Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 4.2. Міжнародні та регіональні економічні структури

Однією з основних міжнародних економічних організацій є Організація економічного співробітництва і розвитку (ОБСР), Конвенція про створення якої була підписана в 1960 р. і набула чинності в 1961 р. Вона стала спадкоємницею створеної в 1948 р. Організації європейського економічного співтовариства (ОЄЕС), до складу якої входили 18 європейських держав. ОЄЕС було створено з метою оптимального використання допомоги США за “планом Маршалла” і координації відбудови Європи після Другої світової війни.

Оскільки ОЄЕС зробила великий внесок у справу економічної відбудови Західної Європи, уряди країн-членів вирішили зміцнити її роль. З цією метою США і Канада в 1960 р. приєдналися до 18 європейських країн у підписанні Конвенції про створення Організації економічного співробітництва і розвитку. Сьогодні до складу цієї організації входять 29 країн: Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

У країнах – членах ОЕСР проживає 16 % населення земної кулі, тоді як їхня частка у світовому виробництві становить дві третини, що підтверджує центральну роль цих країн у світовій економіці.

Основними напрямами діяльності ОЕСР є:

– сприяння ефективному використанню економічних і фінансових ресурсів, досліджень і професійної підготовки в галузі науки і техніки;

– проведення політики забезпечення економічного зростання, а також внутрішньої та зовнішньої фінансової стабільності;

– зменшення або усунення перешкод на шляху обміну товарами, послугами, а також поточних платежів, подальша лібералізація руху капіталів;

– сприяння розвитку країн, що розвиваються.

З визначених конкретних спільних питань ОЕСР може запропонувати організаційні рамки для переговорів із прийняттям рішень. Так, ця організація досить швидко відреагувала на перший “нафтовий шок”, створивши у 1974 р. Міжнародне енергетичне агентство (MEA), завданням якого є сприяння країнам в економії енергії та в розробці замінників нафти. Крім того, члени ОЕСР прийняли рішення про взаємний перерозподіл своїх нафтових ресурсів на випадок перебоїв у постачанні нафти, подібні до тих, що були викликані країнами ОПЕК наприкінці 1973 р. У рамках ОЕСР з 1958 р. функціонує Агентство з ядерної енергії (АЯЕ), яке спочатку носило назву Європейське агентство з ядерної енергії та було перейменоване в 1972 р. З 1968 р. діє Центр досліджень і нововведень у галузі освіти (ЦДНО).

Крім того, Організація економічного співробітництва і розвитку виконує надзвичайно важливу функцію економічного прогнозування. Нею вироблені стандартні системи показників і підходи щодо аналізу національних рахунків, рівня безробіття і паритету купівельної спроможності, що дає економістам і фінансистам усього світу можливість користуватися надійними і порівняльними статистичними даними з економіки провідних промислово розвинутих країн. На цій основі в ОЕСР була побудована надзвичайно складна економетрична модель світової економіки, яка дає змогу два рази на рік робити прогнози стосовно економічного розвитку країн-членів на наступні два роки. “Економічні перспективи” ОЕСР, які публікуються два рази на рік, а також дослідження, які щороку проводяться щодо кожної з країн-членів цієї організації, є чи не найважливішими довідниковими документами як для економістів, фінансистів, так і для урядів і суспільної думки провідних промислово розвинутих країн світу.

З 1995 р. у рамках ОЕСР ведеться підготовка Багатосторонньої угоди з інвестицій (БУЇ) для регулювання прямих іноземних інвестицій у міжнародному масштабі, цілями якої є:

– встановлення високих стандартів режиму і захисту інвестицій;

– вихід за рамки наявних зобов’язань для досягнення нових стандартів лібералізації, які покривали б усі стадії інвестиційного процесу (до створення і після створення підприємств), з широкими зобов’язаннями у використанні принципу національного режиму, ліквідації наявних обмежень, використання принципу недискримінації та найбільшого сприяння нації, транспарентності (прозорості), привнесення необхідної дисципліни в ті сфери лібералізації, які недостатньо забезпечуються чинними угодами ОЕСР;

