Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 18.3. Сучасні проблеми функціонування гривні

Першим етапом створення в нашій державі національної грошової системи став вихід України з числа держав, які використовують у грошовому обігу російський рубль, і запровадження в безготівковий обіг тимчасової (перехідної) грошової одиниці – українського купоно-карбованця. Це сталося в листопаді 1992 р.

У березні 1994 р. було засновано Банкнотну фабрику, а у жовтні того ж року на її базі створено Банкнотно-монетний двір Національного банку України, де друкувалися карбованці, згодом – гривні.

Після переходу в грошовому обігу України до купоно-карбованця з часом розпочався активний процес штучного відриву курсу карбованця щодо долара США від паритету їх купівельної спроможності. Різке падіння курсу карбованця щодо долара та інших вільно конвертованих валют пояснювалося багатьма факторами, зокрема такими:

– наявність обмеженої групи товарів, імпорт яких міг забезпечити значний прибуток внаслідок існуючої диспропорції світових і внутрішніх цін;

– високі темпи інфляційних процесів на значному відрізку часу і не менш високі інфляційні очікування;

– відсутність зацікавленості іноземних інвесторів у вкладенні своїх капіталів у економіку України;

– втеча капіталів національних підприємців за кордон, де більш сприятливі умови для інвестування капіталу;

– осідання коштів від зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів на валютних рахунках закордонних банків внаслідок несприятливого валютного режиму на внутрішньому ринку;

– недостатній розвиток валютного ринку в

Україні;

– соціально-економічна та політична нестабільність.

Після встановлення наприкінці 1994 р. нового порядку визначення курсу карбованця щодо долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі Національному банку України протягом року вдалося певною мірою стабілізувати курс карбованця. Однак стало очевидним, що в країні з часом почали розвиватися нові процеси, які порушили нетривку грошово-валютну рівновагу: на фоні постійного зростання внутрішніх цін у карбованцях на товари та послуги (знецінення карбованця) його курс щодо долара або практично не падав, або падав дуже повільно, іноді навіть тимчасово зростав. Сам по собі факт стабілізації курсу національної грошової одиниці вважається у світовій практиці явищем безумовно позитивним, тим більше за тогочасної економічної ситуації в Україні. Позитивний ефект стабілізації курсу карбованця відчули на собі всі учасники зовнішньоекономічної діяльності, однак, як показує досвід, цими позитивними моментами найбільшою мірою скористалися вузькі кола посередників у перепродажу іноземних товарів та обладнання, де здійснювався обіг “долари – товар – карбованці – долари”. Серед негативних факторів слід назвати певне знецінення експортної валютної виручки, а також ослаблення і без того невисокої привабливості інвестування національних проектів за участю іноземного капіталу.

Отже, могло йтися тільки про впровадження повноцінної валюти, оскільки штучно підтримуваний купоно-карбованець довго утриматися не зміг би.

Більшість фахівців майже одностайно висували до майбутньої валюти України цілу низку досить жорстких вимог. Але в тогочасній надзвичайно складній економічній ситуації вимагати термінового досягнення загальносвітового ідеалу, безумовно, було передчасно. І цей незаперечний факт максимально враховувався при визначенні шляхів переходу до повноцінної валюти України.

Найзагальнішою і водночас найскладнішою проблемою успішного функціонування будь-якої повноцінної національної валюти є проблема конвертованості. У процесі підготовки грошової реформи в Україні було опрацьовано кілька варіантів запровадження конвертованості національної валютної одиниці, Найбільш пристосованим до тогочасної економічної ситуації в Україні був варіант, запропонований визнаним фахівцем у галузі макроекономіки та грошово-валютних відносин професором A. C. Гальчинським. Саме цей варіант найбільшою мірою враховував наявні труднощі трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову.

Автор виходив з того, що реальні можливості конвертованості запроваджуваних повноцінних державних грошей виникають лише за умови поетапного запровадження нової грошової одиниці на основі використання її паралельного обігу з купоно-карбованцем. Цю систему A. C. Гальчинський розглядав як перехідну структуру, що передбачала поступове розширення обігу повноцінних грошей і поетапне обмеження застосування карбованця. Введення паралельного обігу дало б змогу:

– забезпечити в умовах економічної кризи відносну стабільність нової грошової одиниці, її достатню купівельну спроможність і конвертованість з моменту введення в обіг;

– прискорити запровадження нових грошей до нагромадження в повному обсязі їх необхідної маси;

– розширювати діапазон і можливості здійснення активної грошової політики, сприяти стимулюванню розвитку ринкових відносин, активізації підприємницької діяльності, зміцненню фінансової системи, поглибленню інтеграції економіки України у світовий економічний простір.

