Національна економіка – Носова О. В. – 6.2. Основні економічні механізми господарювання на рівні підприємства
Підприємство як відокремлений суб’єкт господарювання в межах національної економіки функціонує на принципах комерційного розрахунку, самофінансування, розширеного відтворення та нарощування й розвитку свого потенціалу та потенціалу держави.
Процес господарювання базується на певних економічних механізмах, які об’єктивно діють як в межах підприємства, так і зовні. Важливою економічною функцією підприємств є виробництво товарів та послуг для задоволення зовнішнього попиту. Виробництво у цьому сенсі трактується достатньо широко. Це не тільки технічне виготовлення матеріальних продуктів, але й матеріально-технічне постачання, зберігання готової продукції, напівфабрикатів, створення послуг й інших нематеріальних благ. До виробничих завдань можна віднести вивчення кон’юнктури ринків, окремі наукові дослідження, модернізацію підприємств, тощо.
Процес виробництва – це з’єднання виробничих ресурсів (факторів виробництва) у визначеній комбінації з метою створення матеріальних благ та їх наступною реалізацією.
Виробничий процес на підприємстві спрямовано на створення доданої вартості та є частиною процесу створення сукупної вартості всієї національної економіки, а саме суспільного продукту, який використовується для загальних економічних та соціальних потреб.
Додана вартість дорівнює різниці між вартістю валової продукції підприємства та вартості товарів й послуг, що були придбані на стороні. Остання являє собою підготовлені роботи для організації виробництва та характеризує участь інших суб’єктів господарювання у виробничому процесі даного підприємства.
Для того щоб здійснити процес виробництва, необхідно підприємству знайти своє місце на ринку (у зовнішньому середовищі), забезпечити себе факторами виробництва, а потім реалізувати товари та послуги, що були виготовлені. Потоку реальних благ, що функціонують у межах підприємства у вигляді факторів виробництва, протистоїть потік номінальних благ (гроші, чеки, векселі й ін.), який виконує функцію оцінки вартості виготовлених продуктів у результаті їх покупки.
Процес виробництва можна поділити на різні розмежовані друг від друга фази (додаток 6.2). Рисунок представлений у додатку 6.2 дає приблизне уявлення щодо зв’язків процесу виробництва з ринками (процесом обертання) та окремих фаз процесу виробництва один з одним.
На вході матеріально-технічне постачання задовольняє потреби підприємства у необхідних для процесу виробництва устаткуванні, матеріалах, сировині та інших засобах виробництва. Постачання необхідно розглядати не тільки як придбання вихідних ресурсів виключно у власність або забезпечення їх фізичної наявності. Завданням цієї фази є гарантованість можливості одержання ресурсів необхідних для процесу виробництва. Логістика є самостійною сферою, яка охоплює проблеми фізичного переміщення матеріальних ресурсів у просторі та руху у часі на усіх стадіях діяльності підприємства, як усередині, так й особливо поза його межами.
У широкому розумінні виробництво – це регульований людьми процес використання та комбінування матеріальних благ й послуг (факторів виробництва) з метою створення інших матеріальних й нематеріальних благ та послуг. Теорія виробництва насамперед виділяє кількісні співвідношення між благами, що залучаються на “вході” та благами, що отримуються у результаті процесу виробництва на “виході”, й описує закономірності, що розкривають зміст відносин “вхід – вихід”. Ці відносини передбачають можливості вибору альтернативних видів як благ, що залучаються й виготовляються, так і способів виробництва.
Виробничу функцію підприємства формально можна представити наступним чином:
Цей запис виробничої функції передбачає наявність т факторів виробництва = 1, 2, т з відповідними обсягами їх залучення г{та п видів продукції]= 1, 2, …, п з обсягами випуску
Параметри виробничої функції визначаються тими конкретними технологічними процесами, які використовуються для виробництва продукції, а головне завдання, що вирішує підприємство як на ринку ресурсів, так і на ринку продуктів, – знайти такі обсяги та співвідношення ресурсів, які дозволили б мінімізувати витрати та установити ціну на продукцію, що максимізує прибуток підприємства. Витрати являють собою суму обсягів виробничих факторів, що використовуються, помножених на їх ціни. При цьому передбачається, що підприємство випускає таку кількість продукції, при якому граничні витрати дорівнюють ринковій ціні, що є умовою максимізації прибутку. Прибуток виступає тут як форма вираження результативності, ефективності роботи підприємства. Передбачається, що якщо підприємство не максимізує прибуток, то воно рано або пізно буде виключено із числа агентів ринку в ході природного відбору, що реалізується механізмом ринкової конкуренції.
Виробництво матеріальних благ для зовнішнього споживання потребує фази реалізації, яка в умовах бездефіцитної економіки (“ринку покупця”), повинна базуватися на принципах маркетингу. Тобто підприємство повинно зосереджувати свою діяльність, управлінські рішення на корисності, яка забезпечується споживачу під час споживання матеріальних благ, й на досягненні максимального рівня задоволення потреб клієнтів. Маркетинг охоплює сферу передпродажної підготовки товарів, яка заснована на послідовному орієнтуванні на споживача, концепцію управління підприємством, що цілеспрямована на подолання проблемних сфер у його діяльності, а також є засобом забезпечення суспільних інтересів шляхом інформування та роз’яснювальної роботи. Ринкова орієнтація підприємства включає організацію нових ринків, цілеспрямоване нарощування збуту, а також закріплення досягнутих результатів шляхом утворення кола постійних клієнтів та інші інструменти.
Підприємства як економічні системи, що схильні не тільки до простого, а й до розширеного відтворення, постійно потребують додаткових інвестиційних вкладень у розвиток факторів виробництва. Сутність інвестицій – полягає у вкладені капіталу в ті, чи інші (матеріальні й нематеріальні) активи, які через деякий час здатні принести прибуток чи інший бажаний результат (соціальний, природоохоронний й ін.). Усі інвестиції підрозділяють на дві основні групи: реальні й фінансові. Реальні інвестиції – це в основному довгострокові вкладення коштів (капіталу) безпосередньо в засоби виробництва. Вони являють собою фінансові вкладення в конкретний, як правило, довгостроковий проект і звичайно пов’язані із придбанням реальних активів. При цьому може бути використаний як власний так і позиковий капітал, у тому числі й банківський кредит. Фінансові або портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в проекти, пов’язані з формуванням портфеля цінних паперів й інших активів. У цьому випадку основним завданням інвестора є формування й управління оптимальним інвестиційним портфелем.
Фаза фінансування охоплює заходи щодо забезпечення підприємства необхідними коштами. Процеси інвестування та фінансування на підприємстві пов’язані з рухом потоків платежів різної спрямованості, які не співпадають у часі. Фінансування – це внесення засобів для господарських цілей, за які пізніше підприємство повинно розрахуватися з інвестором.
Реалізуючи виробничу функцію, підприємство вступає у відносини з різними агентами в зовнішньому середовищі: постачальниками ресурсів, споживачами продукції, державою. Функціонування підприємства в умовах розподілу праці являє собою безперервний процес обороту: операціям по закупівлі, виробництву та збуту протистоять грошові потоки, що обслуговують придбання та реалізацію зроблених благ. Таким чином, виробнича діяльність може бути представлена, з одного боку, у вигляді реального руху матеріальних цінностей, а з іншого боку – у грошовому вираженні.
Поряд зі сферою виробництва підприємство обов’язково має сферу фінансів, що охоплює ті процеси та види діяльності, які пов’язані з надходженнями, платежами й наявністю платіжних засобів. Сфера виробництва тісно зв’язана зі сферою фінансів, тому що діяльність у сфері виробництва приводить до надходжень (доходів) та платежів (витрат). Тому що надходження не завжди дорівнюють платежам, необхідна додаткова діяльність для забезпечення подальшого функціонування та рівноваги підприємства. До цього, насамперед, відноситься залучення капіталу для покриття інвестиційних платежів у формі кредитів або внесків власників або компаньйонів. Основні потоки надходжень і платежів у взаємозв’язку за сферами діяльності підприємства схематично представлені в додатку 3.
Важливим моментом, на який варто звернути увагу в даній схемі, є “виробниче сальдо”, що визначається як різниця між надходженнями від виробництва (виручка від продажу продукції, інші надходження від виробництва) та виробничими платежами (поточні виплати на зарплату, придбання товарів, сировини, виробничого устаткування та ін.). Виробниче сальдо може бути позитивним або негативним. Виробниче сальдо за період – це не масштаб успіху в даний період, тому що виробничі надходження та виплати містять у собі такі частини, які у відповідний період не є ефективними в сенсі успіху, так, наприклад, виплати, що пов’язані з надходженням майна у вигляді запасів або устаткування. Виробниче сальдо в тривалому відрізку часу створює потік платежів, на підставі якого можна визначити, наскільки ефективна інвестиційна діяльність у виробничій сфері. Виробниче сальдо показує, чи повернуться пізніше інвестовані засоби з досить високим нарахуванням відсотків. Призначення фінансової сфери компенсувати негативне виробниче сальдо в окремі періоди, урівноважувати виробничі потоки за рахунок залучення інвестицій з боку власників або кредиторів, що надалі вимагає відповідного відтоку засобів – фінансових платежів.
