Національна економіка – Носова О. В. – 6.4. Теоретичні аспекти управління підприємством
Будь-яке підприємство є системою, що функціонує у системі більш високого порядку – економічній системі регіону, держави. Підприємство – активний учасник економічних процесів на різних рівнях національної економіки – макро – мезо – мікрорівні. За таких умов розвиток господарюючого суб’єкта як складної економічної системи потребує відповідних узгоджених координуючих дій, а саме – управління.
Управління – вплив суб’єкту на об’єкт з метою досягнення останнім бажаного стану або властивостей. У ланцюгу “суб’єкт-об’єкт” підприємство виступає як об’єкт регулювання, діюча економічна одиниця, господарюючий суб’єкт з визначеною системою управління.
На макроекономічному рівні підприємство є одним з об’єктів державного регулювання. Держава впливає на розвиток господарюючих суб’єктів через систему правових, адміністративних та економічних методів та інструментів.
Державне правове регулювання здійснюється через систему норм, що визначають загальні правила для всіх суб’єктів ринку. Зокрема на законодавчому рівні визначаються порядок створення та реєстрація підприємств, організаційні форми їх існування, умови побудови відносин між державою та підприємством, окремими суб’єктами підприємницької діяльності тощо.
Адміністративне регулювання передбачає процеси ліцензування та патентування певних видів діяльності (робіт), а також квотування експорту та імпорту окремих видів товарів. У переліку засобів регулюючого впливу держави на діяльність господарюючих суб’єктів слід також виділити сертифікацію та стандартизацію продукції (робіт, послуг). За вступу України до СОТ стандартизація товарів (робіт, послуг) розглядається як один з інструментів створення конкурентних переваг, забезпечення сталої конкурентної позиції підприємства на ринку.
Державне економічне регулювання діяльності підприємств здійснюється у прямий та непрямий спосіб. Пряме економічне регулювання реалізується через механізм державного підприємництва, прямих державних субсидій, дотацій, державного замовлення.
За загального регуляторного впливу на економіку в цілому та окремі суб’єкти ринку держава сама є учасником економічних відносин через розвиток державного сектору економіки. Згідно діючого законодавства державний сектор економіки становлять господарюючі суб’єкти, які діють на основі лише державної власності, або за умов, що частка держави у статутному капіталі підприємства забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Державна власність на підприємствах зумовлена їх значенням для розвитку відповідних галузей та суспільства в цілому. Це стосується підприємств, пов’язаних з національною обороною, охороною здоров’я, освітою, культурою, наукою тощо. Участь держави як інвестора проектів, що реалізуються в окремих підприємствах, носить обмежений характер та пов’язана з необхідністю підтримки стратегічно важливих галузей, що є базоутворюючими для економіки країни.
Підприємства, що займаються виробництвом життєво важливих товарів (робіт, послуг) отримують пряму державну підтримку у вигляді дотацій. Компенсуючи повністю або частково поточні витрати, держава підтримує виробника соціально значущих товарів (робіт, послуг).
Ефективним регулятором діяльності підприємства є державне замовлення, яке реалізується через розміщення державних контрактів серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форм власності. У такий спосіб підприємства залучаються до реалізації державних науково-технічних програм, впровадження нових технологій, виконання міждержавних угод.
Держава здійснює регулювання діяльності підприємства також і у непрямий спосіб, використовуючи при цьому інструменти фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших видів економічної політики.
Найбільш ефективним та дієвим методом непрямого економічного регулювання діяльності підприємства є податкове регулювання, що включає такі інструменти як загальний рівень оподаткування, податкові пільги спрямовані на активізацію діяльності підприємств в окремих сферах, галузях, регіонах.
У переліку податків найбільш чутливим для підприємств є податок на прибуток. Рівень податкової ставки впливає на процеси накопичення капіталу, розширення та оновлення виробництва. В Україні за прийняття Податкового кодексу загальний рівень ставки податку на прибуток знижено з 25 до 16,0 %. Згідно Податкового кодексу зниження відбувається поступово. У перехідний період ставку встановлено на рівні: а) з 1 квітня 2011 року по 31 грудня 2011 року включно – 23,0 %; б) з 1 січня 2012 року по 31 грудня 2012 року включно – 21,0 %; в) з 1 січня 2013 року по 31 грудня 2013 року включно – 19,0 % 23,0 %.
