Економічна теорія – Мочерний С. В. – Інтернаціоналізація і глобалізація
Тісно пов’язані з інтернаціоналізацією господарського життя процеси глобалізації та регіоналізації економіки. Ширшим явищем, ніж економічна глобалізація, е загальна глобалізація, яка поступово поширюється не лише на базисні елементи окремих національних країн (техніко-економічні, організаційно-економічні, відносини економічної власності та базисні елементи господарського механізму), а й на всю систему надбудовних відносин, а отже, охоплює всю систему суспільних відносин. Матеріальною основою їх глобалізації є інтенсивний процес інтернаціоналізації продуктивних сил.
Крім базисних, до системи суспільних відносин належать такі підсистеми надбудовних відносин, як соціальні, політичні, правові, культурні, ідеологічні та ін. В. Ленін теж вважав, що у процесі інтернаціоналізації господарського життя інтернаціоналізується право, культура та ін.
Отже, за генетичним підходом вихідним етапом сучасної глобалізації був і залишається процес інтернаціоналізації всіх складових суспільно-економічної формації, який еволюціонує від менш розвинутих економічних та інших суспільних форм до розвинутіших.
На тісний взаємозв’язок між інтернаціоналізацією та глобалізацією вказують більшість українських та російських економістів, проте чітко ці категорії не розмежовують. Так, російський економіст А. Єльянов зазначає, що “глобалізація означає глибоку трансформацію капіталістичної системи і черговий етап у світовому інтеграційному розвитку”1. У колективній праці російських вчених за редакцією В. Колесова зазначено, що глобалізація – це нова стадія інтернаціоналізації господарського життя з врахуванням не лише досягнень гранично можливих масштабів останнього, а й якісно нових її характеристик2.
Зустрічаються й інші трактування сутності цієї категорії. Наприклад, А. Бєлова вважає, що глобалізація – це процес, що сприяє цивілізації людства, і тому повинен вивчатись в історичній перспективі3. В російських економічних словниках та енциклопедіях це визначення глобалізації відсутнє.
Розпливчасті тлумачення глобалізації зустрічаються в працях західних економістів. Так, В. Андерсон розглядає глобалізацію як “систему систем, що прискорено змінюється і приділяє також велике значення політичним, культурним та біологічним змінам”4. Конкретніше він характеризує глобалізацію як “потік сил, що конвертуються і створюють істинно єдиний світ”5. Початком глобалізації цей автор називає період виходу предків людини з Африки. Поряд з поняттям “глобалізація” в науковій літературі зустрічається термін “глобалістика”. Англійський вчений У. Бек ототожнює термін “глобалізм” з неоліберальною версією глобалізації6.
Українські економісти дещо інакше трактують сутність глобалізації. Так, Є. Савельєв характеризує глобалізацію як категорію, “яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років XX ст. набуває форм постійного і неухильно зростаючого міжнародного переплетіння національних економік”1 (йдеться не про глобалізацію в цілому, а про економічну глобалізацію).
У наведених визначеннях відсутня чітка класифікація нового етапу або нової стадії (зокрема, в роботах російських учених, які правильно зазначають, що глобалізація є наступним етапом розвитку процесу інтернаціоналізації). Такий методологічний підхід не передбачає конструктивну категоріальну визначеність категорії “глобалізація”. В окремих дефініціях робиться спроба дати визначення глобалізації, але вона порівнюється лише з однією із своїх складових на попередньому етапі розвитку, тобто з інтернаціоналізацією господарського життя.
В. Андерсон намагається охарактеризувати глобалізацію з точки зору системного підходу, але у першому визначенні практично не фіксує жодних сутнісних ознак категорії (зводить глобалізацію “до системи систем, що прискорено змінюється…”). Далі названо лише політичні, культурні та біологічні зміни, що надто звужує сферу глобалізації. Подібні недоліки притаманні його визначенню, де йдеться про “потік сил, що конвертуються і створюють істинно єдиний світ”. Антиісторичним є ототожнення початку глобалізації з появою людини на Землі.
Для забезпечення наукової обгрунтованості визначення цієї категорії слід насамперед використати методологію короткого і розгорнутого визначення.