Таким чином, результат діяльності підприємства в цілому не може розглядатися тільки як результат “виробництва”. Він залежить від функціонування фінансової та інвестиційної сфер підприємства.
Кожен цикл діяльності підприємства, пов’язаний з виробництвом та реалізацією продукції (робіт, послуг), завершується результатом, який виражається в кінцевих продуктах (товарах, послугах). Результат – це підсумок всіх видів діяльності господарюючого суб’єкта за певний період часу. Існує безліч критеріїв, по яких можна виміряти результати діяльності. Серед них найбільш часто використовуються – зміни обсягу продажів, прибутку та показників випуску. Грошова оцінка результату в зіставленні з витратами ресурсів виступає необхідною умовою наступного витка його діяльності. Важливим показником цієї оцінки являється прибуток.
Прибуток є складною економічною категорією, в основі якої лежать ціннісно-вартісні відносини між суб’єктами господарювання (власниками факторів виробництва) із приводу створення, перерозподілу та форми присвоєння економічних благ, створених у результаті виробничо-фінансових процесів. Важливість і значимість категорії прибутку визначається тією роллю, яку він виконує в господарському механізмі сучасного суспільства. Прибуток на рівні підприємства є основним мотивом підприємницької діяльності; критерієм ефективності господарської діяльності; головним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів для розвитку підприємства; захисним механізмом від загрози банкрутства; джерелом росту ринкової вартості підприємства. На рівні суспільства в цілому прибуток є рушійною силою економічного розвитку, а також важливим джерелом задоволення соціальних, екологічних та ін. суспільних потреб.
Залежно від підходів до оцінки економісти розглядають прибуток підприємства у двох аспектах: економічному та бухгалтерському. Під економічним прибутком розуміють – загальну виручку за винятком всіх витрат (зовнішніх та внутрішніх, включаючи в останні й нормальний прибуток підприємця). До зовнішніх витрат відносять плату за ресурси постачальникам, що не належать до числа власників даного підприємства, а до внутрішніх витрат – грошові виплати, які могли б бути отримані за власні ресурси при найкращому з можливих способів їх використання. Нормальний прибуток як частина внутрішніх витрат являє собою мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця (власника) у рамках даного напрямку діяльності. Звідси економічний прибуток – це доход, що отриманий понад нормальний прибуток.
Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за винятком тільки зовнішніх витрат. У цьому випадку розходження зв’язані не стільки з кількісними вимірами результатів діяльності підприємства, а з економічними відносинами між власниками підприємства та зовнішніми постачальниками ресурсів із приводу використання обмежених ресурсів і розподілу отриманих доходів між ними.
Якщо економічний прибуток є більш об’єктивним показником ефективності та конкурентоздатності підприємства в довгостроковій перспективі, то бухгалтерський прибуток, визначений на основі бухгалтерських даних, не завжди дає адекватну поточному положенню інформацію. Проте він є мірою абсолютної економічності та впливає на загальну ефективність господарсько-фінансової діяльності підприємства. Він є реальним внутрішнім джерелом фінансових ресурсів, засобом досягнення різних цілей підприємства (економічних, технічних, соціальних, екологічних та ін.).
Бухгалтерський прибуток є досить стандартизованим показником, що обумовлено нормативними та інструктивними матеріалами по формуванню бухгалтерської, податкової та фінансової звітності. Це забезпечує різних користувачів однозначною інформацією про стан справ на підприємстві. Прибуток утворюється в результаті всіх видів діяльності підприємства за певний період часу, звичайно за квартал або рік і визначається на основі бухгалтерських оцінок, тобто на основі реалізованих доходів і зроблених витрат (принцип нарахування або касовий) у поточних цінах. Він є джерелом поповнення власного капіталу підприємства.