Процес забезпечення конвертованості нової грошової одиниці, на думку автора, міг бути суттєво підкріплений успішним проведенням приватизації. Майно, що підлягало приватизації, можна було б ефективно використати як товарну основу емісії нової грошової одиниці для здійснення її конвертованості. На цій базі нова грошова одиниця на першому етапі грошової реформи могла бути використана як специфічні приватизаційні гроші, які обслуговують купівлю та продаж об’єктів державної власності у вигляді валютних сертифікатів. За цих обставин висока привабливість об’єктів приватизації як для резидентів, так і для нерезидентів, що особливо суттєво, дала б можливість впровадити безумовну конвертованість нової грошової одиниці, забезпечивши її активний зворотний вплив на процеси реформування власності в державі.

Є й інший підхід, що спирався на приклад країн Балтії, де стабільність, а значною мірою й конвертованість національних валют цих держав грунтується на золотому запасі. Зокрема Верховна рада Естонії свого часу прийняла Закон про 100-відсоткову гарантію крони золотом або іноземною валютою, оскільки західні країни повернули Естонії золотий запас, вивезений перед Другою світовою війною. Жорстко прив’язавши курс крони до німецької марки у співвідношенні 8 крон за одну марку, Естонія паралельно з цим забезпечувала конвертованість своєї грошової одиниці у будь-яку іноземну валюту, яка користується попитом.

Звичайно, досвід цікавий. Але, по-перше, в Україні золотий запас був на момент запровадження національної валюти зовсім незначним. По-друге, щодо пропозиції забезпечення нової валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації золота, які відбуваються у світі. Повернення до золотомонетного стандарту в одній країні практично неможливе. Подібне явище суто теоретично можливе за умови повернення до золотого стандарту ряду країн. Однак і в такому разі, як показав досвід, функціонування “золотого блоку”, коли всі країни відмовились від золотого паритету та обов’язкового обміну своїх валют на золото, не буде тривалим.

Не менш важливим для повноцінного функціонування валюти є вибір валютного курсу. Світова практика підтверджує, що є дві основні системи взаємодії національних валют:

– система взаємовідносин, яка базується на механізмі фіксованих валютних курсів, яку ще називають сильним варіантом валютної угоди;

– взаємодія валют на основі плаваючих валютних курсів, або так звана валютна угода слабкого типу.

Вибору системи взаємодії валют мало передувати скасування обов’язкового продажу частини валютної виручки, запроваджене Національним банком. Замість примусового продажу валютної виручки потрібно було ввести її оподаткування. Це стимулювало б експорт і сприяло поверненню валюти в Україну. Адже держава, за умов примусового продажу, одержує валюти набагато менше, ніж могла б мати за ліберального оподаткування. Отже, вихід полягає в розумному, ліберальному оподаткуванні валютної виручки. Від цього виграють і експортери, і держава.

На першому етапі грошової реформи з впровадження нової валюти можливе застосування слабкого варіанта валютної угоди, яка базується на системі плаваючих курсів, що забезпечує кожній країні широку автономію у проведенні грошово-кредитної та валютної політики. На другому етапі можливий перехід до сильного варіанта угоди з фіксованими у визначених межах валютними курсами, що найбільшою мірою сприяє стабілізації міжнародних економічних зв’язків. В обох випадках повинен забезпечуватися режим практично повної конвертованості валют країн – учасниць угоди.

Інша думка була у відомого економіста, народного депутата України, професора В. К. Черняка, яка грунтувалася на тому, що валютний курс у нас має бути не фіксованим і не ринковим, а регульованим, тобто плаваючим у певних межах, визначених на певні, короткі проміжки часу (це наближує його до ринкового курсу). Регульованим курс має бути принаймні на перехідний період, поки в Україні не буде створено повноцінної, стабільної грошової системи. Автор такого підходу посилався на той факт, що в західних країнах курс валют регулювався десятками років. Для цього була створена Бреттон-Вудська валютна система, яка діяла з 1944 до 1978 р. Перехід від регульованого до плаваючого курсу валют здійснювався поступово.