У стимулюванні розвитку підприємства значне місце займають податкові пільги. їх види та перелік визначаються національним законодавством. Зазвичай податкові пільги стосуються прибутку, який використовується на інвестиції, підтримку отримують підприємства соціально-культурного призначення. Пільги також надаються окремим видам платників. За Податкового кодексу України податкові пільги з податку на прибуток мають окремі учасники угод, неприбуткові установи та організації, а також виробники окремих видів продукції. Зокрема Податковим кодексом звільняється від оподаткування прибуток підприємств, отриманий від продажу на митній території України продуктів дитячого харчування, прибуток виробників біопалива, отриманий від продажу свої продукції тощо.
Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом, що виражається у свободі вибору напряму та виду діяльності, способу поєднання ресурсів та організації виробництва, визначенні цін на продукцію тощо. Проте самостійність суб’єктів господарювання не є абсолютною. На ринку підприємство виступає одночасно як споживач факторів виробництва, виробник та продавець продукції (робіт, послуг). Як окрема мікросистема підприємство розвивається під впливом суб’єктів зовнішнього середовища, основними з яких є споживачі, постачальники, конкуренти.
Питання “для кого виробляти?” є ключовим для господарюючого суб’єкта підприємницького типу будь-якої сфери господарювання. Підприємство створюється за цільової настанови задоволення визначених потреб споживача. Особливості попиту враховуються під час обгрунтування маркетингової стратегії, формування товарної, цінової, комунікаційної політик господарюючого суб’єкта.
Значна роль у діяльності підприємства відведена постачальникам ресурсів, які впливають на господарюючий суб’єкт через механізм формування витрат. Вибір постачальника – основна проблема в управлінні закупівлями матеріальних ресурсів. Налагодження та підтримка відносин з економічними суб’єктами зумовлюють трансакційні витрати підприємства, та впливають на прийняття рішень щодо окремих видів його діяльності.
Розвиток конкуренції та активність конкурентів спонукають підприємство до побудови піраміди стратегій та підтримки двостороннього впливу між різними їх рівнями (операційними та функціональними, функціональними та діловою, діловою та корпоративною стратегіями). Попри важливості конкурентів як суб’єктів впливу на діяльність підприємства у площині горизонтальних відносин за сучасних умов конкуренція уже не сприймається як єдина рушійна сила у розвитку господарюючого суб’єкта. Майбутній, довготривалий успіх пов’язують зі забезпеченням внутрішньої цілісності підприємства та гармонійності взаємовідносин зі зовнішнім середовищем, що будується не лише на засадах конкуренції але й кооперації. Входження окремої господарської одиниці до складу будь-якої інтеграційної структури збільшує його можливості щодо залучення капіталу та ресурсів, проникнення на ринки. Горизонтальна інтеграція дозволяє мінімізувати втрачені вигоди. Вертикальна – забезпечує економію на масштабі та ефективне використання ресурсів. Джерелом економії при цьому стає оптимізація процесів товароруху, управління запасами, економія витрат на маркетингових комунікаціях та ін.
На рівні підприємства – управління – окремий вид діяльності. Суб’єктами управління виступають менеджери різного рівня, а саме – менеджери технічного (бригадири, майстри, начальники змін тощо), управлінського (менеджери, що відповідальні за перебіг процесів за підрозділами; менеджери функціональних служб) та інституційного (адміністрація підприємства) рівнів. В якості об’єкту управління на підприємстві виступають окремі працівники, колективи, економічні об’єкти (матеріальні, фінансові та ін. ресурси), а також бізнес-процеси (основні та забезпечувальні, що здійснюються у зовнішньому та внутрішньому середовищі господарюючого суб’єкта).
Управління забезпечує інтеграцію технічних та економічних аспектів діяльності підприємства, зв’язує воєдино внутрішні ресурси господарюючого суб’єкта й зовнішнє середовище, підсилює його адаптивність і конкурентоздатність. Ухвалення управлінського рішення Грунтується на урахуванні обставин зовнішнього середовища; альтернатив (можливостей вибору); цілей (системи цілей). Всі елементи управління пов’язуються між собою системою цілей, що визначає напрям розвитку підприємства.