– створення юридично обов’язкового документа, який містив би положення з метою ще більшого посилення зобов’язань сторін;

– поширення сформульованих зобов’язань на всі країни, які приєдналися до багатосторонньої угоди з іноземних інвестицій на всіх рівнях управління;

– розробка необхідних заходів у сфері взаємовідносин із регіональними інтеграційними організаціями економічного характеру;

– сприяння процесам урегулювання і забезпечення ефективного вирішення інвестиційних суперечок з урахуванням уже наявних у цьому аспекті механізмів;

– взяття до уваги міжнародних зобов’язань країн-членів з метою запобігання конфліктам з угодами, досягнутими в рамках СОТ податковими угодами.

У процесі підготовки Багатосторонньої угоди з інвестицій спочатку планувалось її підписання у квітні 1998 р. Однак під час переговорів у січні 1998 р. виникли неузгодженості між країнами-членами і вони не змогли досягти домовленості з найважливішого питання про те, наскільки кардинальною має стати лібералізація прямих іноземних інвестицій. Причин цьому кілька:

– по-перше, ініціатива США щодо початку переговорів стосовно Багатосторонньої угоди з інвестицій згодом не знайшла підтримки інших країн – членів ОЕСР у зв’язку з небажанням самих Сполучених Штатів надати більшу свободу іноземним інвесторам в Америці;

– по-друге, на грунті того, що органи Європейського Союзу наполягали на наданні європейським державам переваг перед третіми країнами у вирішенні інвестиційних питань на території ЄС, на переговорах виникли розбіжності у позиках країн – членів ЄС, з одного боку, та інших країн – членів ОЕСР – з другого;

– по-третє, екологічні рухи, профспілки та інші недержавні організації піддали критиці угоду як таку, що відповідає інтересам перш за все ТНК.

Однак процес підготовки Багатосторонньої угоди з інвестицій не закінчився. Більше того, зацікавленість у її підписанні виявили деякі країни, які не входять до ОЕСР, – Аргентина, Бразилія, Гонконг.

Таким чином, Організація економічного співробітництва і розвитку – це своєрідний клуб промислово розвинутих країн з ринковою економікою. Залежно від обставин цей клуб може, з одного боку, бути або просто місцем зустрічей, обміну думками, аналізу економічних перспектив, або, з іншого, – місцем ведення переговорів, погодження ПОЗИЦІЙ і прийняття конкретних рішень, особливо з питань економічної і фінансової політики.

Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК) була створена в 1960 р. на конференції в Багдаді. її статут, затверджений у 1961 р., згодом неодноразово переглядався. Згідно зі статтею 7 Статуту, повноправними членами цієї міжнародної економічної організації можуть бути тільки члени-засновники та країни, чиї заявки на членство були схвалені Конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує нафту в значних обсягах і має інтереси, які в основному збігаються з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом ОПЕК за умови, що її прийняття буде схвалено більшістю в 3/4 голосів, включаючи голоси всіх країн-засновників.

Статус асоційованого члена не може бути наданий жодній країні, яка не має інтересів і цілей, схожих у своїй основі з інтересами країн – членів цієї організації.

Як бачимо, ОПЕК – структура якоюсь мірою елітарна, з особливими, надто жорсткими умовами прийняття нових членів до її лав.

У складі ОПЕК 12 країн-членів. Засновниками організації були шість країн: Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія. Згодом до числа членів було прийнято ще 6 країн: Алжир, Габон, Індонезію, Катар, Нігерію, Об’єднані Арабські Емірати.

