Національна економіка – Носова О. В. – 22.2. Основні напрями соціальної політики держави
Ринкова економіка в чистому вигляді неспроможна забезпечити такий розподіл доходів, благ, влади тощо, який би був справедливим та ефективним одночасно, та сприяв би розвитку всього суспільства. Існує низка теорій, які пояснюють виникнення проблем соціальної нерівності та соціальної справедливості, а також вказують на можливості їх подолання. Серед цих теорій окремо слід згадати теорію добробуту А. Пігу (1877-1959), а також “нову теорію добробуту” В. Парето (1848-1923). У першій половині XX ст. склалася так звана соціальна школа, найвідоміші представники якої (Дж. Тобсон і Дж. Коул в Англії; Л. Ерхард – у Німеччині; Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. К. Гелбрейт – у США) критично поставилися до основних постулатів неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн до проведення активної соціальної політики з метою пом’якшення соціальних суперечностей.
Значна частина цих поглядів утілилась у концепції “соціального ринкового господарства”, згідно з якою принцип ринкової свободи пов’язується з державною підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання має застосовувати першою чергою ринкові механізми, і тільки якщо вони не діють, удаватись до прямого коригування. Ринок і план мають доповнювати один одного, і оскільки ринок не може забезпечити соціальної стабільності, держава бере на себе зобов’язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості.
Держава поступово соціалізує свою діяльність, включаючи до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Тобто, створюючи умови для саморозвитку особистості, держава має відкидати можливість “соціального захребетництва”. Адже не тільки держава відповідає перед громадянами за їхній добробут, а й самі люди повинні турбуватись про своє матеріальне забезпечення.
Відтак, до основних соціальних пріоритетів сучасної держави можна віднести:
– регулювання доходів у цілому, в т. ч. гарантування мінімальної заробітної плати, захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси), індексація фіксованих доходів, справедлива система пенсійного забезпечення, надання допомоги найбіднішим верствам населення;
– регулювання ринку праці, що включає в себе забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття, створення системи підтримки та перекваліфікації тимчасово непрацюючих осіб, створення умов для вільного вибору професії та місця праці, здобуття бажаного рівня загальної і спеціальної освіти;
– забезпечення охорони здоров’я населення незалежно від рівня доходів.
Розглянемо докладніше ці положення.
Політику доходів населення розробляли представники практично всіх напрямів економічної думки. Загальні принципи цього боку соціальної політики було сформульовано в повоєнний період, а на початку 60-х рр. вони набули статусу неофіційних, але обов’язкових постулатів. До прихильників цих принципів належать такі відомі вчені, як Дж. К. Гелбрейт, Р. Тібодц, П. Самуельсон, С. У. Уайнтраут, М. Фрідмен (США), М. Маршалл, Ж. Лекайон (Франція), Р. Харрод, Н. Кальдер (Великобританія).
Політика доходів соціальної держави Грунтується на визнанні постійного і, бажано, випереджального характеру її проведення. Неокейнсіанці та представники соціологічного напряму обстоюють пряме втручання держави в процес розподілу доходів. Головним об’єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати береться за провідний чинник інфляції, то держава часто вдається до “заморожування” заробітної плати та цін; тобто здійснює “політику стримування”. Протилежною їй є “політика експансії”, за якої стимулюється зростання доходів населення.
Трансформація економічної системи нашої держави привела до значних змін в соціальній структурі населення – різко посилилося розшарування на верстви з різними доходами, при цьому спостерігається значні розриви між верствами. Крім специфічних проблем, викликаних трансформаційними процесами, не слід забувати, що бідність як явище притаманна усім, навіть найбільш розвинутим країнам.
Доходи домогосподарств утворюються внаслідок продажу або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Але різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну вдачу. Все це веде до суттєвої диференціації доходів і появи бідності. В більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року.
У світовій практиці для аналізу розподілу населення за різними групами доходів використовують криву Лоренца – графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкладати кумулятивну частку доходів (від 0 до 100 %), а по горизонталі – кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100 %), тоді у випадку повної рівності крива буде мати вигляд прямої лінії, адже в такому випадку будь-який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) буде отримувати таку ж частку доходів (10 % або 20 %). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись вправо і вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою вниз. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і більш заможних громадян отримують різні частки сукупного доходу суспільства (рис. 22.1).