Цілестановлення – основа управління. На будь-якому підприємстві визначається місія та розробляється сукупність цілей його функціонування. Трактування місії у широкому та вузькому розумінні дозволяє визначити її як загальну філософію підприємства. Місія розкриває причину існування підприємства, його відмінність від вже існуючих.
Якщо місія визначає загальні орієнтири, то конкретний бажаний стан підприємства фіксується у вигляді його цілей. Ціль – орієнтир у системі управління стан системи, якого необхідно досягти.
З огляду відкритості підприємства загальною цільовою настановою самостійного економічного об’єкта (підприємства) визнається стійкий розвиток, узгоджений зі змінами зовнішнього соціально-економічного середовища. Таке формулювання припускає й реакцію на коливання попиту, і участь у його формуванні, і інші аспекти взаємодії з галузевим, позагалузевим і територіальним оточенням. Ця загальна мета доповнюється індивідуальними завданнями, пов’язаними із забезпеченням реалізації основної мети.
Система цілей на підприємстві упорядковуються за рівнями, сферами та часовим горизонтом.
За рівнем виділяють цілі вищого порядку – стратегічні, та цілі їм підлеглі – тактичні та оперативні. Стратегічні цілі передбачають вирішення загальних масштабних проблем. У їх переліку – поліпшення положення на ринку; розширення ринків збуту за рахунок завоювання сегментів закордонних ринків; захист пануючого положення на ринку; прийняття на себе соціальної відповідальності. За визначення загальних стратегічних цілей визначають цілі тактичні та оперативні. А саме – виробничі цілі, пов’язані з безпосередньою роботою підприємства збільшення обсягу виробництва; поліпшення якості продукції; розширення системи розподілу; формалізовані цілі, пов’язані з результатами діяльності підприємства у вигляді ефективності та рентабельності: максимізація прибутку; зниження витрат; підвищення рентабельності обороту. Тактичні та оперативні цілі передбачають вирішення окремих проблем середньострокового та поточного періоду за досягнення стратегічної мети підприємства.
У цільовій системі підприємства також виділяють цілі за сферами реалізації, зокрема економічні, соціальні, технічні та екологічні групи цілей. Економічні цілі формалізуються у настановах максимізації прибутку, зниження збитків, покриття витрат, збільшення обороту та ін. Технічні цілі пов’язані з поліпшенням якості продукції, підвищенням технічного рівня устаткування, машин, технологій, соціальні – зі скороченням робочого часу, поліпшенням соціального забезпечення, гарантії зайнятості й ін., екологічні орієнтовані на запобігання збитку навколишньому середовищу (зниження рівня забруднення води та повітря, зменшення кількості відходів та їх переробка, усунення шуму й ін.).
Як економічна одиниця, підприємство спрямовує свою діяльність на збільшення прибутку на капітал. Для підприємств підприємницького типу економічні цілі є вихідними. Реалізація технічних, соціальних та екологічних цілей неможлива без відповідного забезпечення фінансовими ресурсами, відшкодування та збільшення яких можливо лише за реалізації економічних цілей підприємства.
З огляду часового горизонту цілі на підприємстві подаються як довгострокові та короткострокові. Визначення часового горизонту реалізації цілей зумовлено як особливостями внутрішнього середовища самого підприємства (розміром підприємства, рівнем ресурсного забезпечення, організаційною структурою тощо), так і тенденціями розвитку зовнішнього середовища (швидкістю змін, активністю конкурентів та ін.).
Підприємство уособлює інтереси та очікування різних зацікавлених сторін у зовнішньому та внутрішньому середовищі – власників, менеджерів, найнятих працівників, підприємств-контрагентів, держави, суспільства в цілому. Різноспрямованість інтересів та мотивацій впливають на прийняті рішення. У зв’язку із чим підприємства, намагаються досягти багатьох цілей одночасно, балансуючи за прийняття компромісних рішень.
Цілі підприємства повинні відповідати визначеним критеріям, зокрема конкретності, реалістичності, узгодженості у часі, а також мати кількісний вимір.
Як діяльність, управління підприємством реалізується через функції планування, організації, координування, мотивації, контролю, що є загальними для будь-якої економічної системи (рис. 6.2).