Оскільки коротке визначення передбачає з’ясування глибинної внутрішньої сутності (з урахуванням принципу суперечності), то глобалізацію можна охарактеризувати як суперечливу взаємодію розвитку людини в межах національних суспільних відносин та глобальних процесів, що формуються і розвиваються на основі інтернаціоналізації господарського життя. Йдеться про людину, основними складовими якої є біологічна та соціальна, тому розвиток сучасної глобалізації пронизує суперечливе входження в єдиний глобальний простір кожної із цих складових. Людина в межах національних держав розвивається не як окремий ізольований суб’єкт (так звана “робінзонада”), а в трудових колективах, різноманітних громадських об’єднаннях, партіях, окремих націях та народностях, які по-різному залучаються до світового глобального процесу.
Розгорнуте визначення глобалізації передбачає комплексну характеристику сутнісних зв’язків і відносин (а не лише їх ядра, втіленого у короткому визначенні) з урахуванням законів розвитку та функціонування глобальних процесів.
Глобалізація – процес діалектичної взаємодії національних та глобальних суспільних процесів, за якого відбувається поступове обмеження національних особливостей суспільних відносин (і відповідних якостей людини) та їх поступове підпорядкування системі глобальних відносин, а також законів та закономірностей такої взаємодії, цілісність якої забезпечується наднаціональними структурами.
Тому автори, які вбачають відмінність глобалізації від інтернаціоналізації лише у руйнуванні національних кордонів та у підриві основ національного суверенітету, дещо звужують трактування глобалізації2. Так, на думку С. Чугрова, інтернаціоналізація – “це поступове взаємопроникнення технологічних і культурних стандартів, які, однак, не зачіпають державного суверенітету”3. У подібному контексті розглядає взаємовідношення глобалізації та інтернаціоналізації російський вчений В. Рамзес: “Глобалізація виглядає, скоріше, категорією – конкурентної інтернаціоналізації, десь, мабуть, її антитезою, ніж її логічним продовженням, розвитком, хоча наглядні прояви глобалізованого процесу мають місце і в ході інтернаціоналізації, що виділяється… яскраво вираженим посиленням взаємозалежності різних країн”1. Позиція С. Чугрова частково виправдана, але він при з’ясуванні інтернаціоналізації називає лише технологічні і культурні стандарти, і не розглядає національний суверенітет з урахуванням всієї системи суспільних відносин. Проте і в цьому разі логічніше говорити про підрив національних суспільних відносин.
Сутність економічної глобалізації вчені також трактують по-різному. Так, А. Єльянов вважає, що “у першому наближенні глобалізацію економіки можна було би… визначити як диверсифікацію, розширення, поглиблення та ущільнення всієї системи транснаціональних господарських і культурних зв’язків, що у кінцевому підсумку надає їм загальнопланетарне, глобальне вимірювання”2. На думку В. Андерсона, економічна глобалізація охоплює зростання міжнародної торгівлі і зарубіжних інвестицій, міжнаціональну інтеграцію процесу виробництва, інтернаціоналізацію ринку робочої сили, вільне ходіння і обмін валюти, створення єдиних споживчих стандартів8.
Українські автори цю категорію характеризують також неоднозначно (визначення Є. Савельєва). А. Філіпенко зазначає, що “глобальна “світова” економіка напередодні ІІІ-го тисячоліття являє собою цілісну, диверсифіковану, багаторівневу, ієрархічну систему, що охоплює сукупність міжнародних форм науки, техніки і виробництва, обігу, різноманітних товарів та послуг”4.
Наведеним визначенням бракує чіткої класифікації ознак глобалізації економіки, оскільки переважна більшість дефініцій може також стосуватись процесів інтернаціоналізації економіки; деякі з них побудовані шляхом перерахування сфер як глобалізації, так і інтернаціоналізації без взаємної субординації. У визначення А. Єльянова включено культурні зв’язки, більшість яких виходить за межі економіки. Ототожнення глобальної і світової економіки можливе лише на поверховому рівні, а в концептуальному визначенні таке ототожнення перешкоджає виокремленню глобалізаційних процесів, які розпочалися лише в останні десятиріччя XX ст., тоді як світове господарство виникло набагато раніше.
Економічна глобалізація – процес діалектичної взаємодії національних та глобальних економічних відносин, за якої відбувається поступове обмеження наднаціональних рис людини економічної і відповідних економічних відносин та їх поступове підкорення системі глобальних економічних відносин, що управляється відповідними законами та закономірностями і здійснюється під егідою національних економічних структур.