Рис. 22.1. Крива Лоренца
З кривою Лоренца пов’язаний інший вимірювач нерівності доходів – коефіцієнт Джіні, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца і лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, що утворюється лінією абсолютної рівності і координатними осями. Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) і одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені в одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику).
Також для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовують такі показники, як квінтільний і децільний коефіцієнти. Для визначення треба попередньо проранжувати домогосподарства у відповідності з їх сукупними річними доходами, потім згрупувати їх по 10 % (або 20 %). В першу (нижню) децільну групу потрапляють 10 % найбідніших домогосподарств (в нижню квінтільну групу потрапляють 20 % найбідніших домогосподарств), у вищу десяту групу потрапляють 10 % найбагатших домогосподарств (відповідно 20 % найбагатших потрапляють у вищу, п’яту квінтіль). Квінтільний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої квінтільної групи (у відсотках) до частки доходів нижчої квінтільної групи. Відповідно децільний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої децільної групи до частки нижчої децільної групи.
Прагнення суспільства до соціальної справедливості потребує від державної влади заходів щодо примусового переміщення ресурсів, яке веде до зменшення добробуту одних і збільшення добробуту інших членів суспільства. У якості інструментів, як твердить економічна теорія, використовується податкова система та система трансфертів.
У сфері регулювання заробітної плати держава прагне досягти таких цілей: 1) забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання; 2) утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення; 3) привести заробітну плату у відповідність з її продуктивністю; 4) підвищувати рівень реальної заробітної плати.
Виплата мінімальної заробітної плати є обов’язковою для роботодавця. Теоретично це – суспільно необхідна ціна робочої сили. Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х рр. XX ст. Спершу відповідний закон було ухвалено у США (1938 р.), а в повоєнні роки – і в інших ринкових країнах. В якості основи для обрахунку мінімальної заробітної плати використовується вартість так званого споживчого кошика, до якого входить мінімальний набір споживчих товарів і послуг, потрібних для задоволення фізіологічних та соціальних потреб некваліфікованого робітника та його сім’ї. Обсяг споживчого кошика в різних країнах неоднаковий. Так, у США він містить оплату найманого житла, купівлю один раз у п’ять років уживаного автомобіля, вартість близько 20 видів м’ясопродуктів та ін. Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих ринкових країнах становить від 40 % до 50 % величини середньої заробітної плати.
Отже, у якості наступних соціальних пріоритетів національної економіки можна виділити боротьбу з бідністю, сприяння становленню середнього класу, зменшення диференціації в доходах різних верств населення.
В Україні до категорії бідних, за статистичними показниками, належить біля 30 % населення, однак вибіркові обстеження Держкомстату України, експертні оцінки та опитування щодо поділу населення на певні соціальні групи свідчить, що кількість бідних коливається в межах 60-70 %. Спостерігається різке протистояння людей за майновим і соціальним становищем. Співвідношення 10 % найбагатших і 10 % найбідніших становить, за офіційними даними, 7 разів, що свідчить про надмірну диференціацію доходів. Фактично, з урахуванням тінізації доходів, рівень диференціації населення за доходами становить 13-17 разів. Зберігається надмірна диференціація заробітної плати за галузями, за регіонами, а в рамках окремих підприємств – між працівниками різних кваліфікаційних груп і рангів. Коефіцієнт міжгалузевої диференціації заробітної плати, розрахований за показником середньої заробітної плати, становить близько 6. Регіональна диференціація середньої оплати праці становить майже 3 рази. [Джерело: ukrstat. gov. ua ].
Крім цього, слід брати до уваги, що заходи соціальної спрямованості не будуть ефективними, якщо зберігається невідповідність між ціною праці та її вартістю.
Як відомо з економічної теорії, в ринковій економіці сукупний попит визначає як обсяги, так і структуру національного виробництва. Відтак, зменшення доходів населення, що спонукає до звуження споживчих витрат, викликає зменшення виробництва, що в свою чергу, призводить до зменшення зайнятості, а отже, і доходів, таким чином, коло замикається. Більше того, звуження виробництва та зменшення доходів означає скорочення передбачених надходжень до бюджету, що в свою чергу зменшує можливості держави фінансувати відповідні соціальні програми.
Ще одна важлива складова соціальної політики – це політика в сфері зайнятості.