З усього видно, що автор все-таки схилявся до проміжного варіанта встановлення курсу української валюти: не жорстко фіксований і не вільно плаваючий, а керований у певних межах і на певних проміжках часу. Саме такого курсу керованого плавання, яке схоже з незалежним плаванням, але за більш активного втручання центральних банків, дотримуються валюти Греції, Індії, КНР, Південної Кореї, Туреччини, Югославії.

Досить цікавою була думка знаного практика банківської справи, голови правління Промінвестбанку України В. П. Матвієнка, який пропонував здійснити поетапний перехід до впровадження нової національної валюти України:

– на першому етапі привести у відповідність до реальної вартості усі складові елементи ціни: матеріальні витрати, заробітну плату, амортизацію і встановлення нормального рівня рентабельності; визначити необхідний обсяг грошової маси та на цій основі вжити заходів, які забезпечать погашення заборгованості між товаровиробниками і покупцями, фінансово-кредитними установами, тобто “розчистити” економічне поле грошового обігу;

– на другому етапі змінити масштаб цін, але в такій пропорції, щоб не “спалити” напрацьовані капітали державних, комерційних, приватних підприємств, банків, створених на акціонерній основі, а потім обміняти купоно-карбованці на нову валюту України, встановивши твердий, фіксований курс національної валюти щодо іноземних валют.

Разом з цими діями необхідно було, на думку В. П. Матвієнка, здійснювати активну інвестиційну діяльність у пріоритетних галузях промислового та сільськогосподарського виробництва.

Як бачимо, між поглядами знаних фахівців спостерігалися певні розбіжності, але всі автори були одностайні в головному: щоб ефективно функціонувала повноцінна національна валюта в Україні, потрібно виконати комплекс необхідних умов.

Оскільки Україна розташована в Європі й має тісні економічні зв’язки з країнами цього континенту, реальним міг бути і варіант “прив’язки” курсу національної валюти України до будь-якої міцної валюти Європи, а ще надійніше – до валютного кошика євро. Це, по-перше, полегшило б вступ України до Європейського економічного і валютного союзу, та, по-друге, в перспективі українська грошова одиниця могла б стати валютою з високим ступенем еластичності. У такому разі курс української валюти міг би визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними в національній грошовій одиниці України та в євро. Для цього необхідно було привести відповідно до реальної вартості усі складові елементи ціноутворення, поступово орієнтуючись на загальноєвропейський рівень затрат.

Ідея “прив’язки” української валюти до російського рубля, яку підтримували певні політичні сили, з економічного погляду не була зовсім безпідставною, оскільки Україна довго перебувала в єдиному економічному просторі колишнього СРСР, який користувався, по суті, російською грошовою одиницею. Однак з політичних позицій ця ідея була на час запровадження гривні значною мірою безперспективною.

Коли йдеться про впровадження в обіг повноцінної національної валюти України – гривні, то перш за все слід віддати належне її попереднику – українському карбованцю. Саме він, на думку переважної більшості вчених та практиків-банкірів, гідно взяв на себе весь інфляційний тягар 1992-1996 рр., з високою для нього купівельною спроможністю, що підтверджується стабільним його курсом протягом останніх (дореформених) восьми місяців 1996 р. щодо іноземних валют і зниженням темпів інфляції, передав свою естафету на грошово-валютному ринку новій національній валюті – гривні.

Остання була впроваджена в обіг у результаті грошової реформи, власне, першої грошової реформи в незалежній Україні, яка передбачала повну заміну в готівковому обігу в двотижневий термін грошових знаків попереднього зразка, зміну масштабу цін і переведення всієї національної грошової системи на нову грошову одиницю – гривню.

Саме тоді, коли Україна стала повноправним членом світової спільноти, запровадження власної грошової одиниці яскраво характеризувало процес відродження незалежної Української держави та сприяло підвищенню її авторитету на міжнародній арені як держави, що мала певні традиції у творенні власної грошової системи.

