Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – Розділ 19. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНУ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВУ СИСТЕМУ

19.1. Об’єктивна необхідність інтеграції України в систему міжнародних фінансів

Як відомо, трансформаційні процеси в Україні в перші роки її незалежності супроводжувалися глибокою економічною кризою. У зв’язку з цим різко загострилося питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової.

Одна з найгостріших проблем, яку необхідно було розв’язати Україні, – знаходження коштів для її подальшого успішного соціально-економічного розвитку. Низька якість продукції, безробіття, необхідність структурної перебудови виробництва – всі ці проблеми потребують значних грошових ресурсів. Розбалансованість фінансової системи держави, платіжна криза, що була спричинена насамперед переходом до світових цін на енергоносії, відсутність необхідних внутрішніх нагромаджень об’єктивно зумовили потребу в залученні зовнішніх коштів для відновлення господарської рівноваги, забезпечення сталого економічного зростання.

Однак з перших кроків залучення міжнародного капіталу виявилося, що, з одного боку, без його залучення неможливо в реальні строки подолати кризовий стан в економіці, з іншого – таке залучення ускладнюється економічною і політичною ситуацією. Тому всі ці проблеми тісно пов’язані між собою, що значно ускладнює їх розв’язання.

Надходження капіталу з-за кордону може відбуватися у двох основних формах: як кредити або як інвестиції у виробництво, його окремі галузі чи підприємства. Останні є більш привабливою й ефективною формою залучення іноземного капіталу, оскільки дають можливість Україні вирішувати стратегічні завдання її економічного розвитку на основі запровадження нових передових досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду в управлінні. Надходження іноземного капіталу в матеріальне виробництво більш вигідне, ніж отримання та використання кредитів для закупівлі необхідних товарів, що витрачаються, як правило, не за цільовим призначенням і тільки збільшують державний борг.

Іноземні інвестиції важливі також для досягнення середньострокових цілей – підйому виробництва, поліпшення життєвого рівня населення.

Однак при цьому слід мати на увазі, що економічні інтереси іноземних інвесторів і української сторони не завжди збігаються. Так, Україна зацікавлена у відновленні свого виробничого потенціалу, структурній перебудові виробництва та споживчого ринку, насиченні його недорогими високоякісними товарами, проведенні антиімпортної політики, залученні в наше виробництво передової культури управління. Іноземні інвестори перш за все зацікавлені в отриманні надприбутку за рахунок природних ресурсів України, кваліфікованої та дешевої робочої сили, досягнень вітчизняної науки і техніки, відсутності конкуренції на внутрішньому ринку. Тому перед Україною стоїть досить складне завдання: створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу та використати його безпосередньо для своїх конкретних цілей.

Отже, пріоритетним напрямом інтеграції України в систему міжнародних фінансів сьогодні є залучення в національну економіку іноземних інвестицій. З організаційно-функціонального погляду розрізняють дві найпоширеніші форми іноземних інвестицій – портфельну та пряму.

Портфельні інвестиції здійснюються у вигляді придбання цінних паперів підприємств, компаній та інших економічних об’єктів для отримання інвестором додаткового прибутку (але не забезпечують йому право контролю цих економічних об’єктів). Так, іноземець може придбати акції безпосередньо в українській корпорації, що намагається за рахунок продажу нових акцій розширити обсяг капіталовкладень. У цьому разі іноземний інвестор отримує акції, а підприємство – кошти для розширення інвестицій. Коли іноземець купує невеликий відсоток акцій українського підприємства, недостатній для встановлення контролю за його діяльністю, йдеться про іноземну портфельну інвестицію.

Прямі інвестиції здійснюються з метою або придбання у повну власність контрольного пакета акцій зарубіжного економічного об’єкта через створення нових підприємств і компаній, або поглинання вже діючих. Так, іноземний інвестор може придбати в Україні контрольний пакет, а у крайньому разі – й усі 100 % акцій корпорацій, якщо, наприклад, у рамках приватизаційного процесу уряд вирішує продати все підприємство в іноземну власність. Коли іноземний інвестор отримує контроль над українським підприємством (або коли українське підприємство отримує контроль над іноземним), ідеться про пряму іноземну інвестицію.

Ці два види інвестицій зумовлені аналогічними, але не однаковими мотивами. В обох випадках інвестор бажає отримати прибуток за рахунок володіння акціями прибуткової компанії. Однак, здійснюючи портфельну інвестицію, інвестор (як правило, велика компанія) зацікавлений в отримуванні доходу за рахунок майбутніх дивідендів; роблячи прямі капіталовкладення, іноземний інвестор прагне взяти до своїх рук керівництво підприємством.