Нормативний (стандартизований) підхід до визначення величини прибутку дозволяє розмежувати джерела його формування відповідно до видів діяльності підприємств. Національні стандарти бухгалтерського обліку та нормативні документи щодо складання податкової та фінансової звітності відокремлюють звичайну та надзвичайну діяльність підприємств. Надзвичайна діяльність відрізняється від звичайної тим, що вона не властива, не типова для даного підприємства, не є очікуваною та періодично повторюваною. Відповідно звичайна діяльність це діяльність, властива даному підприємству, що формує його бізнес та є основним постійним джерелом одержання доходів та прибутку. У її складі виділяють операційну, основним елементом якої є основна діяльність, та іншу діяльність.
Основна діяльність включає операції, пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції (робіт, послуг, товарів), які є головною метою створення підприємства та, як правило, забезпечують основну частку його доходу. Ця діяльність визначає галузеву спрямованість підприємства. Операційна діяльність включає крім основної й інші види діяльності підприємства, але не пов’язані з інвестиційною та фінансовою. Інша діяльність як побічний елемент звичайної діяльності забезпечує основну діяльність і виникає в результаті її проведення. Вона складається з інвестиційної та фінансової. Інвестиційна діяльність підприємств складається з операцій по придбанню та реалізації необоротних активів, а також фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів коштів. Фінансова діяльність спрямована на зміну розміру та складу власного й позикового капіталу підприємства.
У результатах діяльності підприємств зацікавлені: власники підприємства; його працівники, представлені управлінським персоналом; держава, представлена податковими органами та інші особи (діючі й потенційні контрагенти: постачальники матеріальних та фінансових ресурсів, покупці, банки). Всі вони, беручи участь тією чи іншою мірою у формуванні доходів підприємства, претендують на відповідні виплати: на оплату праці; матеріалів; відсотків по кредитам та позикам; податків й обов’язкових платежів; дивідендів і на розвиток підприємства. Втручання кожної такої групи осіб у розподіл доходів підприємства впливає на формування тих або інших результативних показників, значимість яких для них різна. У додатку І наведено схему порядку формування доходів та прибутків в підприємствах України.
Відповідно до пункту 13 П(С)БО 3, основним джерелом доходу підприємства є виручка від реалізації продукції, робіт, послуг, товарів, яка з’являється тільки після оплати реалізованих товарів, або виникає по факту надання послуг (відвантаження товарів, продукції або виконання робіт незалежно від дати оплати).
Чистий доход від реалізації продукції, робіт, послуг, товарів визначається шляхом відрахування з виручки від реалізації відповідних непрямих податків, зборів та знижок (ПДВ, акцизні збори в бюджет й ін.), які не є економічними вигодами, не приводять до збільшення активів та власного капіталу й виключаються з доходів підприємства. Формування чистої виручки відбувається на першому етапі перерозподільних відносин між підприємством і державою.
Валовий прибуток відбиває проміжний результат діяльності підприємства, який розраховується як різниця між чистою виручкою і собівартістю реалізованої продукції, робіт, послуг та товарів. Собівартість як сукупність поточних витрат, що пов’язані з основною операційною діяльністю підприємств, включає витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції, зумовлені технологією та організацією виробництва (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати), а також змінні загальновиробничі та постійні розподілені та нерозподілені загальновиробничі витрати й наднормативні виробничі витрати. Собівартість продукції віддзеркалює взаємовідносини підприємства з постачальниками сировини, матеріалів та послуг, найманими робітниками та іншими зацікавленими контрагентами, які обслуговують процес виробництва.
До складу собівартості не включаються інші операційні та комерційні витрати, до яких відносяться адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати. Ця група витрат впливає на формування прибутку від операційної діяльності, який може бути скорегованим ще й на інші доходи операційної діяльності. Останні зв’язані як із процесами реалізації інших поточних активів, так і з позареалізаційними операціями. Вони обумовлені відносинами власності та вторинного розподілу. Наприклад, інші операційні доходи – це доходи від операційної оренди, доходи від операційних курсових різниць, відшкодування раніше списаних активів, доход від реалізації оборотних активів (крім фінансових інвестицій), надходження штрафів, пені та неустойок за порушення умов договорів й ін.
Прибуток від операційної діяльності є не що інше, як виробниче сальдо (див. додаток 3), тобто він характеризує підсумок, загальну результативність основної та іншої операційної діяльності підприємства. Даний показник представляє певний інтерес для кредиторів підприємства, тому що визначає його можливості щодо виплати відсотків.
