Економічна теорія – Мочерний С. В. – Форми розвитку світового господарства
Значно менше розходжень в економічній літературі щодо сутності міжнародних економічних відносин та їх структури. Так, у “Великому економічному словнику” міжнародні економічні відносини визначено як “система господарських відносин між країнами світу”. Крім того, їх називають “…похідними, перенесеними на міжнародну, міждержавну арену економічними відносинами певного суспільства” або “внутрішніми виробничими відносинами, винесеними за національні межі”.
До основних форм економічних відносин автори зараховують міжнародну торгівлю, вивіз капіталу, міжнародну міграцію робочої сили, міжнародні валютні відносини, науково-технічне співробітництво. Крім них, автори виокремлюють різновиди спеціалізації та кооперування виробництва (стратегічні), різновиди регіональної економічної інтеграції (синтезовані) та різновиди міжнародного туризму (специфічні). У цій кваліфікації сумнівне виокремлення стратегічних і синтезованих форм, оскільки при визначенні сутності світового господарства однією із його складових автори називали угруповання окремих країн. А стратегічні форми є складовими міжнародного поділу праці, який при визначенні світового господарства було віднесено до його основ.
Крім того, виокремлення науково-технічного співробітництва як форми міжнародних економічних відносин видається передчасним, оскільки самі автори, розглядаючи цю форму, говорять не про науково-технічне співробітництво, а про науково-технічні зв’язки, що означає підміну понять. Такі зв’язки, на думку авторів, “…знаходять вираження у обміні патентами ноу-хау, в лізингу, інжинірингу, консалтингу тощо”3. Отже, йдеться не про співробітництво, а про обмін видами науково-технічних знань. Логічніше відносити його до торгівлі послугами на світовому ринку, а не визначати як окрему форму міжнародних економічних відносин, оскільки це ще і вимагає з’ясування закономірностей ‘її розвитку, що відсутнє в підручнику.
У книзі “Світова економіка” форми міжнародних економічних відносин названо головними формами економічної глобалізації4.
Цей підхід виправданий, якщо у цих формах міжнародних економічних відносин будуть знайдені нові особливості, ознаки тощо, оскільки глобалізація є якісно новим етапом процесу інтернаціоналізації економіки. Якщо вважати науково-технічне співробітництво формою розвитку світового господарства, і відповідно міжнародних економічних відносин, то ця форма перебуває у зародковому стані, а тому її виокремлення (поряд з названими вище) передчасне.
Близькими за змістом до категорії “світове господарство” є категорії “інтернаціоналізація господарського життя” та “інтернаціоналізація виробництва”.
Інтернаціоналізація (лат. inter – між і natio – народ) Господарського життя – об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку економічних зв’язків та відносин між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення І конкретизується у процесі інтернаціоналізації всіх складових економічної системи: продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин і відносин економічної власності, а також базисних елементів господарського механізму.
Інтернаціоналізація господарського життя починається наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у період промислової революції і переходу промислового капіталу до машинної стадії. На нижчій стадії розвитку капіталізму інтернаціоналізація господарського життя здійснювалася в основному у формі інтернаціоналізації процесу обміну. При цьому формувались відносини нерівності і експлуатації на основі територіального поділу світу. Міжнародний поділ праці здійснювався у такий спосіб, що група найрозвинутіших країн, технологічний спосіб виробництва яких базувався на машинній праці, спеціалізувалась на виробництві промислової продукції, а друга, більша, група країн, технологічний спосіб виробництва яких грунтувався здебільшого наручній праці, виробляла сільськогосподарську продукцію та видобувала сировину.
У торгівлі між промислово розвинутими країнами здійснювався перехід від торгівлі кустарними виробами до торгівлі продуктами машинного виробництва та завезеною із колоній переробленою сировиною. При цьому розвивалася внутрігалузева предметна спеціалізація, що означає посилення особливого поділу праці між країнами.
На початку вищої стадії розвитку капіталізму (рубіж XIX-XX ст.) у зв’язку з вивозом капіталу, утворенням міжнародних монополій і завершенням територіального поділу світу розширюються економічні зв’язки між промислово розвинутими країнами і колоніями. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стає вивіз капіталу, який, за умов його реалізації у підприємницькій формі, супроводжується будівництвом міжнародними монополіями нових заводів і фабрик за кордоном. Міжнародний поділ праці загального і особливого типу доповнюється одиничним, тобто подетальною і поопераційною спеціалізацією. У відносинах між промисловими і слаборозвинутими країнами посилювалась нерівномірність і експлуатація, слаборозвинуті перетворювались в аграрно-сировинний придаток світового господарства.
Після досягнення політичної незалежності слаборозвинуті країни Африки, Азії та Латинської Америки намагаються подолати вузьку, однобічну спеціалізацію національних економік, розширюють експорт промислових товарів, що поглиблює міжнародний поділ праці між промислово розвинутими і слаборозвинутими державами.
У торгівлі між розвинутими країнами посилюється міжгалузева предметна спеціалізація. Внаслідок цього інтернаціоналізація обміну доповнюється процесом інтернаціоналізації виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва – розвиток міжнародних зв’язків і відносин між суб’єктами підприємницької діяльності в процесі переростання продуктивними силами меж національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва.
Поняття “виробництво” в цьому контексті використовується у вузькому значенні слова і позначає лише одну із сфер суспільного відтворення – безпосереднє виробництво. У широкому розумінні категорія “виробництво” охоплює всі сфери суспільного відтворення (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання). У цьому разі інтернаціоналізація виробництва означає інтернаціоналізацію всього суспільного способу виробництва, тобто продуктивних сил і відносин економічної власності. Оскільки проміжним елементом між двома сторонами суспільного способу виробництва є техніко-економічні відносини, то інтернаціоналізація виробництва передбачає розвиток міжнародного поділу праці, спеціалізації тощо. Це вимагає розвинутої транспортної та комунікаційної системи.
У післявоєнний період (після Другої світової війни) вивіз капіталу промислово розвинутими країнами починає переважати масштаби вивозу капіталу із промислово розвинутих країн у слаборозвинуті. Тому інтернаціоналізація одиничного поділу праці між розвинутими країнами світу стає домінуючою.
Цю тенденцію посилило розгортання НТР в середині 50-х років XX ст. і формування основаного на автоматизованій праці технологічного способу виробництва, оскільки однією з основних рис НТР є перетворення науки у безпосередньо продуктивну силу. За цих умов необхідний випереджаючий розвиток науки в системі “наука-техніка-виробництво”, що вимагає величезних витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, а отже, збільшує величину первісного авансованого капіталу. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного поділу праці, виокремлюються нові галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове машинобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво синтетичних матеріалів тощо). Наприклад, у США нараховують до 700 галузей промисловості, для кожної з них потрібне спеціалізоване устаткування, унікальна апаратура, випуск яких у малих кількостях нерентабельний, найгострішою ця проблема є для малих і навіть середніх за економічним потенціалом країн. Тому між їхніми підприємствами найбільшого розвитку набула інтернаціоналізація одиничного поділу праці. Так, в реалізації програми створення нового пасажирського літака “Аеробус” беруть участь 1,4 тис. компаній із 17 країн.
Поширюється і міжнародна технологічна спеціалізація, яка означає спеціалізацію підприємств різних країн на виконанні певних видів робіт (наприклад, виготовлення окремих видів лиття, штамповок та ін.).
За НТР, особливо на сучасному етапі, зростає інтернаціоналізація наукових досліджень, особливо у сфері освоєння космічного простору, боротьби із захворюваннями та ін. При цьому інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спільні підприємства, переплітаються процеси володіння акціями та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні монополії створюють за кордоном власні збутові організації, направляють спеціалістів і консультантів. Вивіз капіталу починає здійснюватись переважно між розвинутими країнами, що посилює відставання від них країн, що розвиваються. За цих умов знижується роль традиційних форм комерційної торгівлі і зростає значення товарних потоків, які обслуговують технологічні і виробничі зв’язки в межах внутріфірмового обміну. Нині понад 60 % світового виробництва, що грунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в найрозвинутіших країнах.
У світовому капіталістичному експорті зростає частка наукомісткої продукції, так, з 1970 по 1983 рік її експортна квота у промисловому експорті США збільшилась із 39 до 46 %, у Японії – з 22 до 29 %. Загалом на частку наукомістких галузей (авіаційної, ракетно-космічної, електронного, медичного обладнання та ін.) наприкінці 80-х років XX ст. припадало до 13 % світового капіталістичного експорту, при цьому на 15 провідних країн – 98 % світового експорту наукомісткої продукції, а на шість наймогутніших з них – понад 82 %. Частка США і Японії становила в цей період приблизно по 26 %. В сучасних умовах навіть наймогутніші країни неспроможні ефективно організувати виробництво всієї номенклатури продукції (до 1 млрд видів).
Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією промислового, банківського, фінансового капіталу, поєднанням державних форм капіталу кількох або багатьох країн та ін.
Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації господарського життя є інтернаціоналізація продуктивних сил і економічних відносин, а інтернаціоналізація техніко-економічних відносин є їх проміжною ланкою. У процесі діалектичної взаємодії інтернаціоналізації економічної власності, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин загалом інтернаціоналізуються економічні відносини.
Інтернаціоналізація продуктивних сил охоплює інтернаціоналізацію кожного їх елементу: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіших форм ці процеси набули в межах ЄС, а найдинамічнішим серед них є інтернаціоналізація процесу відтворення робочої сили. Це виражається в утворенні спільного ринку робочої сили – вільному переміщенні працівників в межах цього об’єднання, певному вирівнюванні заробітної плати, проведенні єдиної соціальної політики тощо.
Інтернаціоналізація відтворення робочої сили в межах світового господарства певною мірою здійснюється в процесі міжнародної міграції робочої сили. Останнім часом до розвинутих країн емігрує багато інтелігенції із колишніх соціалістичних країн, причому значна частина безповоротно.
Інтернаціоналізація засобів виробництва проявляється у створенні спільних підприємств, спільному будівництві різних виробничих об’єктів, об’єднанні енергосистем тощо.
Інтернаціоналізація відносин економічної власності здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття сил монополій (в тому числі олігополій), національних держав та наднаціональних органів і відповідних їм соціально-економічних форм – власності гігантських монополістичних об’єднань (передусім наймогутніших транснаціональних корпорацій), частки державної власності та наднаціональної власності. Остання виявляється у формуванні єдиного бюджету для всіх країн ЄС, здійсненні спільних витрат на реалізацію досягнутих угод та проектів. На початку XXI ст. такий бюджет становив 1,5 % ВВП цих країн. Конкретнішими формами інтернаціоналізації економічної власності є інтернаціоналізація промислового, монополістичного і фінансового капіталу.
Інтернаціоналізація господарського життя супроводжується інтернаціоналізацією національних господарських механізмів, виявляється у проведенні узгодженої фінансово-кредитної, валютної, податкової та інших форм політики, у виникненні та розвитку міжнародних інститутів тощо.
Основним суб’єктом інтернаціоналізації економіки, а на сучасному етапі її глобалізації, є ТНК. У 1999 р. у світі нараховувалось до 63 тис. ТНК з річним обсягом продаж понад 100 млн дол., а чисельність їх філіалів становила понад 690 тис. Вони у цьому ж році виробляли понад 25 % виробництва світового ВВП, а продаж товарів і послуг зарубіжними філіалами ТНК досяг майже 11 трлн дол. (при загальному обсязі світового експорту до 7 трлн дол.); майже 80 % патентів на нову техніку і технології і понад 20 % використовуваної світової робочої сили. Більшість ТНК належать до середніх підприємств, а основна частка активів, обсягів виробництва й торгівлі припадає на наймогутніші з них.
Оскільки ТНК – основний суб’єкт інтернаціоналізації виробництва, то вони є і основною силою у міжнародній конкурентній боротьбі. Разом з гігантськими міжнародними компаніями вони монополізують значну частину технологічного способу виробництва (зокрема, кожного елементу продуктивних сил), що дає змогу їм істотно впливати на механізм ціноутворення на світовому ринку і привласнювати транснаціональні монопольно високі прибутки. Це зумовлено зростанням могутності національних монополістичних (олігополістичних) об’єднань, досягнутим рівнем міжнародної концентрації виробництва і капіталу, міжнародним поділом праці, а також активною діяльністю держави з укріплення позицій національних компаній на світовому ринку та створення умов для залучення іноземних інвестицій на внутрішній ривок.
Організаційними формами міжнародних монополій є міжнародні картелі, синдикати, трести і концерни, а їх функціональними формами – промислові, торговельні, транспортні, банківські, страхові корпорації та ін. Міжнаціональні компанії виникають на основі міжнаціональних договорів між компаніями різних країн і є міжнародними за складом капіталу, масштабами діяльності і особливостями її контролювання. Таких компаній налічується менше 30. На відміну від них ТНК – міжнародні за масштабами своєї діяльності, але національні за капіталом і контролюванням. Вони поширюються шляхом вкладення прямих інвестицій у свої закордонні філіали і підприємства.
Серед організаційних форм міжнародних монополій домінують багатогалузеві трести і концерни. На світовому ринку панує небагато ТНК. 10 наймогутніших з них контролюють майже 80 % світового автомобільного ринку, 11 – понад 70 % ринку сільськогосподарського машинобудування, 20 ТНК – до 50 % сталеливарної промисловості, 25 ТНК – до 50 % фармацевтичного ринку. Важливим засобом привласнення ними монопольних надприбутків є трансфертні ціни, перекази прибутків в офшорні зони (податкові оази тощо).
Специфіка міжнародної конкурентної боротьби насамперед залежить від особливостей внутрікорпораційної діяльності. Типовою є ситуація, коли конкурують внутрішні філії гігантських міжнародних концернів, це доповнює конкуренція на світових ринках з філіями інших концернів та з самими концернами. Філії міжнародних концернів, володіючи автономією у виробничій сфері, об’єднуються спільним фінансовим управлінням.
Внаслідок інтернаціоналізації виробництва всередині гігантських ТНК обсяг їх зарубіжного виробництва майже у три рази перевищує обсяг експорту, що зумовлює поступову заміну зовнішньоторговельного обміну міжнародним виробництвом.
У міжнародній конкурентній боротьбі між гігантськими монополістичними об’єднаннями в останні 10-15 років діють дві суперечливі тенденції: з одного боку, посилення такої боротьби, з іншого – переплітання інтересів багатьох ТНК, зростання кооперації між ними, особливо при проведенні науково-дослідних робіт. Про першу тенденцію свідчить активна політика “поглинань” як усередині окремих країн, так і у межах світового господарства. Другу тенденцію (посилення коопераційних зв’язків між ТНК) засвідчує зростання кооперації міжнародних монополій у галузі автомобіле – та авіабудування. Наприклад, американська корпорація “Дженерал моторс” і японська “Тойота” створили на території США спільне підприємство “Нью юнайтед моторс” для складання малолітражних автомобілів, в якому обидві компанії мали по 50 % капіталу. Такі приклади непоодинокі. Крім того, посилились процеси міжнародних злиттів і поглинань могутніх ТНК. Обсяг таких угод з боку європейських ТНК і ТНБ з 1993 по 1995 рік збільшився у 4 рази, а з 1995 по 1999 рік – у 7 разів. При цьому було поглинуто 639 корпорацій з обсягом капіталу приблизно 285 млрд дол.
Зростає координація і між іншими суб’єктами світового господарства, зокрема між провідними капіталістичними державами, насамперед у сфері фінансів. Спільні проблеми з’ясовуються на щорічних нарадах семи провідних західних країн, а також такими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Організація економічного співробітництва і розвитку, Банк міжнародних розрахунків. Зокрема, на зустрічах “сімки” досягнуто компромісу щодо стабілізації валютних курсів (у 1985 і 1987), вироблено стратегію стосовно заборгованості країн, які розвиваються (1986), накреслено шляхи фінансової підтримки реформ, у країнах Східної та Центральної Європи (1989) узгоджено основні підходи країн Заходу до підтримки економічної реформи у Росії (1993). На таких нарадах почались обговорення екологічних проблем. Це свідчить, з одного боку, про усвідомлення загрози світової екологічної катастрофи на планеті і необхідності прийняття превентивних заходів, з іншого – про намагання її подолати.
У процесі інтернаціоналізації господарського життя між окремими економічними явищами і процесами виникають і функціонують сталі причинно-наслідкові, внутрішньо необхідні та інші зв’язки, які набувають форми економічних законів. При цьому розвиваються глобалізаційні процеси.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)