Головні цілі діяльності ОПЕК:

– координація та уніфікація нафтової політики країн-членів та захист їхніх інтересів, у тому числі шляхом забезпечення їм сталих доходів;

– забезпечення стабільності цін на світовому ринку нафти та постачання нафтою країи-споживачів;

– забезпечення одержання справедливих доходів інвесторами від капіталовкладень у нафтову промисловість;

– забезпечення охорони навколишнього середовища;

– співробітництво з країнами – нечленами ОПЕК з метою реалізації ініціатив щодо стабілізації світового ринку нафти.

Поряд зі специфічними питаннями забезпечення та захисту економічних і фінансових інтересів країн-членів у нафтовій промисловості, організацією у 1976 р. було створено Фонд міжнародного розвитку (Фонд ОПЕК) як багатосторонню фінансову інституцію, покликану сприяти співробітництву між країнами – членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Допомогою Фонду можуть користуватися міжнародні інституції, чия діяльність приносить користь країнам, що розвиваються, а також усі інші країни, що розвиваються, які не входять до ОПЕК. Членами Фонду є всі 12 країн – членів ОПЕК.

Цілі діяльності Фонду такі:

– здійснення фінансового співробітництва між країнами – членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються, шляхом надання пільгових позик для фінансування платіжних балансів, для здійснення проектів і програм розвитку;

– сприяння і/або надання позик міжнародним агентствам, діяльність яких відповідає меті Фонду;

– фінансування діяльності з надання технічної допомоги.

Основним напрямом діяльності Фонду вважається надання позик і субсидій на пільгових умовах (під низький відсоток). Фонд надає позики трьох типів:

– позики на здійснення конкретних проектів розвитку; національним банкам розвитку надаються також кредитні лінії для фінансування малих і середніх підприємств;

– позики для фінансування програм з відновлення або модернізації певних галузей економіки, на закупівлю сировини, обладнання, запасних частин, список яких узгоджується з Фондом;

– позики для фінансування платіжних балансів, як-от на імпорт продуктів харчування і споживчих товарів, на закупівлю обладнання для сільського господарства і виробництва споживчих товарів.

Позики доповнюються субсидіями, які надаються для фінансової підтримки дослідницьких робіт, підготовки кадрів, продовольчої допомоги, допомоги за надзвичайних обставин.

Фонд ОПЕК надає допомогу всім країнам, що розвиваються, (за винятком країн – членів ОПЕК) у порядку загальної черговості, при цьому віддаючи пріоритет найменш розвинутим країнам.

Фінансові ресурси Фонду складаються в основному з добровільних внесків країн-членів; доходів, отримуваних за рахунок інвестицій і позик Фонду (відсоткові ставки й оплата за обслуговування), а також за рахунок коштів, які одержують країни – члени ОПЕК за двосторонніми та багатосторонніми каналами. Позик на світових ринках Фонд не отримує.

Загалом Фонд ОПЕК сьогодні діє в 93 країнах Африки, Азії, Латинської Америки, Карибського басейну і Європи. Він є донором або кредитором цілої низки інших міжнародних організацій, таких як агентства розвитку країн – членів ОПЕК (Кувейтського фонду, Арабського фонду економічного і соціального розвитку та ін.). Фінансові ресурси одержують також регіональні банки розвитку в Африці, Азії та Америці.

Щодо галузевої структури кредитування, то якщо на початку своєї діяльності Фонд першочергову увагу приділяв енергетичним проектам і фінансуванню дефіцитів платіжних балансів країн-пози-чальників, то сьогодні це кредитування соціально значущих проектів, орієнтованих на вирішення проблем голоду або подолання наслідків засухи в Африці. Незважаючи на те, що соціальні проекти, як правило, непривабливі для великих інвесторів, Фонд активно намагається заповнити саме цю нішу, приділяючи особливу увагу наданню допомоги в галузях охорони здоров’я, освіти та інших сферах.

Навіть за умови відсутності сьогодні в самих країнах ОПЕК зайвих фінансових коштів для істотного поповнення бюджету Фонду все ж зобов’язання засновників Фонду виконуються, як правило, в повному обсязі й у зазначені терміни. Проблеми найчастіше, виникають не з кредиторами, а з реципієнтами кредитів.