Ринковій економіці іманентна неповна зайнятість робочої сили, принаймні у короткостроковому періоді (згідно з кейнсіанською теорією). Відтак уряди більшості країн вважають за доцільне втручатися в роботу ринку робочої сили з метою досягнення оптимального рівня зайнятості.
В ринковій економіці політика зайнятості має включати систему заходів державного регулювання ринку праці, спрямовану на забезпечення на ньому оптимального співвідношення попиту і пропозиції робочої сили для підвищення ефективності функціонування економіки в цілому.
В західних країнах у повоєнні роки політика зайнятості враховувала взаємозалежність рівня зайнятості та заробітної плати, яка складалась у короткостроковому періоді. Виходячи з того, що зменшення зайнятості, а значить зростання рівня безробіття, призводить до зниження заробітної плати і негативно впливає на соціальну стабільність, необхідно під час економічних спадів і криз високий рівень заробітної плати підтримувати цілеспрямовано, однак в подальшому це призводить до прискорення інфляції. Нерідко остання нівелює початкове номінальне збільшення оплати праці. Уряди постійно мають справу з відомою дилемою “безробіття чи інфляція”. Однак економічне зростання, яке протягом досить тривалого періоду спостерігалось в Західній Європі, забезпечувало майже повну зайнятість у післявоєнні роки, але сучасний стан змінився. Кількість безробітних там значно зросла через низку причин, серед яких є і антиінфляційна політика.
Економічна теорія піддає детальному аналізу причини безробіття. Кейнсіанська теорія пояснює появу безробіття недостатністю ефективного сукупного попиту, так як при збільшенні доходів зменшується гранична схильність до споживання, відповідно зростає гранична схильність до заощадження. В цих умовах зменшується ймовірність реалізувати вироблену продукцію за високими цінами, а значить, зменшується бажання підприємців інвестувати, що приводить до падіння попиту на робочу силу. Таким чином, за думкою Дж. Кейнса, нерегульована, вільна ринкова економіка приречена на недостатнє інвестування, а відтак, і безробіття стає неминучим, більше того саме завдяки вивільненню частини робочої сили відбувається зменшення обсягів сукупного виробництва, таким чином встановлюється макрорівновага в короткостроковому періоді. К. Маркс же при розгляді даної проблеми акцентував увагу на перенагромадженні грошового капіталу, котре викликане невідповідністю споживчої і продуктивної сили суспільства, яка є формою вияву внутрішніх суперечностей нагромадження капіталу.
Таким чином, беручи до уваги всі причини безробіття, сучасна політика забезпечення зайнятості націлена на збільшення сукупного попиту. Досягнення цієї мети можливе за рахунок зниження податків під час кризових явищ, підвищення обсягів соціальних виплат на певних фазах економічного циклу, розширення додаткового попиту на робочу силу, стимулюючи інвестиції зниженням податку на прибуток, здешевлення кредитів, збільшення обсягу державних замовлень приватному капіталу та ін.
Структурне безробіття пропонується усувати за допомогою диференціації рівня заробітної плати залежно від дефіцитності професій, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. Сьогодні важливим є забезпечення робочої сили повною та оперативною інформацією про наявні вакансії, удосконалення навчання та перекваліфікації безробітних через поліпшення діяльності бірж праці. Державна політика повинна також підвищувати мобільність робочої сили, оплачуючи транспортні витрати, надаючи субсидії сім’ям, які переїжджають до нового місця роботи. Також на певна увагу заслуговує підтримка будівництва підприємств у регіонах з підвищеним рівнем безробіття. Зважаючи на підвищений відсоток безробіття серед молоді, соціальній державі доцільно запроваджувати програми виплати певних коштів фірмам, які беруть на роботу випускників навчальних закладів. Слід сприяти поширенню таких форми організації роботи, які створюють умови для праці вдома, зайнятості неповний робочий день, стимулювання малого бізнесу тощо.
