Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 1.3. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали провідну роль, – Велика Британія і Сполучені Штати Америки, Ще влітку 1941 р. Джон Мейнард Кейнс підготував перший текст, представлений британському міністерству фінансів. Він носив назву “Пропозиції щодо створення Міжнародного компенсаційного союзу”. У грудні цього ж року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам по департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який би забезпечував надання останнім військової допомоги і міг би стати основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. було здійснено обмін цими документами для взаємного ознайомлення.

Слід зазначити, що головні положення англійського й американського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в рамках функціонування національних економік. Особлива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення ступеня входження у світове господарство, тобто здійснення певного контролю на міжнародному рівні, внаслідок якого країни мали поступитися невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити спеціальний наднаціональний орган для міжнародної кооперації.

Визначаючи необхідність міжнародного співробітництва у валютній сфері, плани істотно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс віддавав пріоритет інтересам внутрішнього розвитку, то Уайт на перше місце ставив міжнародні завдання. І хоча в подальшому було внесено зміни до обох планів, суттєва різниця між ними збереглася.

Чому Кейнс віддавав перевагу внутрішнім проблемам у рамках нової міжнародної валютної системи? Оскільки знав негативний досвід 30-х років і домагався, щоб кожна країна зберегла значною мірою свою незалежність, перш за все у розробці та реалізації внутрішньої економічної політики, яка б забезпечила повну зайнятість. Тобто і тут Кейнс залишався на позиціях раніше розробленої ним концепції.

Уайт, навпаки, під впливом “нового курсу” Рузвельта передбачав створення системи планування і контролю економіки. Подібна філософія, перенесена на міжнародний рівень, привела до ідеї заснування двох наднаціональних інститутів: фонду стабілізації та світового банку. Ці два наднаціональні органи могли б здійснювати достатньо дійовий контроль внутрішньої грошової політики держав – членів системи, особливо щодо обмінних курсів і світових потоків капіталів. Все ж, щоб одержати схвалення Державного департаменту та Конгресу США, а також під впливом ідей Кейнса, Уайт вніс важливі зміни до свого проекту. