Національна економіка: регіональний та муніципальний рівень – Круш П. В. – 2. Проблеми формування власної системи господарювання в незалежній Україні

Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема формування та розвитку власної господарської системи:

O сформувати структуру економіки за галузями, народногосподарськими комплексами, сферами виробництва та обслуговування, оскільки після розпаду СРСР економіка України не була цілісним комплексом (до 1991 р. в Україні вироблялося лише 20 % кінцевого продукту);

O створити умови та визначити механізми первісного нагромадження капіталу;

O переформувати управлінські та регулятивні органи, що відповідають за розвиток економічної системи суспільства;

O створити сприятливі умови для формування ринкової інфраструктури, структури ринків відповідно до нових закономірностей функціонування економіки;

O визначити стратегічні напрями руху національної економіки – модель економічного розвитку;

O сформувати інституційну базу економічних реформ відповідно до стратегії економічного розвитку;

O закласти підвалини для формування та ефективного функціонування валютної, грошово-кредитної, фінансової, бюджетної, фіскальної та інших підсистем національної економіки;

O створити умови для переходу національної економіки від системи закритого до системи відкритого типу;

O реформувати відносини власності;

O переорієнтувати економіку з аграрно-промислової на промислово-аграрну країну;

O створити умови для активізації розвитку підприємництва;

O провести повну інвентаризацію господарських одиниць за галузевими, функціональними, організаційними та іншими ознаками, щоб формувати реєстри суб’єктів господарювання та економічних ресурсів, та ін.

Відповідні економічні реформи було розпочато фактично одразу після здобуття незалежності України; вони тривають і досі. Економічні реформи ознаменували період переходу (трансформації) національної економіки України до нового типу господарювання – змішаної економіки або, якщо говорити більш конкретно, до моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.

Розглянемо деякі аспекти економічних реформ в Україні.

Реформування відносин власності та формування умов для підприємницької діяльності. Починаючи з 1991 р. Верховна Рада України прийняла серію законів, що визначили основні умови та форми відносин власності і підприємництва в Україні: Закон України “Про власність” (1991 р.), Закон України “Про підприємництво” (1991 р.), Закон України “Про підприємства в Україні” (1991 р.), Закон України “Про господарські товариства” (1991 р.), Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” (велику приватизацію) (1992 р.), Закон України “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію) (1992 р.), Закон України “Про приватизаційні папери” (1992 р.), Указ президента України “Про корпоратизапію підприємств” (1993 р.) та інші нормативно-правові акти, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності в Україні.

На цей період в Україні було створено і введено в дію Господарський Кодекс України, що являє собою зведений нормативноправовий акт з урегулювання основних господарських відносин. Щороку розробляються державні та регіональні програми соціально-економічного розвитку, стимулювання та допомоги розвитку підприємництва, створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу, оптимізації відносин власності тощо. Щороку приймається Закон України “Про Державну програму приватизації”, що визначає основні пріоритетні галузі, підприємства, в яких доцільно змінити форму власності.

Позитивним моментом реформування відносин власності слід вважати те, що за роки незалежності було сформовано критичну масу недержавної власності та розпочато впровадження обслуговуючої ринкової інфраструктури з метою оптимізації її функціонування, розпочалось вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі національної економіки, нарощення темпів промислового виробництва в недержавному секторі економіки. Так, обсяги промислового виробництва підприємств недержавного сектора зросли з 18,2 % у 1992 р. до більше ніж 81 % у 2002 р. І ця тенденція зберігається протягом останніх п’яти років. Крім того, покращуються загальноекономічні показники діяльності підприємств, що змінили форму власності шляхом роздержавлення, приватизації та корпоратизації.

Проте у сфері приватизації та корпоратизапії й до цього часу існують прогалини та невирішені конфлікти. Так, за оцінками експертної групи ЄБРР, основна проблема низької ефективності приватизаційних проектів в Україні полягає в тому, що й досі не розроблено та не впроваджено в життя програм щодо передприватизаційної допомоги підприємствам, критеріїв оцінювання ринкової вартості об’єктів приватизації, рейтингових шкал та системи аналізу найбільш вдалих груп інвесторів на певні об’єкти. Крім того, так само невирішені проблеми “ефективного власника”, власності трудових колективів, конфлікти у сфері корпоративних відносин тощо.

Грошово-кредитна та фінансова політика в перехідний період в економіці України. Формування грошово-кредитної та фінансової систем України відбувалося протягом 1991-1994 рр. Метою цієї реформи було створення ринкової ідеології та здійснення ринкової трансформації національної економіки, що неможливо без названих систем; а також боротьба з інфляційними процесами, що досить швидкими темпами розвивались у цей період в економіці держави. Результатом впровадження такої реформи було проведення м’якої фіскальної та монетарної політики, а також активне використання зовнішніх позик для подолання інфляції та вирівнювання диспропорцій в економіці.

З 1995 p. розпочинається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. Уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м’яких методів фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси в бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей, а також закладаються підвалини фондового ринку України, відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.

З 2001 р. розпочинається процес підвищення ефективності грошово-кредитної та фінансової систем, а також забезпечення загальноекономічного зростання. У цей період уряд країни застосовує досить жорсткі методи регулювання грошово-кредитних та фінансових відносин в економіці. Результатом реалізації цих механізмів стали: досягнення профіциту зведеного бюджету країни, зростання бюджетних надходжень, покращення фінансової звітності суб’єктів господарювання, стабілізація валютного курсу, запровадження режиму регульованого плаваючого курсу гривні, зниження темпів інфляції, зростання реального ВВП, підвищення інвестиційної активності, збільшення доходів населення та зменшення їх диференціації за соціальним критерієм, активізація діяльності кредитних та інвестиційних установ, зміцнення позицій національної економіки в системі світового господарства тощо.

В результаті покращення фінансового стану вітчизняної економіки, стабілізації національної валюти та фіскальної системи Україна спромоглась укласти досить вигідні міжнародні та регіональні проекти, що дають можливість збільшувати інвестиційну активність закордонних та національних інвесторів, активізувати становлення та діяльність національного фінансового сектора економіки, підтримувати малий та середній бізнес.

Наприклад, за підрахунками Виконавчого директора ЄБРР, якщо Україна буде виконувати власні зобов’язання перед міжнародними економічними організаціями та загалом перед ЄС, стабілізує інституційне середовище за означеними вище напрямами, то щорічні обсяги інвестицій в Україну з боку ЄБРР можуть збільшитись до 350-450 млн євро. Це дасть можливість зробити портфель зобов’язань ЄБРР в Україні з 1,1 до більш ніж до 2,0-2,5 млрд євро в найближчі роки.

Протягом 2000-2005 р. за допомогою міжнародних економічних інститутів в Україні було реалізовано такі проекти, як, наприклад: створено Український банк мікрофінансування (УБМ), реалізується програма акціонерної участі ЄБРР у капіталах вітчизняних банків загальною вартістю понад 20 млн дол. (Multi Bank Facility), закладено основи реалізації спільного проекту МБРР та уряду

України щодо реконструкції системи Державного казначейства, розробляється проект підтримки системи соціального захисту населення, гарантійний проект “Морський старт” тощо.

Становлення ринку капіталів в Україні. Це процес формування однієї з головних конструкцій ринкової економіки. Він характеризується нагромадженням, насамперед, грошових активів, матеріальних цінностей і в подальшому – зростанням ролі людського та інформаційного ресурсів для забезпечення процесів інтенсивного суспільного відтворення. Основними механізмами нагромадження первісного капіталу в Україні стали приватизація та корпоратизація.

Метою приватизації в Україні була потреба сформувати основні групи суб’єктів економіки, що у своїй сукупності здатні забезпечувати розвиток національної економіки: малий та середній бізнес (приватні підприємства), великий бізнес (корпорації, крупні приватні компанії), державний сектор економіки.

Проте й на сьогодні актуальними лишаються питання підтримки та розвитку малого й середнього бізнесу, загальноцивілізаційного та інституційного розвитку великого капіталу, ефективного державного управління і регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств формувався фондовий ринок та удосконалювалася кредитно-фінансова підсистема національної економіки. Протягом 1991-1999 рр. в Україні було створено Державну Комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Національну депозитарну систему України, Депозитарій “Міжрегіональний фондовий союз”, Першу Фондову Торговельну Систему (ПФТС), Професійну асоціацію реєстраторів і депозитарії (ПАРД), визначено принципи функціонування ринку цінних паперів у державі, закладено підвалини електронного обігу цінних паперів.

Проте їхня робота визначається українськими економістами досить неоднозначно, оскільки за окремими показниками діяльність фінансових установ України постійно поліпшується, а за іншими – знижується або залишається незмінною протягом останніх років (табл. 2, 3; рис. 3).

Занижений рівень капіталізації економіки України можна пояснити не лише відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне багатство не капіталізоване, воно не має ринкової вартості. Капітал вітчизняних компаній та фінансових установ досить часто або переоцінений, або недооцінений, крім того, вітчизняні фірми досить скептично ставляться до інституту довіри, що є одним з головних якісних їхніх характеристик поряд з фінансовими показниками.

