Національна економіка – Носова О. В. – 11.3. Становлення інституту підприємництва в Україні
Невід’ємним інституційним елементом національної господарської системи є підприємництво. Його розвиток є фактором зростання економічного потенціалу суспільства, а також підгрунтям формування середнього класу. Ст. 42 Господарського кодексу України [26] визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до ст. 42 Конституції України [23] суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, які не обмежені законом у правоздатності та дієздатності, а також юридичні особи усіх форм власності. Однак, з метою зниження проявів корупції чинне законодавство накладає певні обмеження щодо можливості займатися підприємницькою діяльністю деякім категоріям громадян, а саме військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, державної безпеки, МВС, суду, державного арбітражу, державного нотаріату, представникам органів державної влади і управління.
Об’єктом підприємництва є певна господарська комерційна діяльність, бізнес. Законодавством України не передбачено жодних обмежень підприємництва певними видами економічної діяльності. В той же час, діяльністю з виробництва і реалізації зброї, вибухових речовин, наркотичних засобів, грошових знаків дозволяється займатися тільки державним підприємствам, оскільки приватна діяльність в цих сферах може становити загрозу національній безпеці.
Відповідно до ст. 44 Господарського кодексу [26] України основними принципами підприємництва є:
O вільний вибір підприємцем видів господарської діяльності;
O вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;
O залучення матеріально-технічних, фінансових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;
O вільний найм працівників;
O встановлення цін на продукцію і послуги відповідно до закону, комерційного розрахунку та власного ризику;
O вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів і платежів, передбачених законом;
O самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
В умовах системної перебудови національного господарства підприємницький сектор стає основою економіки, безпосередньо впливаючи на рівень життя громадян. Статистичні дані демонструють стійку тенденцію розвитку цього сектора в Україні.
Динаміка загальних темпів приросту суб’єктів підприємництва в Україні свідчить про те, що починаючи з 1991 року, цей сектор економіки кількісно виріс майже у 12 разів. Проте, незважаючи на стійку тенденцію до його зростання, абсолютні значення темпів приросту в залежності від періодів є неоднозначними. Так, найбільші темпи приросту загальної кількості суб’єктів підприємництва припадають на 1991 – 1996 роки і дорівнюють в середньому 148 % – 191 % щорічно. В період з 1996 по 2003 рік включно показники зростання майже однакові: щорічно 114 % – 117 %. Починаючи з 2004 року, відбуваються стрибкоподібні зміни темпів приросту суб’єктів підприємництва: з 4,7 % до 8,4 % (2004-2005р. р.) та від 3 % у 2006 році до 11 % у 2007 [27, 53].
На початок 2011 року загальна кількість суб’єктів підприємництва в Україні дорівнювала 1294641 одиниць. В структурі їх загальної кількості підприємства складають 95,7 %, а фізичні особи-підприємці – 4,3 % [28].
За кількісними оцінками розвиток підприємницького сектору економіки практично відповідає європейським показникам. Це підтверджує показник кількості суб’єктів малого підприємництва на тисячу населення, який у 2010 році досяг 63 одиниць (у Великій Британії – 59, Німеччині – 43, Франції – 42, Португалії – 66, Італії – 72) [29].
Разом з тим, за якісними показниками вітчизняне підприємництво значно відстає від європейського стандарту. І не лише за показником якості самої продукції, але й за його внеском у розвиток економіки, за роллю в інноваційних процесах, рівнем продуктивності праці, кількістю створених робочих місць, наявністю соціальних гарантій тощо. Причинами цього відставання є недостатньо сприятливі умови для розвитку підприємництва в Україні та деформація господарської мотивації його суб’єктів, що є реакцією на несприятливе господарське середовище.
Розвиток підприємництва вимагає створення в країні певних інституційних умов, серед яких найбільш важливими є наступні:
– економічна свобода і самостійність на основі різних форм власності;
– рівноправність суб’єктів господарювання;
– правовий захист суб’єктів підприємництва;
– сприятливий бізнес-клімат.
В Україні тільки перша з цих умов сформована повністю. Створення решти має бути здійснено в ході адміністративної, судової, податкової та інших реформ, розпочатих у 2010 р. У результаті прийняття цілої низки законодавчих актів на початку 2011 р. щодо дерегуляції бізнесу, запроваджено декларативний принцип ведення ряду видів підприємницької діяльності. Кількість різноманітних дозвільних документів зменшилася практично вдвічі: якщо раніше їх було більше 200, то зараз – 134. Значно спрощені і прискорені дозвільні процедури в будівництві. Якщо раніше цей процес міг розтягнутися на рік-півтора, то в результаті запроваджених змін він триватиме приблизно два місяці. Кількість дозвільних процедур і погоджень зменшилася практично у чотири рази – з 93 до 23. Скасовано ліцензування 90 % видів робіт (2046 з 2268) і 30 % видів діяльності (23 з 78). Крім того, більшість ліцензій стала безстроковою, і для їх отримання потрібно збирати меншу кількість документів. За підрахунками експертів, всі ці заходи економлять підприємцю 23 дні на рік, які раніше він мав витрачати на збір різноманітних дозволів і довідок. Суттєво спрощені процедури реєстрації і ліквідації бізнесу. Запроваджена відповідальність чиновників за створення нових адміністративних бар’єрів у здійсненні підприємницької діяльності.
Вказані заходи здатні суттєво знизить обсяг трансакційних витрат підприємців, однак вони мають бути підкріплені, в першу чергу, зниженням рівня корупції, створенням системи справедливого судочинства та специфікацією прав власності.
Набагато складніше виправити деформовану господарську мотивацію підприємців, яка в Україні, на відміну від промислово розвинутих країн, є рентною.