Однак з моменту запровадження повноцінної національної валюти України – гривні (вересень 1996 р.) головними і практично єдиними факторами підтримання стабільності її курсу стали періодичні валютні інтервенції Національного банку України за рахунок валютних резервів і його ультражорстока монетарна політика. Так, щоб запобігти стихійній девальвації гривні, Національний банк України з осені 1997 р. почав здійснювати у значних розмірах періодичні валютні інтервенції, які до початку 1998 р. обійшлися НБУ, за деякими оцінками, в 650 млн. дол. США.

З плином часу ставала дедалі очевиднішою штучність такої валютної політики. Адже стабільність будь-якої національної грошової одиниці тримається не на одному, а на “трьох китах”:

– ефективність і динамізм розвитку національної економіки;

– стабільність функціонування фінансово-кредитної системи;

– наявність достатніх валютних резервів у Центрального банку.

Щодо першої передумови, то і після запровадження гривні економіка України продовжувала перебувати в стані хронічної кризи, незважаючи на те, що з часу запровадження гривні було досягнуто певних результатів у приборканні інфляції, рівень якої у 1997 р. становив 10,1 %; знизилися також темпи спаду обсягів внутрішнього валового продукту та промислового виробництва. Так, у 1997 р. 12 областей України і місто Київ спрацювали з приростом промислового виробництва, а у першому кварталі 1998 р. цей показник становив 1,7% проти відповідного періоду минулого року. У 1997 р. на 5,9 % зріс товарообіг, на 0,5 % – обсяг перевезення вантажів.

Макроекономічна стабілізація створила у другому півріччі 1997 р. сприятливі умови для збільшення інвестицій в економіку. Однак, незважаючи на це, кардинального перелому не відбулося. Причинами такого явища стали:

– відсутність реальних кроків у структурній перебудові;

– надто велика кількість адміністративних обмежень на економічну діяльність, особливо у сфері малого і середнього бізнесу;

– великі обсяги бартерних операцій в економіці й зростання обсягів взаємозаліків між бюджетом і платниками податків.

Відсутність комплексних реформ на мікрорівні, стримування приватизації та зволікання з переходом до грошових форм її здійснення підривали впевненість як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів у подальших ринкових перетвореннях, призводили до відпливу капіталу.

Поряд з позитивними процесами відносної стабілізації у промисловості та деяким зростанням темпів виробництва у 1997 р. та першій половині 1998 р. продовжував залишатися незадовільним головний критерій економіки – фінансовий стан підприємств і організацій. Адже зростання виробництва повинно супроводжуватися поліпшенням фінансового стану підприємств, подоланням платіжної кризи, погашенням заборгованості з виплатою заробітної плати.

Однак у 1997 р. кредиторська заборгованість підприємств та організацій України зросла в 1,6 раза. Якщо в 1995 р. збитковими були 12 % від загальної кількості промислових підприємств, то у 1996 р. – 30, а у 1997 р. – близько 50 %. За підсумками 1998 р. збитковими були цілі галузі – чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, легка промисловість, індустрія будівельних матеріалів, машинобудування та металообробка. Динаміка рентабельності в агропромисловому комплексі країни становила: 1995 р. – плюс 10 %, 1996 р. – мінус 11,1997 р. – мінус 24 %.

Головне завдання державної економічної політики полягає у створенні максимально сприятливих економічних передумов для активізації суб’єктів господарської діяльності, перш за все на власній території.

Щодо Структурної перебудови, то вона відбувалася вкрай незадовільно, що призводило до небезпечного напряму структурних змін, перш за все у промисловості країни. Так, з 1990 по 1998 р. частка чорної металургії зросла з 9 до 23 %, а частка продукції машинобудування скоротилася більш як удвоє. Лише у 1998 р. спад виробництва у машинобудуванні становив 3,8 %, а в чорній металургії Його обсяг зріс на 4,1 %.

Одним із найважливіших завдань були якнайшвидше скорочення обсягів бартерних операцій в економіці та ліквідація на цій основі поширеної практики взаємозаліків між бюджетом і платниками податків – суб’єктами господарської діяльності.

Це питання було особливо актуальне для агропромислового комплексу, де станом на кінець 1997 р. бартеризація відносин досягла критичної величини – 41 %, а у Дніпропетровській та Луганській областях і місті Севастополі цей показник перевищував 55 %. Підраховано, що наслідком таких операцій була майже третина податкових заборгованостей.

Вкрай негативні та тривожні явища відбувалися у фінансово-кредитній сфері, зокрема у сфері державних фінансів, на ефективність якої також має спиратися грошова одиниця. Так, якщо за період з 1994 по 1996 р. вдалося зменшити більш як у два рази дефіцит державного бюджету, то в 1997 р. цей дефіцит зріс із 4,3 до 6,7 % вартості валового внутрішнього продукту. Це сталося внаслідок того, що державні запозичення на фондовому ринку протягом 1997 р. перетворилися з фактора пом’якшення бюджетної кризи в каталізатор різкого її загострення за рахунок збереження високого рівня дохідності за державними цінними паперами. Справа дійшла до того, що обслуговування однієї гривні дефіциту бюджету обходилося державі у річному обчисленні близько у півтори гривні, тоді як на Заході цей показник не перевищує рівня 1,1.

У результаті в першому кварталі 1998 р. дефіцит бюджету більш як удвоє перевищив прогнозовану величину і на кінець 1998 р. становив 1,4 млрд. гри. Про тривожні тенденції у фінансуванні дефіциту державного бюджету України свідчать дані, наведені в табл. 18.2.

Таблиця 18.2. Фінансування дефіциту державного бюджету України, %

Отже, починаючи з 1995 р. відбувається значне зростання частки внутрішніх запозичень (через облігації внутрішньої державної позики – ОВДП) і певне зростання частки зовнішніх запозичень у фінансуванні дефіциту державного бюджету України, Так, якщо в 1995 р. було випущено ОВДП на 304 млн. гри і покрито ними 7,4 % дефіциту державного бюджету, то в 1997 р. випущено облігацій на 8 млрд. 512 млн. грн. і покрито 71,3 % дефіциту державного бюджету.

З 1997 р. нерезиденти – власники облігацій внутрішньої державної позики стали в масовому порядку їх продавати і відповідно нарощувати у себе гривневі ресурси. В результаті на валютному ринку України, з одного боку, непередбачено різко збільшилося “скидання” гривневої маси, а з іншого, – зросли попит і відповідно купівля іноземної валюти, передусім доларів США.

За подібним сценарієм стали діяти і вітчизняні комерційні банки. Такий надзвичайно зрослий попит на іноземну конвертовану валюту, у свою чергу, призвів до масованої пропозиції гривні на валютному ринку, що спричинило відчутний тиск на її курс, який необхідно було амортизувати систематичними і значними валютними інтервенціями з боку Національного банку України.

Криза, що охопила фінансовий ринок України, відповідно вплинула на погіршення ситуації на кредитному ринку. Комерційні банки, які володіли основною масою ОВДП, скоротивши портфелі державних боргових зобов’язань, спричинили погіршення загального стану ліквідності банків, що призвело до падіння їх платоспроможності.

Отже, результатом фінансової кризи стала криза кредитної системи України. Відтепер головною турботою численних комерційних банків стало намагання вижити у цій скрутній ситуації, що призвело до відходу на другий план виконання ними своїх безпосередніх функцій – надавати суб’єктам ринку кредити для розширення їхньої підприємницької діяльності.

Усі ці деструктивні явища, що виникли у кредитній сфері, стали причиною поглиблення кризи платежів, яка фактично заблокувала взаємні розрахунки між підприємствами.

Отже, незбалансованість ринку ОВДП, кон’юнктурне маніпулювання дохідністю державних цінних паперів призвели не тільки до загострення проблем фінансування дефіциту державного бюджету, а й до кризи кредитування реального сектору економіки.

Ситуація, що склалася, вимагала вжиття кардинальних заходів, спрямованих на блокування негативних тенденцій на фінансових ринках, недопущення розкручування інфляційної спіралі, спаду економічної активності та подальшого спаду життєвого рівня населення.

