котре розуміється як володіння матеріальними благами особистого користування. Але ці блага не можна використовувати для наживи і життя за рахунок праці інших людей. Заявляючи, що кожна доросла і розумна людина “повинна мати власність”, філософ переносив турботу про власність кожного на державу, яка повинна захищати її, чим і забезпечувати добробут усіх членів суспільства. Економічне домінування держави полягало в регулюванні господарського життя соціуму. Створюючи теоретичну модель нового суспільства як ” замкненої держави законів та індивідів “, названої ним так само “державою розуму”, Й. Г. Фіхте залишає приватну власність недоторканною у всіх інших (за винятком землі) галузях економіки76. Це вело до переконання, що неприпустимо обмежувати розміри майна, капіталів, багатства приватних осіб. Тим самим, незважаючи на регламентацію державою соціоекономічного життя, філософ через наявність власності легалізує функціонування й існування майна як необхідну умову розвитку приватної власності.
Методологічний аспект проблеми власності теоретично оформив Г. В. Ф. Гегель (1770-1831) у “Філософії права”. Соціально-історичне буття людей у цілісності його духовно-ідейної і політико-економічної сторін є тією новою проблемою в німецькій класичній філософії, яку мислитель ставив і розробляв у своїй творчості. Для нього поняття власності пов’язане з цілим аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда – права, свободи, релігії, держави, особистості тощо. Він вважав відносини власності тією віссю, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться більшою частиною права громадян. Мислитель виводив поняття власності з особистості людини, її прагнення панувати над річчю шляхом вкладення в останню своєї волі. Найважливішою передумовою власності Г. В. Ф. Гегель вважав свободу. Стверджуючи, що речі, на відміну від вільної особистості, є “невільними, позбавленими індивідуальності, безправними”, вчений трактував власність як еманацію (сходження) абсолютної ідеї, завдяки якій особистість переходить із суб’єктивного змісту в об’єктивний. “Розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що знімається гола суб’єктивність особистості. Лише у власності особа виступає як розум”77, – зазначав мислитель. У власності особистість знаходить для себе “зовнішню сферу свободи”78. Власність сама по собі є чимось безпосередньо відмінним і відокремленим від особистості. Г. В. Ф. Гегель вважає, що “розумність власності” полягає не в задоволенні потреб, а в знятті “голої” суб’єктивності, котра здобуває наявне буття. Наголошуючи на “абсолютному праві людини на привласнення всіх речей шляхом вкладення в них своєї волі”, вчений був переконаний, що лише таким шляхом річ отримує своє визначення і набуває своєї сутнісної мети. Відтак привласнення він характеризував як “маніфестування”, доведення до загального відома панування волі людини над річчю, а власність – як поєднання речі (невільної, знеособленої субстанції) і волі людини, вираженої у певних цілях, тобто підпорядкування об’єкта суб’єкту79. За цих обставин поява у суб’єкта господарювання та спрямування ним своєї волі на досягнення цієї мети виступали найважливішими передумовами власності.
Оскільки у власності моя воля виступає як особиста воля, тим самим, як воля одинична, стає для мене об’єктивною, власність набуває характеру приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може бути в одиничному володінні, отримує визначення розірваної загальності, залишати в якій мою частку є свавільною справою.
Г. В. Ф. Гегель
Важливо зазначити, що Г. В. Ф. Гегель аналізував смисл власності як органічну єдність таких елементів: оволодіння річчю шляхом її фізичного захоплення, формування (зміни форми об’єкта привласнення, наприклад, шляхом обробітку землі) і позначення (наприклад, встановлення на земельній ділянці стовпчика, на якому зазначено ім’я її власника); зі вступом у володіння вчений пов’язував вихід свободи зі свого внутрішнього притулку і перехід її в річ; користування як перебування свободи в речі, що знаменує тотожність суб’єкта (особи) і об’єкта (речі), при цьому привласнення можливе лише на основі втрати якості, загибелі однієї зі сторін (споживання речі як засобу задоволення потреб); відчуження як відображення (рефлексія) свободи із речі у собі, що може відбуватися за двох умов: 1) власник вкладає у річ свою свободу; 2) річ за своєю природою є чимось зовнішнім щодо власника80.