Інша звичайна діяльність торговельного підприємства, як було відзначено вище, складається з інвестиційної та фінансової. Результати даних видів діяльності можуть бути визначені при зіставленні доходів від участі в капіталі з відповідними втратами, при зіставленні інших фінансових доходів та інших витрат, а також інших доходів і фінансових витрат. Якщо перші дві групи доходів і витрат можна співвіднести з інвестиційною, то останню – з фінансовою діяльністю підприємства. Формування даних видів доходів та витрат також пов’язані з відносинами власності й перерозподільних відносин між підприємством і суб’єктами його інвестування, між підприємством і його кредиторами.
Корегування прибутку від операційної діяльності на величину фінансового результату від іншої звичайної діяльності дозволяють одержати прибуток від звичайної діяльності до оподатковування, що з позиції держави є найважливішим фінансовим показником підприємства, тому що визначає його можливості щодо сплати податків. Даний вид прибутку є об’єктом прямого оподатковування, тобто оподатковуваною базою. Значимість цього показника пов’язана з тим, що він визначає взаємини між підприємством і державою із приводу розподілу отриманих доходів у результаті всіх видів діяльності. Цей показник, на відміну від раніше розглянутих, можна вважати одним з видів бухгалтерського прибутку підприємства, тому що в його склад не входять ніякі елементи поточних (зовнішніх) витрат підприємства.
Прибуток (збиток) від звичайної діяльності визначається після вирахування податку на прибуток з прибутку від звичайної діяльності до оподатковування. У випадку, коли у підприємства відсутній чистий прибуток від надзвичайної діяльності, даний показник збігається з показником чистого прибутку або збитку.
Прибуток від надзвичайних обставин утворюється як різниця між відповідними доходами та витратами, до яких відносяться надходження на користь підприємства і його витрати, що виникають при стихійних лихах, націоналізації майна, страхових відшкодуваннях, списанні вартості матеріальних цінностей непридатних до подальшого використання.
Чистий прибуток (збиток) – це також одна з форм бухгалтерського прибутку, що поєднує доход власників, прибуток, що збільшує розмір власного капіталу та формує необхідні капітальні резерви. У зв’язку із цим чистий прибуток представляє основний інтерес для власників, акціонерів підприємства, а також менеджерів у плані формування внутрішніх власних фінансових ресурсів для розвитку підприємства.
Чистий прибуток розподіляється на дві частини ту, що реінвестується, та ту, що споживається (дивіденди). Пропорції розподілу чистого прибутку визначаються “дивідендною” політикою, що залежить від організаційно-правової форми підприємства, його уставу, цілей розвитку підприємства та інших моментів. Використання чистого прибутку на споживання (виплату дивідендів) зменшує капітал підприємства. У цьому зв’язку економічним може вважатися лише та частина прибутку, що споживається власниками, яка перевищує можливу суму виплат по депозиту на вкладений власний капітал. Реінвестуємий або нерозподілений прибуток є додатковим джерелом фінансування капітальних вкладень, поповнення оборотних активів й ін. На цьому етапі прибуток стає елементом власного капіталу підприємства й у перспективі може служити додатковим джерелом майбутніх доходів власників капіталу підприємства внаслідок його подорожчання.
Особливою фазою процесу виробництва на підприємстві (додаток Ж) є управління персоналом, що представляє діяльність, яка спрямована на забезпечення організації якісним персоналом, здатним виконувати покладені на нього трудові функції й оптимальне його використання. Ця діяльність являє собою цілеспрямований вплив на людську складову підприємства та орієнтована на приведення у відповідність можливостей персоналу та цілей, стратегій й умов розвитку підприємства. Управління персоналом включає: пошук та адаптацію персоналу; оперативну роботу з персоналом (включаючи навчання й розвиток, оперативну оцінку, організацію праці, управління діловими комунікаціями, мотивацією та оплатою праці); стратегічну роботу з персоналом. Управління персоналом є невід’ємною частиною загальної системи управління підприємством, яка буде розглянута у підрозділі 6.4.
Системна єдність засобів, предметів і живої праці становить основу потенціалу підприємств. Перехід до постіндустріального суспільства змінює підходи до оцінки факторів виробництва. В індустріальній економіці природними вимірниками обсягу залучених у виробництво факторів виступали кількості засобів праці, предметів праці й самої праці. В сучасному суспільстві цими вимірниками стають не кількісні характеристики ресурсів, а їх якісні показники (або проста наявність тих або інших якісних унікальних елементів ресурсних благ).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)