У зв’язку з цим Президент України в січні 1998 р. видав Указ “Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі”, яким передбачалося:

– скорочення чисельності державних службовців;

– зменшення витрат на функціонування органів виконавчої влади;

– упорядкування касового виконання бюджету та жорсткий контроль за ефективним використанням бюджетних коштів завдяки прискоренню переходу на казначейську систему виконання бюджету;

– припинення практики взаємозаліків;

– жорсткий контроль за обслуговуванням бюджетних коштів комерційними банками;

– запобігання нагромадженню нової бюджетної заборгованості;

– збільшення надходжень від грошової приватизації;

– упорядкування мережі та чисельності працівників бюджетної сфери;

– опрацювання заходів щодо утримання бюджетного дефіциту нарівні 2,5 % валового внутрішнього продукту з подальшим його скороченням у 1999 р. до 2% ВВП;

– усунення адміністративних перешкод для розвитку малого та середнього бізнесу;

– усунення девальваційного тиску на гривню.

Саме реалізація основних положень цього та інших указів Президента України дала змогу вистояти Україні й запобігти перебігу подій за російським сценарієм у серпні 1998 р., хоч економіка України за рівнем розвитку мала більше підстав зірватися у кризову прірву.

Але цього не сталося ще й тому, що Національний банк України напередодні кризи вчасно здійснив цілу низку жорстких адміністративних заходів, основні з яких такі:

– заборона банкам мати відкриті валютні позиції у вільно конвертованій валюті та укладати валютні ф’ючерсні контракти;

– заборона підприємствам – резидентам України здійснювати передоплату за імпортними контрактами;

– заборона операцій з твердою валютою на Міжбанківському валютному ринку і концентрація валютної торгівлі на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах;

– введення обов’язкового продажу на УМВБ 75 %, потім знову 50 % валютної виручки підприємств;

– скорочення різниці між офіційним валютним курсом долара США і готівковим курсом обмінних пунктів з 10 до 5 % та введення більш суворих правил купівлі іноземної валюти;

– обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і обмеження сум, які банки могли купити на Українській міжбанківській валютній біржі для продажу через свої обмінні пункти.

Ці та деякі інші адміністративні заходи дали змогу витримати спекулятивний тиск на гривню й утримати її в рамках діючого на той час валютного коридору (2,5-3,5 гривні за один долар США). Високі девальваційні очікування учасників фінансового ринку були стримані, що дало можливість уникнути надмірної інфляції.

Отже, відразу після початку російської фінансової кризи (17 серпня 1998 р.)НБУ докорінно змінив тактику утримання стабільності валютного курсу – замість систематичного витрачання валютних резервів він перейшов до жорсткого адміністрування валютного ринку.

Незважаючи на критику діяльності НБУ, переважно однобічну, часом огульну, слід підкреслити, що в умовах назріваючої валютно-фінансової кризи Національний банк України діяв адекватно ситуації, застосовуючи необхідні, правильні й загальноприйняті інструменти. Тому стабільність гривні була, з одного боку, практично виключно заслугою НБУ, а з іншого – чи не єдиним позитивним надбанням політичної влади в Україні за останні роки.

Хоча монетарна політика стабілізаційного типу, що здійснювалася в Україні з жовтня 1994 р., і забезпечила створення якісних національних грошей, стабільність яких утримувалася за активною участю Національного банку, все ж світова економічна та фінансова криза 1997 р. призвела до прискорення не прогнозованого переміщення капіталу, посилила попит на долари США як резервну валюту світової економіки, який, у свою чергу, призвів до девальвації більшості провідних національних валют. Не стала винятком і гривня.

У цій загальній нестабільності, що виникла у фінансово-кредитній і валютній сферах України, Національний банк як головний гарант стабільності гривні втратив значні валютні резерви під час здійснення валютних інтервенцій. Тому невипадково девальвація гривні, яка невідворотно насувалася і за останні шість місяців 1997 р. становила 6,6 %, була зумовлена небажанням НБУ йти шляхом подальшої втрати валютних резервів. До того ж, за словами тодішнього голови Національного банку України Віктора Ющенка, на той час було б уже некоректно і надалі підтримувати нереальний курс гривні.

Так, у системі валютного регулювання України з’являється специфічна його форма, яка досі не використовувалася, – валютний коридор, або повзуча прив’язка обмінного курсу національної валюти до долара США та інших твердих валют.

Як свідчить світова практика, до прив’язки курсів національних валют до однієї зі стабільних валют світу вдаються, як правило, країни, що розвиваються, з метою зупинити гіперінфляцію, створити стабільну базу для розвитку економіки і залучити іноземні інвестиції. Розвинуті країни давно відмовилися від фіксованих і перейшли до плаваючих валютних курсів з причини значних незручностей, пов’язаних із фіксованими курсами.