Трактуючи відчуження як розпорядження річчю, вчений звертав увагу на те, що благо, яке є особистою власністю індивіда (його внутрішньою власністю), є невідчужуваним. Водночас Г. В. Ф. Гегель наголошував на тому, що необхідною передумовою успішного функціонування власності є договір між людьми, який “передбачає, що ті, хто вступає у нього, визначають один одного особами і власниками”81. На думку філософа, саме у договорі свобода людини до речі поєднується зі спільною волею інших людей, підносячись до загальної волі. Отже, акцентуючи увагу на суб’єктивному, вольовому акценті змісту відносин власності, Г. В. Ф. Гегель виходив з того, що в договорі кожен своєю волею та волею інших (загальною волею) припиняє своє буття як власника однієї речі і стає ним стосовно до іншої. У цьому контексті власність виступає як “буття для іншого”, для свободи іншої особи.
Власність як сторона наявного буття або зовнішності не є більше лише як річ, а утримує в собі момент якоїсь (і, відповідно, іншої) волі. Вона здійснюється через договір як процес, у якому втілюється опосередкована суперечність, яка полягає в тому, що я є, і залишаюся для себе сущим, таким, який виключає іншу волю власників тією мірою, якою я у волі, тотожній з іншою волею, перестаю бути власником.
Г. В. Ф. Гегель
Усі речі можуть стати власністю людини, котра становить “вільну волю”. Отже, кожний має право отриману, взяту, придбану річ переробити у свою волю, тому що річ не має самооцінки, а є чимось “зовнішнім самій собі”82. Власність пов’язана, як і в І. Канта, з володінням, завдяки чому з погляду свободи власність, як її перше наявне буття, є істотною метою для себе. Звідси робиться висновок про те, що у власності виявляється воля як моя особиста воля, тобто як воля одиничного, внаслідок “власність набуває характеру приватної власності”83, а спільна власність стосовно приватної власності становить поле для сваволі.
Право є насамперед безпосереднім наявним буттям, яке дає собі свободу безпосередньо:
А) володіння, котре є власністю; свобода тут – свобода абстрактної волі взагалі, або саме тому певною одиничною волею, яка співвідноситься лише з особою;
Б) особа, відрізняючи себе від себе, відноситься до іншої особи, і обидві володіють одна для одної наявним буттям лише як власники. їх у собі суща тотожність формує існування завдяки переходу власності одного у власність іншого за наявності загальної волі і збереження їх права в договорі.
Г. В. Ф. Гегель
Філософ не визнає утопічних програм відсторонення особистості від приватної власності, оскільки в цьому міститься не правовий момент. Він вважає уявлення про благочестиве, дружнє і навіть насильницьке братерство людей, у якому існує спільність майна й усунутий принцип приватної власності, легко прийнятним умонастрою, якому далеке розуміння “природи свободи духу, права й осягнення їх у їхніх визначених моментах”84. Отже, Г. В. Ф. Гегель не приймає руссоїзму і його попереджень про ті лиха і нещастя, які приносить приватна власність. Він знаходить низку доказів в аморальності союзу, що допускає спільність майна. У цьому випадку, вважав філософ, нівелюється особистість, оскільки у власності виявляється свобода людини як особистості. Необхідність приватної власності полягає в тому, що вона дає свободі наявне буття. Неприйнятність суспільної власності Г. В. Ф. Гегель пояснює тим, що між власником і річчю існує не тільки зовнішній, а й глибокий внутрішній, духовний взаємозв’язок, оскільки володіння власністю означає привнесення в річ іншої мети. Відносини власності подані за схемою: володіння – споживання – відчуження, що дає змогу виявити онтологічні джерела власності, розкрити її зв’язок з свободою, а потім – свободи і волі, свободи і відповідальності. Завдяки цьому здійснюється єднання людини і зовнішнього світу, тому що вступ у володіння річчю робить її матерію “моєю власністю”, оскільки матеріальний світ “для себе” не належить собі.