Незважаючи на те що проблема безробіття дуже складна, сучасна соціальна політика розвинутих країн у цілому успішно розв’язує її, створюючи умови для забезпечення населення робочими місцями. Соціально орієнтована економіка не залишає безробітних наодинці зі своїми життєвими проблемами, а захищає їх. Соціальний захист безробітних здійснюється у формі страхування від безробіття, для чого створюються спеціальні страхові фонди. Розмір виплат залежить від таких факторів: тривалості безробітного стану; трудового стажу; терміну надання допомоги; величини періоду зайнятості. Обсяг виплат з безробіття скрізь різний. Так, у Швеції він становить 90-45 % від попереднього заробітку, проте мінімальний розмір допомоги отримує незначна кількість осіб. Строк виплат коливається від 300 днів для осіб, яким менше 55 років, до 450 днів для більш старших людей. У США виплати з безробіття дорівнюють 50 %> заробітку протягом 26 – 34 тижнів; у Німеччині – 68 % заробітку протягом року, а потім 58 % без обмеження часу. [Джерело: epp. eurostat. ec. europa. eu ]
Перекваліфікація та програми працевлаштування. Багато важать у соціальному захисті населення програми працевлаштування та перекваліфікації. У багатьох розвинутих ринкових країнах функціонують системи освіти, які полегшують працевлаштування. У Швеції освітніми програмами охоплено до 5 % робочої сили. Активна політика щодо якісної підготовки і перепідготовки працівників пояснює найвищий рівень зайнятості в цій країні. Там людина, яка проходить підготовку на освітній програмі, не реєструється як безробітна. А в довгостроковому плані підвищення рівня освіти і кваліфікації дає перспективи працевлаштування в майбутньому.
Останніми десятиліттями в західних країнах набули поширення програми так званої субсидійованої, або заохочувальної, підготовки. Вони полягають у тому, що у випадку найму певних категорій робочої сили (в першу чергу молоді і хронічно безробітних), держава деякою мірою компенсує фірмам витрати на підготовку й оплату праці. Так, у Франції в разі найму випускника середньої школи фірмам компенсують вартість їхньої виробничої підготовки від 30 % до 100 % мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах, якщо фірма наймає безробітного випускника середньої школи, їй виплачується 60 ф. ст. на тиждень для покриття витрат на його навчання. Подібні програми є й у інших розвинутих країнах.
Отже, соціальна держава бере активну участь у регулюванні ринку праці. В сучасних умовах політика у сфері зайнятості все тісніше переплітається з політикою в галузі загальної та професійної освіти. В даному зв’язку варто звернути увагу на висновки комісії з продуктивності праці Массачусетського технологічного інституту, в яких стверджується, що “найбільш важливою галуззю довгострокового капіталовкладення є національна система середньої освіти. Без суттєвого підвищення якості викладання в початковій і середніх школах жодні засоби регулювання на макроекономічному рівні або технологічні новинки не зможуть забезпечити зростання продуктивності праці і підвищення життєвого рівня населення.
Досвід Німеччини показує, що навіть такий захід, як цілеспрямоване направлення значних коштів на створення нових робочих місць, не дає відчутних результатів і є в цілому неефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям є створення умов для економічного зростання, що і повинно вважатися за один з важливих соціальних пріоритетів.
Досвід таких країн, як США, Японія, а також країн Європейського Союзу за останні десятиліття підтверджує відомі теоретичні висновки, що інтелектуальний капітал та інвестиції у сферу науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт стають більш вагомим чинником економічного розвитку, ніж капітал і праця. Тому державна політика в сфері зайнятості також повинна враховувати, що інвестиції в науково-дослідні та конструкторські роботи мають високу віддачу і їх ефективність зростає, якщо в цих витратах бере участь і держава, а не тільки приватний капітал.
Ще однією важливою складовою соціальної політики є пенсійне забезпечення. Розглянемо, які проблеми має пенсійна система України, і яким чином їх необхідно вирішувати. Основною проблемою існуючої в Україні пенсійної системи є наявність значного, постійно зростаючого дефіциту Пенсійного фонду. У 2005-2009 рр. за рахунок власних доходів Пенсійний фонд України покривав 62,2-74,6 % своїх видатків [Джерело: niss. qov. ua/articles/297 ]. Дефіцит Пенсійного фонду України є результатом дії двох головних причин. Перша з них – це солідарний принцип пенсійного забезпечення в умовах, коли кількість пенсіонерів зростає швидше, ніж працездатне населення. 16 лютого 2011 р. на парламентських слуханнях на тему “Стан пенсійної реформи та шляхи її вдосконалення” було сказано, що на кінець 2010 р. в Україні було 13,7 млн пенсіонерів і 14,4 млн. платників пенсійних внесків. У країнах Центральної і Східної Європи частка працюючих приблизно вдвічі перевищує частку пенсіонерів.