Валютний коридор, або повзуча прив’язка обмінного курсу, було створено саме для того, щоб поєднати переваги фіксованого і плаваючого курсів та уникнути недоліків кожного зокрема.

Головна проблема, яку створює для уряду фіксований валютний курс, – це звуження рамок або навіть повна відсутність маневру і самостійності у проведенні економічної і насамперед валютно-фінансової, політики. Так, якщо уряд намагається вирішити, наприклад, проблему бюджетного дефіциту або стимулювання економічного зростання за допомогою збільшення пропозиції грошей і, як наслідок, – більш високого темпу інфляції, то паралельно постає інша проблема – конкурентоспроможність продукції цієї країни на світовому ринку. При цьому, якщо темпи інфляції у країні в середньому вищі, ніж у країнах – торговельних партнерах, то з часом ця різниця акумулюється і приводить до зростання реального обмінного курсу. Останній вимірюється кількістю аналогічних товарів і послуг іноземної країни, які вона пропонує в обмін на одиницю відповідних національних товарів і послуг. Негативним наслідком зростання реального курсу є скорочення експорту і зростання імпорту, що спричиняє кризу платіжного балансу і призводить до дефіциту торговельного балансу. Товари національного виробництва витісняються як з ринків інших країн, так і з внутрішнього ринку.

Плаваючий валютний курс дає змогу практично вирішувати проблеми можливої переоцінки реального курсу, оскільки урівнює ціни на товари та послуги всередині країни з відповідними цінами на світових ринках, автоматично реагуючи на приплив і відплив капіталу за рахунок підвищення або зниження номінального курсу валюти. Однак недоліком плаваючого валютного курсу є перш за все його нестабільний характер. Цей фактор багато економістів розглядають як перепону на шляху розвитку торгівлі й інвестування.

Сутність валютного коридору в тому і полягає, що з часом для підтримки еквівалента купівельної спроможності партнерів відбувається коригування номінального курсу національної валюти на величину зміни її реального курсу. Це завдання вирішується використанням певних методик, за якими визначаються зміни валютного коридору на майбутній період часу.

Так, Ізраїль коригує значення прив’язки курсу шекеля, виходячи з очікуваної інфляції на майбутній період у країні та очікуваної інфляції на майбутній період у світі. Чилі коригує значення прив’язки своєї валюти з урахуванням величини інфляції в країні за минулий місяць та величини очікуваної інфляції на майбутній місяць у світі. Є й інші методики коригування прив’язки курсів національних валют до іноземних.

Щодо України, то на перше півріччя 1998 р. курсовий (валютний) коридор було визначено у межах: 1 долар США = 1,75-1,95 грн. Це стало наслідком цілого комплексу негативних явищ в економіці, які зберігалися протягом 1997 р.

За цих несприятливих умов Національний банк України вимушений був піти на захист своїх валютних резервів шляхом більш-менш плавної девальвації гривні.

Згодом було переглянуто курсовий (валютний) коридор і введено новий, у межах: 1 долар США = 1,80-2,25 грн, без визначення часових обмежень. Однак події липня 1998 р. змусили НБУ встановити новий валютний коридор: 1 долар США = 2,5-3,5 грн. На 1999 р. НБУ встановив курсовий коридор у межах: 1 долар США = 3,4-4,6 грн. Останні параметри валютного коридору можна вважати найоптимальнішими на весь 1999 р., оскільки саме на них грунтувався бюджет – 99, розрахований на базі: 1 долар США = 4,1 грн. Це дало змогу значно скоротити падіння рівня валютних резервів НБУ на підтримку гривні. Так, якщо за вісім місяців 1998 р. вони зменшилися на 900 млн. дол. США, то в І кварталі 1999 р. їх зменшення не перевищило 90 млн.

Проте такий сценарій розвитку подій створював певні передумови для формування в Україні економічної кон’юнктури на зразок стагфляції, яка характеризується, з одного боку, наявністю ознак депресії (стагнації економіки), а з іншого, хоч і незначною, але наявною інфляцією.