Прямі іноземні інвестиції – це дещо більше, ніж просто фінансування капіталовкладень в економіку, хоча самі собою вони є конче необхідними для України. Прямі іноземні інвестиції е також способом підвищення продуктивності й технологічного рівня українських підприємств. Розміщуючи свій капітал в Україні, іноземна компанія приносить із собою нові технології, нові способи організації виробництва і прямий вихід на світовий ринок завдяки можливості користуватися відпрацьованою світовою мережею продавців, клієнтів і центрів обслуговування через свої дочірні компанії.

Світовий досвід доводить, що залучення іноземного капіталу у вигляді прямих інвестицій має низку суттєвих переваг для країни, що приймає, порівняно з іншими формами економічного співробітництва. Прямі інвестиції:

– на відміну від іноземної позики не є додатковим тягарем зовнішньої заборгованості, а навпаки, сприяють отриманню засобів для його погашення;

– є джерелом надходження коштів у виробництво товарів і послуг, забезпечують трансферт технології, ноу-хау, передових методів управління та маркетингу;

– дають змогу збільшити випуск високоякісної продукції, що є конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

– відіграють суттєву роль у прискоренні процесів приватизації, реконструкції та структурній перебудові виробництва;

– сприяють найбільш ефективній інтеграції національної економіки у світову на основі зростання зовнішніх контактів, різностороннього виробничого та науково-технічного співробітництва.

Усі джерела іноземних інвестицій поділяють на три групи:

– власне ввезення капіталу;

– власні внутрішні джерела компаній і підприємств, які контролюють іноземні інвестори (реінвестиції прибутку філій і дочірніх фірм, амортизаційні фонди);

– зовнішні джерела (позики, кредити, нова емісія акцій, облігацій тощо).

Іноземні інвестиції – матеріальна основа формування і функціонування специфічного іноземного сектору в економіці капітало-імпортуючої країни. Такий сектор є частиною національного господарського потенціалу, що контролюється іноземними економічними суб’єктами.

На сучасному етапі іноземний сектор є в кожній країні з ринковою економікою. За високого ступеня інтернаціоналізації державних зв’язків, взаємозв’язку і взаємозалежності національних економік жодна країна не може успішно розвиватися без іноземних інвестицій.

У розвинутих країнах іноземний сектор відіграє дедалі суттєвішу роль і постійно зростає. Так, в економіці США є важливі галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором: виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість, виготовлення нафтопродуктів, електротехнічна й електронна промисловість тощо. Частка іноземного сектору в цих галузях становить понад 20 % усіх активів і обігу продажу.

В інших країнах позиції іноземного сектору в окремих галузях ще значніші. У Німеччині, наприклад, його частка в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості перевищує 90 %, у хімічній – 30, в електротехнічній (з електронною включно) – 27 %.

Істотна й зростаюча роль іноземного сектору в розвитку національної економіки визначає відповідну політику держав, спрямовану на заохочення іноземних інвестицій.

В останнє десятиліття конкуренція між країнами за отримання з-за кордону іноземного капіталу істотно посилилася. Капітало-імпортуючі країни застосовують найрізноманітніші пільги, значно зросли в цих країнах витрати на залучення іноземних інвесторів.

Особливу роль у стимулюванні іноземних інвестицій відіграють державні органи. Так, адміністрація штату Алабама (США) для залучення інвестицій німецької фірми “Мерседес-Бенц” свого часу витратила по 168 тис. дол. США на одного робітника нового автомобільного підприємства. Уряд Великої Британії субсидував завод з випуску автомобілів “Ягуар” у центральних графствах країни, витративши 100 тис. дол. США на кожного зайнятого.

Однак деякі країни водночас із заохоченням іноземного інвестування в одних галузях і сферах вдаються до певних обмежень в інших. Так, у 18 штатах США діє обмеження на володіння землею іноземними фірмами. Обмежується або не допускається іноземний капітал у видавничу справу, підприємства оборонної промисловості, в авіаційний і морський транспорт, атомну і гідроенергетику, радіо, телебачення.