Окрім Фонду міжнародного розвитку країни – члени ОПЕК створили інші спільні економічні та фінансові структури, серед яких сім багатосторонніх інститутів допомоги, шість двосторонніх інститутів допомоги розвитку та три трастових фонди.

Багатосторонні інститути допомоги ОПЕК:

– Арабське головне управління сільськогосподарських інвестицій і розвитку;

– Програма арабських держав Перської затоки для організації розвитку системи ООН;

– Арабський валютний фонд;

– Арабський фонд економічного і соціального розвитку;

– Арабська програма фінансування торгівлі;

– Арабський банк економічного розвитку Африки;

– Ісламський банк розвитку.

Двосторонні інститути допомоги розвитку ОПЕК:

– Фонд арабського економічного розвитку Абу-Дабі (Фонд Абу-Дабі);

– Організація з інвестицій, економічної і технічної допомоги Ірану (Організація Ірану);

– Іракський фонд розвитку зарубіжних країн (Іракський фонд);

– Кувейтський фонд арабського економічного розвитку (Кувейтський фонд);

– Саудівський фонд розвитку (Саудівський фонд);

– Венесуельський інвестиційний фонд.

Трастові фонди ОПЕК:

– Арабський нафтовий фонд;

– Трастовий фонд Нігерії;

– Венесуельський трастовий фонд.

До групи регіональних багатосторонніх економічних організацій належить НАФТА – Північноамериканська зона вільної торгівлі.

Її створено на основі Угоди, яка набула чинності 1 січня 1994 р., між Канадою, США і Мексикою (підписана в 1992 р.). Цьому передувала підписана в 1988 р. канадсько-американська угода про вільну торгівлю (набула чинності 31 січня 1989 р.) та чинна з 1965 р. угода між США і Канадою про торгівлю продукцією автомобільної промисловості.

Слід зазначити, що жодна багато – або двостороння угода не сягнула так далеко, як НАФТА, за обсягом покритих її положеннями проблем інвестування та пов’язаних із цим питань, їх глибиною опрацювання та процедур. На регіональному рівні ця організація має унікальні, найдокладніше розроблені та реально діючі інструменти в галузі інвестиційної політики поряд із ліквідацією бар’єрів на шляху торговельного обміну товарами та послугами.

Угода про створення НАФТА включає такі положення щодо режиму і гарантій іноземних інвестицій:

– кожна країна – член Організації надає інвесторам та інвестиціям іншої країни-члена не менш сприятливий режим, ніж той, який вона надає у подібних випадках власним інвесторам (тобто національний режим);

– у взаємовідносинах між країнами – членами Організації передбачається режим найбільшого сприяння;

– забороняється нав’язування будь-яких обмежень щодо умов функціонування капіталу, зокрема забороняється встановлювати мінімальну експортну квоту, розміри місцевого компоненту в кінцевій продукції, імпортні обмеження, обмеження на ліцензування технології, виключні торговельні вимоги, вимоги валютного контролю;

– передбачається режим вільного переказу всіх видів платежів (прибутки, дивіденди, відсотки, роялті, управлінські платежі, технічна допомога, виручка від продажу, включаючи повну або часткову ліквідацію) у вільно конвертованій валюті, за ринковим курсом на день переказу;

– передбачається регулювання інвестиційних суперечок між приватними інвесторами, яке здійснюється поетапно: на першому етапі – використання консультацій і переговорів; у разі їх невдачі передбачається створення умов для арбітражу при дотриманні принципу рівності щодо всіх інвесторів і відповідно до принципу міжнародної взаємності;

– допускається можливість націоналізації у разі наявності відповідних суспільних інтересів, на недискримінаційній основі, відповідно до чинних норм і за умови виплати належної компенсації.