Таблиця 2

ДЖЕРЕЛА ПРИРОСТУ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА НАПРЯМИ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ, ЩОРІЧНИЙ ПРИРІСТ, МЛРД ГРИ

Таблиця 3

ЩОРІЧНІ ТЕМПИ ПРИРОСТУ РЕАЛЬНИХ ОБСЯГІВ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ У БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ, %

Рис. 3. Джерела приросту кредитних ресурсів банківської системи України, %

Зміна ролі держави в господарській системі України. В СРСР панувала ідеологія тотального одержавлення усіх сфер суспільної життєдіяльності, виключної ролі держави в процесі переходу до соціалістичного ладу. Неспроможність адміністративно-командної системи до подальшого економічного розвитку, переходу до нової системи господарювання, бажання швидких та результативних змін, поради міжнародних фінансових інституцій та експертів, які фактично фінансували реформування економіки колишніх соціалістичних республік та базували свої рекомендації на основі ідеології ринкового фундаменталізму, породили нову ідеологічну парадигму для держав з перехідною економікою – мінімізацію втручання держави в економічне буття суспільства. Проте перші роки економічних реформ та досвід розвинутих держав довели неспроможність ринку повністю самодостатньо забезпечувати сталий економічний розвиток та ефективне саморегулювання і, особливо, за умов, коли він фактично не існував у національній економіці України.

Невідворотні та об’єктивно спричинені процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб’єктів господарювання в тіньовий сектор, активізація корупції, суспільна напруженість та зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в “новоутворену” економічну систему. Крім того, відомі вітчизняні та зарубіжні економісти обгрунтували недоцільність такого політичного курсу та ідеології – ринкового фундаменталізму.

За роки реформ було переосмислено та трансформовано функції і структуру апарату державного управління і регулювання економіки. Так, його структура перейшла на принципи функціонального, ситуаційного управління, індикативного планування, поєднання економічних механізмів управління з адміністративними, було зміщено центри контролю за процесами суспільного відтворення (функції безпосереднього поточного контролю було делеговано місцевим органам самоврядування та безпосередньо суб’єктам господарювання), активізовано та більш структуровано процеси нормотворення тощо.

Теоретично було обгрунтовано, що основною метою державного втручання в економіку є здійснення політики забезпечення національної злагоди між усіма суб’єктами економічних відносин, різними верствами населення, секторами і галузями економіки, оптимальна координація економічної діяльності та процесів суспільного виробництва спільно з іншими суб’єктами регулювання економічних відносин для здійснення ринкових перетворень і формування економіки нового типу.

Структура механізму державного регулювання економіки містить ряд недоліків: недостатня участь держави у створенні сприятливих умов для приватного бізнесу; у розвитку новітньої фундаментальної і прикладної науки, техніки і технології, інноваційних процесів; у стримуванні процесів надмірної міграції робочої сили, пошуку векторів зовнішнього співробітництва, вирішення економі-ко-екологічних проблем, розмежування сфер владного впливу влади і бізнесу, а також нагальному вирішенні політичної ситуації в країні, підтримки малого і середнього бізнесу, “тамування” інтересів олігархічних кланів і груп з концентрованими інтересами. Ефективна роль держави у вирішенні соціально-економічних, екологічних та політичних питань повинна посилюватись і надалі, щоб ці питання вирішувались з урахуванням інтересів усього суспільства, а не окремих кланів, політиків та олігархів.

Боротьба з тіньовою економікою та корупцією. Потрібно виходити з того, що саме тіньозація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах і структурі ВВП, гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність – впливає на загальний рівень довіри суспільства до влади та його консолідації.

Згідно із соціологічним дослідженням, проведеним у квітні 2006 р. Інститутом соціології HAH України, рівень довіри громадян до бізнесу і найважливіших інститутів держави фактично незмінний: рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2- 2,6, а до державних інститутів – між 2,4 та 2,6 бала.

Як відзначають самі політики та науковці, вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки потребує подолання зазначених негативних тенденцій.

Щоб подолати кризові явища в національній економіці України, державним органам влади, науковцям та підприємцям необхідно сконцентрувати увагу на виробленні нової стратегії детіньозації економіки, яка розкрила б для українського суспільства негативну роль “тіньової економіки” та створила реальні важелі протидії її негативним наслідкам. Для цього необхідно:

O створити умови для легалізації зайнятості;

O сприяти розвитку банківської системи та забезпечити ефективну діяльність фінансових ринків;

O скоротити рівень монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

O підвищити ефективність державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю; для цього слід застосувати економічні механізми майнової відповідальності та банкрутства та одночасно обмежити повноваження державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

O посилити захист майнових прав держави, прийнявши закони України “Про управління об’єктами державної власності”, “Про державні підприємства”, “Про довірче управління майном”, а також внісши зміни й доповнення до Закону України “Про оренду державного і комунального майна”;

O забезпечити прозорість в діяльності виконавчої влади;

O підвищити ефективність системи управління корпоративними правами;

O розробити, з урахуванням світового досвіду, відповідне правове забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.