Друга визначальна причина дефіциту Пенсійного фонду – це дисбаланс таких макроекономічних показників, як темпи приросту ВВП, середньої заробітної плати і середньої пенсії, а також рівень податків і пенсійних відрахувань. При дотриманні економічних законів ВВП має зростати більш високими темпами, ніж середня заробітна плата, а остання – значніше, ніж середня пенсія. В Україні з року в рік спостерігається порушення зазначеної закономірності. За 2004-2009 рр. середня пенсія зросла у 4,45 рази, середня заробітна плата підвищилася у 3,23 рази, а ВВП – лише у 2,65 рази [Джерело: niss. qov. ua/articles/297 ].
Із дисбалансу названих макроекономічних показників випливають інші чинники, дія яких також посилює дефіцит Пенсійного фонду України. Найбільш суттєвим з них є тінізація економіки. Головна причина цього негативного явища – надмірний податковий тиск, а також завищенні стягнення до Пенсійного фонду. Про рівень тінізації ринку робочої сили і його вплив на дохідність Пенсійного фонду свідчить структура його надходжень та співвідношення між працівниками, що сплачують внески до Пенсійного фонду, і населенням, яке зайняте економічною діяльністю. Дві сфери (державна і бюджетна сфера та юридичні особи недержавної форми власності), чисельність платників в яких складає лише 28,9 %, покривають 97,4 % дохідної частини Пенсійного фонду [Джерело: epravda. com. ua/new/2011/01/22/267538 ]. Чисельність зайнятих економічною діяльністю в Україні у 2010 р. склала 20,4 млн чол. [Джерело: ukrexport. qov. ua/ukr/makro_pokazniki/ukr/4956.html ], що суттєво перевищує кількість платників Пенсійного фонду, відносно даних наведених на парламентських слуханнях 16 лютого 2011р – на 6,0 млн. осіб) [Джерело: rada. gov. ua].
Платники пенсійних внесків в Україні сплачують 35 % від заробітної плати до пенсійного фонду, а до усіх фондів соціального страхування – 41,2 % [Джерело: rada. gov. ua ]. Такого рівня навантаження немає в жодній країні. Частка осіб найманої праці у фінансуванні пенсійних фондів таких європейських країн, як Бельгія, Велика Британія та Італія, складає 30-40 %, а решту сплачують роботодавці і частково держава. Розмір пенсійних внесків для працівників у цих країнах коливається у межах 6-7 % від заробітної плати. Отже, для послаблення тінізації української економіки слід врахувати досвід зарубіжних країн і суттєво зменшити навантаження на фонд заробітної плати. Зниження ставок пенсійних відрахувань у коротко – і середньостроковій перспективі призведе до зростання надходжень у Пенсійний фонд України. Недостатні надходження до Пенсійного фонду і високі ставки пенсійних відрахувань обумовлені низьким рівнем заробітної плати. Без підвищення заробітної плати неможливо вирішити пенсійну проблему. Проте, щоб підвищення заробітної плати не призвело до посилення інфляції, її зростання має відбуватися за рахунок змін у структурі собівартості продукції. Неконтрольоване запровадження ринкових відносин призвело до зменшення питомої ваги заробітної плати у структурі собівартості продукції в середньому з 14 % (у радянські часи) до 7 %. У країнах Євросоюзу даний показник у 5 разів більший [Джерело: rada. gov. ua ]. Для забезпечення зростання частки заробітної плати у собівартості продукції необхідні інноваційні зрушення у технології виробництва. Щоб інновації впроваджувалися у виробництво, держава має задіяти інструменти податково-кредитного регулювання. Для стабілізації стану Пенсійного фонду у довгостроковій перспективі необхідні зміни демографічного чиннику у контексті підвищення народжуваності. Підвищити дохідність Пенсійного фонду можливо також за рахунок нових підходів до міграційної політики.
Таким чином, до суб’єктів соціальної політики необхідно відносити державу, громадянське суспільство і бізнес. Необхідно визначитися, яка модель соціальної політики, із існуючих у світовій практиці, має реалізовуватися в Україні. Зміни у соціальній політиці, в тому числі і у пенсійному забезпеченні, мають грунтуватися на відповідних вдосконаленнях механізмів та інструментів макроекономічної політики.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)