Відповідно до Угоди протягом 15 років майже всі торговельні та інвестиційні бар’єри між країнами – учасницями НАФТА повинні бути ліквідовані, а митні збори скасовані. У канадсько-американській торгівлі ці митні перешкоди усунуто, тому мова йде лише про лібералізацію товарообміну цих країн із Мексикою, де продовжують залишатися обмеження щодо надання певних послуг. Однак ці послуги не мають технологічного характеру з передачі за кордон, і майбутні інновації допоможуть розв’язати цю проблему. Так, протягом 10 років Мексика повинна скасувати більшість обмежень на імпорт автомобілів. У сфері енергетики передбачена заборона на участь іноземних компаній у розробці, видобутку і виробництві нафти і нафтопродуктів у Мексиці. Ця заборона стосується також іноземних інвестицій для розвідки і видобутку радіоактивних руд, транспорту і комунікаційної інфраструктури. Щодо інших галузей, Мексика зобов’язалася пом’якшити обмеження на участь американських і канадських інвесторів в акціонерному капіталі своїх компаній, а також скасувати обмеження на іноземну участь у банках і страхових компаніях. Загалом, вже сьогодні близько

80 % валового внутрішнього продукту Мексики повністю відкрито для прямих іноземних інвестицій.

Завдяки активному співробітництву в рамках НАФТА Мексика за короткий час змогла збільшити економічний потенціал, обсяги зовнішньої торгівлі та масу залученого з-за кордону іноземного капіталу. У результаті з колишнього поборника протекціонізму Мексика перетворилася на країну з відкритою економікою. Сьогодні вона за загальним рівнем економічного розвитку помітно випереджає інші країни Латинської Америки і входить до “великої трійки” латиноамериканських індустріальних лідерів.

Мексика стала цікавим і перспективним ринком, у тому числі для України.

Особливою зоною українських зовнішньополітичних інтересів є Чорноморсько-Каспійський регіон. Він є вузлом геополітичних та гео-економічних інтересів не тільки країн його ареалу, а й провідних світових держав. З одного боку, цей регіон має надмірний конфліктогенний потенціал, з іншого – величезні енергетичні ресурси. Але у контексті світових енергетичних проблем та з урахуванням місткого внутрішнього ринку Чорноморсько-Каспійський регіон може стати зоною широкого трансрегіонального співробітництва, центром торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією.

Особливу роль у подальшому розвитку відносин України з країнами регіону має об’єднання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Головні зусилля нашої країни сьогодні спрямовуються на те, щоб перетворити це об’єднання на потужну регіональну організацію, наповнити її діяльність реальним економічним змістом шляхом формування дієвої зони вільної торгівлі, започаткування спільних транспортних та енергетичних проектів, зокрема щодо розбудови Євроазіатського транспортного коридору, співробітництва в галузі видобутку й транспортування нафти на європейський ринок.

Одним із провідних напрямів діяльності ГУАМ має стати розробка регіональних і трансрегіональних проектів, у яких Україна взяла б на себе роль лідера. Квітневий (2005 р.) Кишинівський самміт глав держав країн ГУАМ надав поштовх процесу розробки економічного проекту “Придунайський енерго-транспортний міст” із розвитку енергетичного та транспортного потенціалу українського Придунав’я. Сьогодні необхідно прискорити розробку відповідної Міждержавної програми, передбачивши можливості її розширення за рахунок включення проектів, пов’язаних із розвитком транспортно-комунікаційної та енергетичної інфраструктури Кримського півострова.

Серед регіональних економічних організацій, у яких бере участь Україна, слід виокремити Організацію Чорноморського економічного співтовариства (ОЧЕС), яка була офіційно заснована на початку 1988 р., а фактично почала функціонувати з 1992 р. У складі цієї організації 11 країн-членів: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Туреччина, Україна. Секретаріат ЧЕС розташований у Стамбулі.