Рис. 6.2. Структурні компоненти системи управління підприємством
Планування – один зі способів забезпечення єдиної спрямованості всіх членів підприємства у досягненні цілей розвитку господарюючого суб’єкта. Планування – безперервний процес, що відбувається за умов невизначеності та дозволяє надати відповідь на питання: “Де знаходиться підприємство у поточний момент? У якому напряму необхідно просуватись? У який спосіб може бути здійснений цей рух?” Основу управління становить стратегічне планування, яке за рівнем ієрархії займає вищій щабель системи. Воно являє процес прийняття управлінських рішень щодо стратегічного передбачення (формування стратегії), розподілу ресурсів, адаптації підприємства до зовнішнього середовища. Стратегія – набір правил та прийомів, за допомогою яких досягаються основні цілі розвитку підприємства. Стратегічне управління пов’язано, перш за все, зі зовнішніми проблемами підприємства, невизначеністю та мінливістю зовнішнього середовища. Стратегічні плани та їх реалізація, відповідно, орієнтовані на довгострокову перспективу та визначають основні напрямки розвитку господарюючого суб’єкта.
Інструментами реалізації стратегічних планів є тактичне та оперативне планування, що вирізняються не лише тривалістю періоду, але й колом, глибиною та деталізацією питань, що вирішуються.
Функція організації дозволяє структурувати багатоелементну систему підприємства: його підрозділи та систему управління; персонал, їх функції та повноваження; види та задачі робіт та ін. Завдання організації міститься у тому, щоб відношення між окремим видами діяльності на підприємстві, особами та матеріальними коштами формувались у спосіб, що забезпечує оптимальне досягнення мети. Для цього використовують низку альтернатив – організаційних форм та моделей. Організація створює умови для реалізації планів та досягнення сформульованих цілей.
Координування в процесі управління забезпечує його безперервність, узгодженість та відповідність заданим параметрам. Метою координування є досягнення узгоджених дій усіх ланцюгів системи управління.
Мотивація як створення внутрішньої потреби до дій, як функція управління розглядається у вигляді сукупності дій керівництва з визначення потреб працівників підприємства та задоволення їх за рахунок виконання необхідних робіт відповідної якості. Іншими словами мотивація – процес мотивоутворюючого впливу, зокрема впливу на спонукальні чинники особи, під впливом яких у нього виникає потреба працювати. Мотиваційний механізм слід розглядати як упорядковану сукупність мотивів досягнення складних цілей.
Контроль розглядається як процес забезпечення досягнення підприємством встановлених цілей. Він пов’язаний з основними етапами процесу управління зворотними зв’язками. Виділяють три аспекти управлінського контролю: а) встановлення стандартів (під час планування) – це точне визначення цілей, які повинні бути досягнуті у визначений період часу; б) вимір того, що було у дійсності досягнуто у визначений період часу та у порівнянні з очікуваними результатами; в) виконання дій з корекції суттєвих відхилень від початкового плану.
Функції управління підприємством взаємопов’язані та складають цикл управління, який охоплює стадії обгрунтування, реалізації та оцінки управлінського рішення (додаток 6.8). Етапи управління пов’язані між собою, між ними існує зворотній зв’язок, що дозволяє коригувати систему управління за необхідності.
Таким чином управління підприємством може бути визначено як сукупність взаємопов’язаних процесів планування, організації, координування, мотивації, контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей господарюючого суб’єкта.
За інтеграційної концепції підприємство сприймається як складна система, результати діяльності якої залежать від ментальності учасників, внутрішньо-системної культури, матеріально-фінансових ресурсів, процесів, історичного досвіду. Тобто підприємство як система подається через сукупність підсистем, кожна з яких продукує свої результати – товар, знання, досвід.
В межах кожної підсистеми управління здійснюється за відповідних методів (економічних, організаційно-розпорядчих, соціально-психологічних) та інструментів управління (моделювання, функціонально-вартісного, кореляційного аналізу, делегування повноважень, контрольної карти та ін.).
Економічні методи управління спираються на економічний механізм функціонування та розвитку підприємств, організаційно-розпорядчі – сукупність засобів правового та адміністративного впливу на відносини між учасниками внутрішньогосподарських відносин, соціально-психологічні методи грунтуються на мотивації діяльності працівників.