Світовий господарський досвід виробив певні сценарії здійснення економічної і соціальної політики за умов стагфляції. Один із них був розроблений відомим англійським економістом А. Філліпсом, який сформулював закономірність існування оберненої залежності між рівнем безробіття та динамікою цін, що відома в економічній літературі як “крива Філліпса”. Крива показує, яку економічну політику необхідно проводити, щоб забезпечити оптимальне балансування між розмірами безробіття та помірними темпами інфляції.

На сучасному етапі в Україні “криву Філліпса” можна враховувати в економічній політиці лише частково.

По-перше, знижувати рівень інфляції шляхом збільшення числа безробітних неможливо, оскільки сьогодні багато людей офіційно не мають роботи. Ще більшим є приховане безробіття, яке в окремих галузях сягає 80 %.

По-друге, скоротити кількість “зайвих людей” можна було б, застосувавши модель стимулювання сукупного попиту, що включає:

– збільшення державних інвестицій;

– скорочення розмірів податків на доходи підприємців, прибуткових податків з громадян;

– розширення товарного експорту.

Проте якщо активізувати ці фактори сукупного попиту й стимулювання виробництва, то скорочення рівня безробіття, як показує світовий досвід, можна досягти ціною зростання цін, тобто зростанням рівня інфляції.

Отже, збільшення меж валютного коридору було саме по собі ринковим актом, спрямованим на дерегуляцію валютних відносин. Однак за відповідних умов, що склалися в тогочасній економіці України, цей акт міг у свою чергу викликати нові явища у валютно-фінансовій сфері держави, до появи яких як виконавчій, так і законодавчій владі України треба було завчасно підготуватися.

Ставало дедалі очевиднішим, що з моменту запровадження гривні нашій країні було нав’язано схему надто жорсткого монетаризму, який за тривалістю і механізмом здійснення не мав аналогів у світовій практиці. Державною економічною ідеологією стало стримування інфляції будь-якою ціною в умовах економічного спаду і зростання безробіття. Про те, що стримування інфляції дійсно відбувається, красномовно свідчить той факт, що погоджений з Міжнародним валютним фондом показник інфляції на 1997 р. (планувався на рівні 12,6 %) фактично становив 10,1 %.

Цього було досягнуто ціною граничного загострення проблеми заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат, ціною фактичної втрати сенсу внутрішніх інвестицій тощо.

Як показує практика економічного розвитку деяких країн СНД (з певною, звичайно, припустимістю), можлива й інша схема, яку умовно можна назвати “економічним зростанням, скороченням безробіття і помірною інфляцією”, за якої економічне зростання і зниження безробіття цілком можуть компенсувати вади помірної інфляції. Так, за даними Міжнародного статистичного комітету СНД, при падінні валового внутрішнього продукту в Україні аналогічний показник водночас зростав у Киргизії, Грузії, Білорусі більше ніж на 10 %.

У Верховній Раді України часто і сьогодні дискутується думка про те, що можлива контрольована, тобто чітко зорієнтована, емісія, цільова емісія, що здійснюється в обмеженому обсязі й під конкретні програми, виконання яких треба контролювати належним чином.

Постійний та ефективний контроль з боку держави за обмеженою цілеспрямованою грошовою емісією, на думку деяких народних депутатів, може стати надійною гарантією, з одного боку, недопущення надмірної інфляції, а з іншого – справжньої підтримки власного товаровиробника шляхом вирішення проблеми гострої нестачі обігових коштів підприємств і розширення за рахунок цього джерел для наповнення бюджету.

Але за сучасних умов, коли тіньовий сектор, за деякими даними, вже перевищив 50 % загального виробництва товарів і послуг, а численні пільги “з’їдають” майже 40 % доходів державного бюджету, бути повністю впевненим, що емісія буде цільовою, не можливо. Ніхто не дасть гарантії, що емісійні кошти підуть у реальну економіку на поповнення обігових коштів, а не осядуть у численних посередників, не підуть на створення чергової піраміди ОВДП, нарешті, не зникнуть у тіні.

Виступаючи на науково-економічній конференції в Пущі-Озерній 4 березня 1999 р., колишній Президент України Л. Д. Кучма підкреслив, що у проведенні економічної політики Україна повинна й надалі дотримуватися принципу пріоритетності грошової та фінансової стабілізації. Економічне зростання має забезпечуватися максимально можливим з

(2 votes, average: 2,50 out of 5)