Основні напрями діяльності ОЧЕС в економічній і фінансовій сферах:

– розвиток багато – і двостороннього співробітництва у погоджених галузях; розширення диверсифікації співробітництва;

– поліпшення умов для підприємницької діяльності та стимулювання індивідуальних і колективних ініціатив підприємств і фірм;

– сприяння розвитку підприємства шляхом стимулювання співробітництва між малими і середніми підприємствами, інвесторами, підприємцями і промисловцями.

Крім того, в рамках робочих груп здійснюється робота з розширення і поглиблення співробітництва у сфері банків і фінансів, з питань уникнення подвійного оподаткування, захисту інвестицій, передачі статистичних даних і економічної інформації. Створено Раду Чорноморського економічного співробітництва, яка складається з представників підприємницьких об’єднань і торговельних палат країн – членів організації. Україна активно бере участь у діяльності ЧЕС

Черговий саміт глав держав – членів ОЧЕС, на який одержав запрошення Президент України В. А. Ющенко, відбувся 25 червня 2007 р. у Туреччині з нагоди 15-ї річниці заснування організації.

Іншою міжнародною економічною організацією субрегіонального характеру, в діяльності якої бере участь Україна, є Співдружність Незалежних Держав (СНД), заснована в 1991 р. Членами СНД є 12 країн: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна.

В 1993 р. країни – члени СНД підписали Угоду про створення Економічного союзу, яка передбачає:

– вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили;

– здійснення погодженої політики в таких сферах, як грошово-кредитні відносини, бюджети, ціни й оподаткування, валютні питання і митні збори;

– заохочування вільного підприємництва та інвестицій; підтримка виробничої кооперації та налагодження прямих зв’язків між підприємствами і галузями;

– узгодження господарського законодавства.

У січні 1995 р. було укладено угоди про митний союз між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан і Російською Федерацією, де визначено комплекс проблем щодо підприємництва та інвестицій. Сторони зобов’язались:

– забезпечувати національний режим для діяльності суб’єктів господарювання держав-учасниць на своїх територіях;

– сприяти розвитку прямих економічних зв’язків між суб’єктами господарювання, виробничій кооперації;

– надавати допомогу у створенні спільних підприємств, транснаціональних виробничих об’єднань, мережі комерційних і фінансово-кредитних закладів та організацій;

– координувати свою інвестиційну політику, включаючи залучення іноземних інвестицій і кредитів у сферах, що становлять взаємний інтерес, здійснювати спільні капіталовкладення, в тому числі на компенсаційній основі.

26 березня 1996 р. Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Російська Федерація підписали документ про поглиблення співробітництва (угода про наміри) в економічній, науковій, освітній, культурній і соціальній сферах, націлений у довгостроковій перспективі на створення “Співдружності об’єднаних держав”.

2 квітня 1996 р. було підписано Договір про утворення Співтовариства Білорусі та Росії, яким передбачено об’єднання матеріального й інтелектуального потенціалів обох країн і створення рівних умов для підвищення життєвого рівня народу і духовного розвитку особи.

Ні в угоді про митний союз, ні в угоді про наміри, ні, тим більше, в Договорі про Співтовариство Україна участі не бере,

Україна вдосконалює механізми регіонального багатостороннього співробітництва у рамках інших міжнародних організацій. Активізуються механізми багатостороннього співробітництва у форматі “Вишеградська четвірка – Україна”, Центральноєвропейської ініціативи, неформального трикутника “Україна – Польща – Литва” тощо. Знаковою подією на цьому шляху стала спільна українсько-грузинська ініціатива щодо створення Спільноти демократичного вибору (СДВ). Мета спільноти – стати потужним інструментом для ліквідації у регіоні всіх розділювальних ліній, що залишилися, уникнення будь-якої конфронтації. Україна запропонувала усім країнам Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону, які поділяють її бачення нової Європи, приєднатися до загальної ініціативи.

Саме така діяльність дає змогу Україні напрацьовувати досвід, корисний для поглиблення контактів з Євросоюзом, а також інтенсивніше залучатись до євро-інтеграційних процесів наших найближчих партнерів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 4.2. Міжнародні та регіональні економічні структури