Особливо важливого значення набуває залучення іноземних капіталів у вигляді прямих іноземних інвестицій в умовах дефіциту інвестиційних ресурсів, що характерно для так званих трансформаційних економік країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн. Це доводить новітній досвід країн Центральної та Східної Європи, де залучення й ефективне використання прямих іноземних інвестицій стало ключовим стабілізуючим фактором. Зокрема, на основі показників економічного розвитку Польщі можна зробити висновок про те, що стабільне зростання ВВП у країні розпочалося з паралельним істотним зростанням обсягів капітальних вкладень у її економіку, в тому числі за рахунок іноземних інвестицій.

Водночас аналіз показує, що значний приріст прямих іноземних інвестицій, залучених в економіку Польщі, відбувся лише з початком активізації внутрішніх інвесторів. Це доводить, що іноземні інвестори приходять до країни – реципієнта прямих іноземних інвестицій лише з активізацією діяльності національних інвесторів. Адже приватний іноземний капітал не буде надходити в економіку з паралізованою внутрішньою інвестиційною активністю. Він не буде вкладати кошти в регіони з нерозвинутою чи напівзруйнованою транспортною інфраструктурою, дефіцитом електро – і теплоенергії.

Наскільки ж привабливою є українська економіка для інвесторів-резидентів? Багато хто в українських ділових колах відчуває, що економіка України, принаймні на сьогодні, є занадто нестабільною для здійснення довготермінових інвестицій. Тому підприємства використовують свої заощадження не для капіталовкладень у межах країни, а для надання кредитів за кордон. Компанії-експортери, як правило, зберігають свій прибуток на рахунках в іноземних банках замість того, щоб ввозити його назад до України й спрямовувати на нові інвестиції. Цей процес відомий під назвою втечі капіталу.

Проблема відпливу валютних коштів з України є нині надзвичайно болючою для вітчизняної економіки. Так, на початок нинішнього тисячоліття ця сума перевищувала 1,5 млрд. дол. США і була зумовлена неповерненням експортного валютного виторгу, ненадходженням товарів і невиконанням послуг у рахунок погашення авансових платежів з імпорту, маніпулюванням цін експортної та імпортної продукції.

Визначаючи основні напрями політики економічного зростання на перспективу, колишній Президент України Л. Д. Кучма у Посланні до Верховної Ради “Україна: поступ у XXI століття” зазначив, що враховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів і ситуацію з обслуговуванням зовнішнього боргу, основна увага має бути приділена утвердженню в економіці максимально сприятливого інвестиційного середовища шляхом:

– реалізації цілісної системи заходів, спрямованих на посилення дієздатності держави, поглиблення адміністративної реформи;

– усунення деформацій попереднього періоду у сфері економічних відносин та утвердження ефективної критичної маси ринкових перетворень;

– поглиблення макроекономічної стабілізації і інфляційної безпеки;

– уникнення дальшого нарощування державного боргу та зменшення його навантаження на видатки державного бюджету;

– здійснення радикальних економічних, правових, організаційних і силових заходів щодо рішучого подолання корупції та тіньової економічної діяльності;

– запровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку, інвестиційного процесу, активної регіональної політики.

Нарощування та реалізація інвестиційного потенціалу сьогодні є ключовим фактором сталого економічного зростання. Недостатнє інвестування та високий рівень зношеності капіталу породжують небезпеку декашталізації, тобто мінусових величин чистих інвестицій. Якщо в 1999 р. цей показник становив 0,5 % від ВВП, то у 2000 р. – уже понад 2 %.

Такий стан настійно вимагає реінвестування одержаного прибутку в розвиток виробництва. Але через борги та соціальні проблеми марно сподіватися на це у найближчі три – чотири роки. Тому найбільш реальний вихід із такого становища для економіки України – у збільшенні припливу іноземного приватного капіталу. На жаль, загальна частка приватних інвестицій (внутрішніх та іноземних) в економіку України на сьогодні не перевищує 20 % ВВП, тоді як в Угорщині, Польщі та Росії вона становить 70-80 %.

Сьогодні нам треба дбати не просто про підвищення привабливості української економіки для іноземних інвесторів. Завдання полягає у використанні їхніх можливостей для розширення внутрішнього купівельно-спроможного попиту, активізації інноваційного впливу на вітчизняне виробництво.

Загалом, за великим рахунком, йдеться про повноцінне включення України у конкуренцію за інвестиції на міжнародних ринках капіталів, що, у свою чергу, передбачає:

– лібералізацію підприємницької діяльності;

– створення оптимального та передбачуваного правового середовища;

– забезпечення політичної стабільності й відповідальних консолідованих дій усіх гілок та органів влади.