Центральне місце серед економічних інструментів управління підприємством займають процеси ціноутворення, фінансування, матеріального стимулювання, організації системи розрахунків, тощо. У переліку організаційно-розпорядчих інструментів – розстановка кадрів в організації, управління відносинами через укладання угод, видання наказів та ін. Для мотивації діяльності застосовують інструменти переконання, наслідування, спонукання тощо.
Упорядкування методів та інструментів з огляду об’єкту управління складає суть формування системи управління на підприємстві.
Управління підприємством носить безперервний характер, обумовлений динамічністю цілей. Зміни у зовнішньому середовищі впливають на переорієнтацію цільових настанов діяльності підприємств, зумовлюють зміну концепцій, методологій та методів постановки та вирішення проблем управління господарюючим суб’єктом. На зміну науковому управлінню початку XX ст. сформувалася класична (адміністративна) школа управління, яка домінувала до середини минулого сторіччя. Недостатня увага до ролі кадрового потенціалу в забезпеченні ефективності організації зумовила розвиток школи психології та людських відносин. Суттєві здобутки в галузі технічних наук зумовили на початку 50-х років формування школи науки управління, в межах якої отримали розвиток системний і ситуаційний підходи до управління. Виникнення останнього призвело до переорієнтації систем управління з довгострокового планування (як запоруки стійкого розвитку в стабільному середовищі) на стратегічне планування. Розширення масштабів змін у зовнішньому середовищі зумовило розвиток стратегічного позиціонування. Необхідність і складність утримання конкурентних позицій через інформатизацію суспільства та усунення вхідних бар’єрів для більшості галузей призвело до формування ресурсної концепції стратегічного управління з її орієнтацією на внутрішні можливості підприємства як суб’єкта ринкових відносин.
Сучасний етап управління грунтується на засадах інтеграційної концепції підприємства та характеризується зміною цільових настанов розвитку господарюючого суб’єкта, елементарної одиниці управління, ключових факторів виробництва.
Основним завданням підприємства тривалий час проголошувалось виробництво продукції (робіт, послуг) в обсягах, необхідних для забезпечення потреб населення та інших споживачів. Відповідно завданням управління визначалось встановлення обсягів виробництва, що забезпечували б ефективність діяльності господарюючого суб’єкта. Сучасний етап розвитку управління підприємством пов’язують зі зміною мети його функціонування, зокрема переходом від завдання тиражування до завдання створення нових товарів та послуг, виробництва якісно нових економічних благ.
Загальний системний підхід, а саме розгляд підприємства як сукупності підсистем з одного боку та сприйняття його як компоненти системи більш високого порядку, дозволяє говорити, що розвиток та ефективність функціонування підприємства залежить від внутрішньої цілісності підприємства та гармонійності його відносин зі зовнішнім середовищем. Цілісність в даному випадку також складається з декількох компонент, зокрема цілісності підприємства у просторі інтересів, цілісності системи управління підприємством, координації планів з партнерами, контрагентами.
Відбуваються кардинальні зміни у фундаментальних положеннях менеджменту. За сучасних розробок елементарною одиницею для управління, стає не технологічна, або функціональна одиниця, а бізнес-процес, що має свого споживача як у внутрішньому так і зовнішньому середовищі. Підприємство, що побудовано на основі координації бізнес-процесів є більш гнучким. Зміна структури стає одним зі специфічних управлінських ресурсів, що дозволяє впливати на результати діяльності господарюючого суб’єкта, ефективність його функціонування.
Зміна цільової настанови функціонування підприємства зумовлює зміну ключових факторів виробництва. У постіндустріальному суспільстві одним з важливих ресурсів стає інформація. Як особливість розвитку підприємств відзначають також індивідуалізацію угод, персоналізацію знань та створення на цій основі індивідуального товару.
Перехід від функції виробництва обсягу до виробництва якісно нових економічних благ відповідним чином змінив й оцінку факторів виробництва. Вимірниками стають не кількісні показники залучених факторів (засобів виробництва, предметів праці) та витрат самої праці, а якість даних ресурсів та якість праці. Комерційний успіх сучасного підприємства пов’язують з наявністю серед працівників людей, здатних створити нову продукцію (послугу), знайти новий спосіб організації виробництва тощо, що зумовлює підвищену увагу до управлінського персоналу – менеджерів всіх рівнів, особливо до менеджерів інституційного рівня, їх особистісних та професійних якостей.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)