Для Г. В. Ф. Гегеля власністю можуть бути не тільки речі, а й знання, науки (як у І. Канта), таланти. Останні стають власністю лише через опосередкування духу, який приводить свою внутрішню сутність до безпосередності “зовнішнього” духу. Завдяки духу ми спостерігаємо рух думки у визначенні власності від специфічної якості до байдужості її визначеності, а тим самим до кількості. У власності кількісна визначеність, яка виступає з якісної визначеності, є цінністю.
“Комунізм… у його першій формі є лише узагальненням і 1 завершенням відносин приватної власності, на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність… Проте лише комунізм є для найближчого етапу історичного розвитку необхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є необхідною формою й енергійним принципом найближчого майбутнього”.
К. Маркс
Аналіз сутності власності обумовлений зверненням мислителя до проблем політичної економії, “модної” в той час. Вивчення робіт економістів Дж. Стюарта, А. Сміта поставило завдання осмислити матеріал, який містився у їхніх творах, що зумовило висновок Г. В. Ф. Гегеля “У державах нового часу забезпечення власності – це вісь, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться здебільшого права громадян”85. Якщо власність – основа нового соціального світопорядку, оскільки буржуазний соціум орієнтується на дедалі зростаюче задоволення потреб, на виробництво і придбання все більшої кількості речей, то “власність представляє всі речі”.
Міркування про власність у “Філософії права” Г. В. Ф. Гегель закінчує визначенням грошей, котрі забезпечують володіння речами. Це підводить до проблеми цінностей, що є смисложиттєвим питанням у дослідженні власності.
Г. В. Ф. Гегель здійснює аналіз власності в контексті соціальної цілісності – громадянського суспільства, яке виникає в Новий час всередині наявних держав. Стверджуючи правомірність економічних відносин, що грунтуються на ринковій формі приватної власності, Г. В. Ф. Гегель вступав у конфронтацію з ідеями соціальної філософії Платона, вважаючи, що спільна власність не має ні економічного, ні морального виправдання. Він пише: “Епікур відрадив своїм друзям, які хотіли створити подібний союз на основі спільності майна, саме з тієї причини, що це доводить відсутність взаємної довіри, а ті, хто не довіряє один одному, не можуть бути друзями”86. Відстоюючи принципи реалізації свободи, Г. В. Ф. Гегель став критиком інвектив Ж.-Ж. Руссо проти приватної власності і критиком руссоїстського егалітаризму з властивою йому соціалістичною тенденцією, відкинувши її. Виокремлення приватної власності як однієї із соціоекономічних закономірностей, які проступають крізь масу випадків, перетворює її на необхідність, яка керує ними. На основі розгорнутого розуміння приватної власності Г. В. Ф. Гегель робить висновок, що хоча в “громадянському суспільстві кожний для себе – мета”, але тільки в співвідношенні “з іншими” він “може досягти обсягу своїх цілей”87. В остаточному підсумку ця обставина пов’язана із загальним прогресом людства.
Запропонований німецьким філософом підхід до розуміння власності знайшов відображення у сучасній економічній теорії, яка через прагнення людини до речі позначає не суб’єктно-об’єктні відносини, а як загальна воля аналізує суб’єкт-об’єктні зв’язки. Противники такого підходу звертають увагу на те, що власність не можна визначити як відношення суб’єкта до об’єкта як неживого предмета. Водночас, на думку багатьох дослідників, саме трактування об’єкта власності як неживого предмета виражає певне відношення до нього, що грунтується не на рівноправності сторін, а на пануванні однієї з них, підпорядкуванні об’єкта суб’єкту. За цих обставин особа, яка вкладає свою ідею в річ, перетворює останню у своє наявне буття, наслідком чого стає зміна особистості, яка стає особистістю наявною, і зміна речі, яка олюднюється, суб’єктивізується. Для Г. В. Ф. Гегеля, таким чином, власність не може існувати поза Духом, тобто інтелектом людини. Тим самим видатний німецький мислитель актуалізує необхідність виокремлення інтелектуальної власності, яка закономірно випливає з його вчення про Дух.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)