Згідно із Законом України “Про іноземні інвестиції”, іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

А) іноземної валюти, інших валютних цінностей, національної валюти;

Б) будь-якого рухомого і нерухомого майна (землі, будівель, споруд, обладнання й інших матеріальних цінностей) і будь-яких пов’язаних з цим майнових прав;

В) акцій, облігацій та інших цінних паперів або будь-яких інших форм участі в підприємстві;

Г) грошових вимог та права вимоги про виконання договірних зобов’язань, що мають вартість;

Д) будь-яких прав інтелектуальної власності, які мають вартість, у тому числі авторських прав, прав на винаходи, торгових знаків (товарних знаків і знаків обслуговування), фірмових найменувань, промислових зразків, ноу-хау тощо;

Е) права на здійснення господарської діяльності, у тому числі права на розвідування, розробку, видобування або експлуатацію природних ресурсів, надані за законодавством або за договором;

Є) платних послуг;

Ж) інших видів інвестицій, не заборонених законами України.

В Україні, де більшу частину економіки поки що контролює держава, іноземне інвестування є одночасно і економічною, і політичною проблемою. Інвесторів в Україні приваблюють:

– вигідне географічне розташування;

– потенційно великий ринок;

– висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна;

– низький курс національної валюти;

– правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату;

– захист інвестицій;

– можливість вивезення прибутку;

– система компенсації збитків тощо.

Для поліпшення інвестиційного клімату необхідно:

– зрівнювати у правах іноземні фірми і національні підприємства;

– сприяти інвестиціям у провідні галузі промисловості;

– розвивати систему страхування іноземних фірм;

– визначати пріоритети інвестування;

– підтримувати і заохочувати з боку держави фірми та підприємства, які сприяють інвестиціям в українську економіку;

– розширювати міжнародну співпрацю в галузі сприяння капіталовкладенням та гарантування інвестицій;

– активізувати роль держави в запобіганні та компенсації можливих негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в Україні;

– створювати умови для активізації вітчизняного бізнесу;

– поглиблювати ринкові реформи;

– удосконалювати чинне законодавство в галузі зовнішньоекономічної діяльності та забезпечити контроль з боку держави за його дотриманням.

Уже сьогодні активно працюють на престиж та імідж України і дають швидкі та реальні результати організовані як слід представлення інвестиційних проектів, презентація вітчизняних товарів і послуг на міжнародних виставках і ярмарках. Досить послатися на історію організації виробництва літаків АН-70 в Ірані. Це вже не просто експорт продукції. Це експорт технології, тобто найбільш перспективний і вигідний його варіант.

Слід ширше інформувати ділові кола України та зарубіжних держав про конкретні можливості залучення інвестицій і найбільш привабливі можливості їх вкладення.

Важливе значення має ширше залучення у банківську систему України іноземного капіталу. Поки що його частка надто мала -13-14 %.

У багатьох країнах уже давно зарекомендували себе дійовою формою поєднання банківського і промислового капіталу промислово-фінансові групи. Наприклад, у Росії у їх складі діє понад 1500 суб’єктів господарювання, які дають роботу більш як З мільйонам осіб. Україна в цьому плані значно відстає.

Українські підприємства ще не стали привабливими об’єктами для національних та іноземних інвесторів на фондовому ринку. Так, через організований ринок у 2000 р. було продано акцій всього на 2 млрд. грн. Це трохи більше 10 % від усього обігу цінних паперів. Фондовий ринок повинен функціонувати повноцінно і слугувати серйозним джерелом залучення інвестиційного капіталу.

Сьогодні найбільш інвестиційно-привабливими в Україні, як і в усьому світі, є вкладання капіталу в інтелектуальний потенціал нації та науково-технічні інновації, застосування яких істотно змінює обсяги й якість національного виробництва та споживання.

За рівнем підготовки науково-технічних кадрів і фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Однак, на жаль, нам не вдалося уникнути і суттєвих втрат у цій сфері. Так, за останні роки вдвічі зменшилася кількість науковців; понад 700 докторів і кандидатів наук знайшли застосування своїм знанням за кордоном, і ця тенденція залишається – від’їжджають навіть студенти. Та це й не дивно. Адже випускники наших вищих навчальних закладів мають досить високий попит на світовому інтелектуальному ринку.

Ось тільки один характерний приклад. У 2000 р. на Олімпіаді в Лондоні команда студентів механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка посіла перше місце серед 60 команд з європейських університетів і вищих навчальних закладів США, поділивши п’єдестал із Кембриджським університетом, а з п’яти гран-прі київські студенти завоювали чотири.