Міжнародна економічна парадигма розвитку України. Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишні республік створили міждержавні та міжнародні організації. їхнє формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад, було сформовано такі структури: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, НАС, кавказьку четвірку; планується створити єдиний економічний простір (ЄЕП). Проте практика їхньої діяльності свідчить, що вони не спроможні повною мірою забезпечити усю сукупність необхідних умов для розвитку національних економік як відкритих систем у світогосподарській економічній системі.

З міркувань розширення економічних зв’язків з більш розвинутими економічними системами Україна обрала стратегію на всебічний розвиток міжнародного співробітництва. За роки незалежності національна господарська система досягла в цьому напрямі деяких успіхів. Так, у 1992 р. Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), в 2003 р. було укладено угоду про спільне виконання програми “Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства” з Вишеградською групою, реалізується практична участь України в програмах сусідства “Польща – Україна – Угорщина” та “Угорщина – Словаччина – Україна”, їх спільну участь у регіональній програмі Центральний Адріатич-ний Дунайський Південно-Східний Європейський Простір (САБЗЕБ) та ін.

З 90-х років Україна чітко визначилася з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва – підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізувати відносини з ЄС (зараз – це політика прискореного входження в ЄС). Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере активну участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

Україна тісно співпрацює з європейськими сусідами в напрямі формування єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: “Буг”, “Карпати”, “Нижній Дунай”. Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі, що можуть дати значний економічний ефект країнам та регіонам-учасникам.

Наша держава ратифікує угоди, використовує в практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Всесвітнього банку, Європейський банк реконструкції та розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). Бере участь у спільних інвестиційних проектах разом з названими структурами тощо.

З більшістю з них укладаються довгострокові угоди зі спільними фінансовими зобов’язаннями за їх виконанням, у деяких Україна є постійним членом груп та органів або вільним членом слухань тощо. Наприклад, за допомогою міжнародних економічних організацій в Україні протягом останніх шести років активно розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екологічної стабілізації, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.

Проте й на сьогодні основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України, на що спрямовані більшість з вказаних напрямів євроспівробітництва, залишається членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною і ЄС було підписано ще в 1994 р. За цією угодою Україна та ЄС зобов’язувалися спільно підтримувати демократичні реформи та розвиток демократичних реформ, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, брати активну участь у регіональному співробітництві, організовувати зустрічі на рівні держав, регіонів тощо. Україна за період співпраці з ЄС набула членства в Раді Європи і ОБСЄ, стала учасником угоди “Партнерство заради миру”, ратифікувала ряд міжнародних нормативно-правових актів і долучилася до СОТ як рівноправний член цієї організації, що є однією з необхідних умов вступу до ЄС.

На заваді вирішення проблем, пов’язаних із формуванням зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної стратегії і тактики, стоїть роз’єднання головних політичних та економічних сил, суспільства в цілому. І досі ведуться гострі дискусії щодо необхідності та доцільності багатовекторності в зовнішній політиці або щодо переваги просхі-дного напряму розвитку України. Невирішеність цього конфлікту веде до затягування інтеграційних процесів національної економіки.

Україна намагається дотримуватись обраних напрямів внутрішнього соціально-економічного розвитку і зобов’язань за міжнародними домовленостями:

O розвивати первинний і вторинний сектори економіки;

O вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;

O збільшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;

O збільшити доходи та покращити умови життя та діяльності населення країни;

O довести характеристики якості продукції та послуг вітчизняних виробників до міжнародних стандартів якості;

O сформувати відповідне середовище мотивації до конкурентної поведінки на ринку, а також інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;

O усунути диспаритет між секторами економіки;

O визначити стратегічним напрямом розвитку національної економіки техніко-технологічний напрям розвитку, підвищити роль інформації, знань та науки в розвитку суспільного виробництва тощо.

Та все ж Обгрунтованим науковим критерієм Ефективної міжнародної політики незалежної національної держави є зовнішня економічна політика розвитку України як незалежної держави, яка грунтувалася б на загальнонаціональних інтересах сопіально-економічного розвитку і балансу інтересів на мікро-, мезо-, макро-та мегаекономічному рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить їй стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)