Під рентоорієнтованою поведінкою розуміють будь-яку діяльність, спрямовану або на використання монопольного становища, або на отримання доступу до державних коштів, на відміну від прагнення до отримання прибутку в процесі конкуренції, яке переважає в умовах цивілізованого ринку. Поширенню подібної моделі поведінки сприяють наступні чинники:
– нормативно-ціннісні:
1) укорінений ціннісний принцип простого утилітаризму, який дістався в спадщину від адміністративної системи, передбачає прагнення індивіда збільшувати корисність без зв’язку із своєю продуктивною діяльністю (а за рахунок доступу до дефіцитних ресурсів);
2) формування нової ділової етики, що припускає можливість гігантських виграшів, обман у ділових відносинах, виведення активів, несплату податків, жорсткий, аж до позаекономічного, тиск на конкурентів, використання органів судової і виконавчої влади для вирішення стандартних економічних питань;
– правові:
1) широке застосування кримінальних або напівлегальних методів первісного нагромадження змушує вітчизняних підприємців із метою легалізації новонабутих капіталів “відмивати” їх у офшорних зонах;
2) слабкість правової бази, а також недостатня узгодженість дій контролюючих і правоохоронних органів дає можливість несумлінним бізнесменам використовувати недосконалості законодавства в інтересах власного збагачення;
3) недостатня законодавча захищеність прав власності в умовах правового нігілізму, розгулу злочинності і широко поширеної корупції не дає новим власникам гарантій від експропріації, тому вони віддають перевагу остаточному перетворенню приватизованих підприємств на приватні шляхом виведення їхніх активів, переведених у ліквідну форму, за рубіж;
4) деформація прав власності, що полягає у відсутності ефективного контролю усіх власників акціонерного капіталу за діяльністю підприємства при слабкості до того ж і зовнішніх механізмів корпоративного контролю, призводить до того, що акціонерне товариство перетворюється з об’єкта прикладання творчих зусиль в об’єкт примітивного розтягування з боку менеджменту або окремих акціонерів;
– економічні чинники можуть бути об’єднані загальним поняттям – несприятливе макроекономічне середовище, що означає нестабільність економічної ситуації, високі трансакційні витрати, надмірний фіскальний тиск, слабкість фінансової системи й інші макроекономічні чинники, що перетворюють утечу капіталу на раціональну політику мікрорівня.
Всі перераховані вище чинники діють комплексно, взаємно посилюючи свій негативний вплив на поведінку господарюючих суб’єктів. Умовою одержання “ренти” є або привілейований доступ до джерел доходів, або відкрита злочинність. Тому рентоорієнтована поведінка сприяє відтворенню і консервації монополізму і криміналізації, чим завдає прямий збиток вітчизняній економіці і перешкоджає розвитку в ній цивілізованих конкурентних відносин.
Більш того, рентна мотивація є основною перешкодою на шляху переходу вітчизняної економіки до інноваційної моделі розвитку, оскільки при наявній структурі витрат та вигод ведення бізнесу інвестиції в альтернативні шляхи отримання прибутку дають більшу віддачу, ніж в інновації.
Це пов’язано з наявністю наступних проблем інституційного розвитку України:
– відсутність надійного захисту прав власності внаслідок дефіциту ефективної законодавчої, виконавчої і судової влади призводить до домінування короткострокових інтересів та “інвестиційної короткозорості”; в цих умовах гарантовано отримати прибуток можливо тільки шляхом вбудовування в систему влади, а не шляхом інвестицій в інновації;
– наявність альтернативних джерел доходів і високі трансакційні витрати інноваційної діяльності робить інвестиції в інноваційну сферу непривабливими;
– недорозвиненість інфраструктури інноваційної діяльності в результаті довготривалого недофінансування науки і освіти та низького попиту на інновації унеможливлює ефективне здійснення інноваційного процесу.
В результаті, переважають інвестиції у зміцнення економічної влади і приховування механізмів отримання доходів та виникає господарський порядок, який відштовхує інновації. Навіть якщо суб’єкт господарювання і захоче в них інвестувати, він наштовхується на проблеми, які створює ним же сформований господарський порядок. Отже, виявляється, що каменем спотикання інноваційної діяльності є господарські і політичні інститути суспільства, асиметрія економічної влади і господарський порядок, що виростає на її основі.
Умова рентного шляху отримання прибутку – приватна економічна влада – одночасно виступає і основною перешкодою для інноваційного розвитку. Тому проблема зміни ставлення підприємців до інновацій – це, перш за все, проблема зміни існуючого господарського порядку і його інститутів, яка може бути вирішена шляхом державного стимулювання виходу вітчизняних підприємств на зовнішні товарні і фінансові ринки, де вони змушені будуть грати за іншими, більш сприятливими для інновацій, правилами гри, застосування системи індикативного планування, що сприяє формуванню довгострокових орієнтирів розвитку економіки та залученню до процесу прийняття рішень широкого кола зацікавлених осіб, створення інноваційних кластерів – регіональних угруповань незалежних підприємств різного розміру і галузей господарювання та науково-дослідних організацій, що активують інноваційну діяльність шляхом інтенсивної взаємодії, обміну знаннями і досвідом, а також перекриття каналів використання державних коштів у реалізації приватних інтересів [30].
Виходячи з розглянутих вище реалій сучасних економічних процесів в Україні, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на появу у вітчизняній економіці ринкових інститутів, останні все ще не перетворилися на діючі. Формальні зовнішні зміни приховують відставання трансформації неформальних інститутів, рутин та стереотипів поведінки. Інституційна перебудова не завершена, і це стримує подальший розвиток економіки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)