Економічну глобалізацію можна також розглядати як поступове руйнування, діалектичне заперечення національного економічного суверенітету, якщо останню категорію розглядати у контексті, наведеному в одній з попередніх тем.
Теоретичним виразом цих процесів є наповнення глобалізованим змістом всіх категорій і законів економічної теорії (починаючи з товару) та обгрунтування нових. Якщо розглядати економічну глобалізацію як якісно нову форму інтернаціоналізації суспільного способу виробництва (у межах економічного способу виробництва) то двома її сторонами є поступовий процес глобалізації продуктивних сил, усуспільнення виробництва і праці з одного боку і відносин економічної власності в транснаціональній формі – з іншого.
Проміжною ланкою між національними та глобальними економічними відносинами є процес економічної інтеграції, тобто утворення регіональних економічних об’єднань, а також транснаціоналізація. Основними суб’єктами глобалізаційних процесів В. Андерсон називає: 1) національні держави; 2) міжнародні організації, які регулюють певні сфери діяльності (наприклад, Всесвітній поштовий союз); 3) міжнародні організації типу НА ТО, СОТ; 4) міжнародні неурядові організації (просвітницькі, церковні та ін.); 5) ТНК; 6) засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення); 7) мережі і ринки, Інтернет, валютні ринки, союзи різноманітних агенств та організацій (у сфері сільського господарства, по боротьбі з хворобами тощо); 8) неформальний сектор (зустрічі вчених, людей за інтересами та ін.).
Проте така класифікація надто спрощена, оскільки поєднує організації, які проводять у життя інтереси наймогутніших країн, з одного боку, та загальнолюдські організації – з іншого. Якщо усунути цей недолік, то основними суб’єктами глобалізації є: наймогутніші країни, передусім США; міжнародні фінансово-кредитні інститути, які обстоюють інтереси таких країн; найбільші транснаціональні корпорації; інші національні держави та наднаціональні органи інтеграційних утворень.
Соціальна спрямованість глобалізації, в тому числі економічної, залежить насамперед від соціально-економічної сутності перших трьох суб’єктів глобалізації, їх інтересів, а також сфер інтеграції.
На сучасному етапі із всіх сфер суспільного відтворення (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл та споживання) найбільше глобалізуються національні ринкові відносини, а із ресурсів – енергетичні; найважливішими суб’єктами цих процесів виступають МВФ, Світовий банк, СОТ. Проте ринковий механізм глобалізації є найменш досконалою складовою господарського механізму, тому недоцільно, як це роблять окремі російські вчені, називати їх єдино можливими.
МВФ, замість початкової орієнтації на підтримку діяльності держави щодо компенсації “провалів ринку” відповідно до нового Вашингтонського консенсусу (між МВФ, МБРР і американським казначейством), основні зусилля спрямував на формування у країнах, що розвиваються, процесів приватизації, лібералізації та стабілізації1.
Подібно орієнтовані включені в статут Світової організації торгівлі положення, які обмежують права держави на втручання у процес економічного розвитку своєї країни, забороняють використання експортних субсидій, митний захист промисловості, категорично обумовлюють прямі іноземні інвестиції2. Руйнівної трансформації при цьому не зазнали лише ті країни (наприклад, Китай), які не послабили контроль держави над зовнішньоекономічними організаціями. Майбутня світова спрямованість глобалізації залежить насамперед від впливу прогресивних суб’єктів національних суспільних відносин – держав, політичних партій, профспілок, громадських організацій та ін., а також їх об’єднань з прогресивними силами інших країн. Усвідомили небезпеку глобалізації в контексті ринкового фундаменталізму представники антиглобалістського руху.
Найважливішим законом розвитку економічної глобалізації є закон нерівномірності економічного розвитку, дія якого за межами окремих національних країн виявляється у: нерівномірності розвитку високорозвинутих та слаборозвинутих країн; нерівномірному і навіть стрибкоподібному розвитку невеликої групи країн серед слаборозвинутих держав, з одного боку, та більшістю слаборозвинутих країн – з іншого; нерівномірності розвитку між передовими країнами; нерівномірному характері розвитку окремих інтеграційних об’єднань та ін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)