Якщо враховувати той факт, що матеріально-технічна база, особливо в галузевій науці, на 80 % зношена і застаріла, а фінансування науки мізерне, то перед Україною на весь зріст постало питання переходу від політики збереження до примноження й активного використання потенціалу наукової, науково-технічної та інноваційної сфери.

І певні позитивні зрушення вже є. Так, у доробку науковців за 2000 р. понад 900 науково-дослідних проектів, які входили до 62 державних науково-технічних програм. Впроваджено у виробництво 379 нових технологій та розробок, ще 500 підготовлено до впровадження. У рамках державного замовлення виконуються 134 технічні розробки, важливі для різних галузей економіки.

Незважаючи на великі втрати, Україні вдалося не лише зберегти, а й у деяких галузях суттєво зміцнити ядро науково-технічного та технологічного потенціалу.

Йдеться перш за все про потенціал літакобудування, ракетно-космічну галузь, можливості вітчизняних суднобудівників, проекти розвитку танкобудування.

Україна зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва і в інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, а також в окремих галузях кольорової металургії.

Достатньо високим є і науково-технічний потенціал України. Це наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розробки нових матеріалів, біотехнологій, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій і зв’язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Загалом, починаючи з 1995 р. прямі іноземні інвестиції в Україну становлять 5339,0 млн. дол. СІЛА.

За умови здійснення комплексу заходів, спрямованих на утвердження сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, у найближчі п’ять років, за прогнозами фахівців, приплив капіталу в Україну може зрости до 3 млрд. дол. США на рік.

Належне місце в інтенсифікації інвестиційної діяльності має зайняти нещодавно створений Український банк реконструкції та розвитку (УБРР), розпорядження про створення якого було підписано Президентом України ще наприкінці 1999 р. Адже колишні державні банки, які внаслідок приватизації стали приватними, а також комерційні банки “нової хвилі” не зацікавлені у тому, щоб надавати пільгову підтримку українським підприємствам. Так, на кредитування промисловості спрямовується не більш як 40 % від усіх кредитів банківської системи України, хоча промисловість дає дві третини ВВП. Крім того, основну частину цих позик (80 %) становлять короткострокові кредити під 35- 40 % річних. А якщо врахувати необхідність повернення старих кредитів, одержаних під 50-80 %, то це швидше схоже на вимивання з підприємств останніх обігових коштів. Такий стан справ навряд чи можна назвати сприянням реальній економіці, яка сьогодні просто-таки задихається від браку коштів.

Саме державний УБРР має підтримувати підприємства, підгалузі й галузі економіки, визначені Президентом, урядом і схвалені Верховною Радою як пріоритетні на сучасному етапі розвитку української економіки. Банк має надавати підприємствам кошти, як правило, на засадах коротко-, середньо – та довгострокових кредитів. Кредитування може здійснюватися як по всьому інноваційному циклу “наука – техніка – підготовка виробництва – експлуатація”, так і на забезпечення коштами окремих етапів і стадій цього процесу. На формування ресурсів банку можна було б спрямувати частину коштів кредитної емісії Національного банку України. До речі, саме за рахунок цього ресурсу Банк Японії у першій половині 50-х років підтримував розвиток тепер всесвітньо відомих фірм: “Міцубісі”, “Міцуї”, “Суміто” та ін. – для їх розвитку та набуття конкурентоспроможності на світових ринках. Сюди можна спрямувати також частину коштів строкових вкладів населення в Ощадному банку України. Такими коштами розпоряджаються уряди в ряді країн (Японія, Франція та ін.). Тут також можуть зберігатися кошти державних бюджетних і позабюджетних фондів, які могли б використовуватись для кредитування.

Чим швидше почне повноцінно функціонувати УБРР, тим суттєвішу допомогу він зможе надати вітчизняній економіці після виходу її з платіжної та економічної кризи, в якій вона нещодавно перебувала. А почне набирати темпи виробництво, в Україну прийде й іноземний капітал.

І хоча сьогодні не на часі говорити про гостру потребу в активізації інвестиційної діяльності національних суб’єктів підприємництва на міжнародних ринках капіталів, однак і в цей непростий час прямі інвестиції з України в економіку країн світу становлять 98,5 млн. дол. США. Інша справа, як в умовах прогресуючого інвестиційного голоду для економіки України оцінювати такі інвестиції. Однозначної відповіді на це дискусійне питання поки що немає.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)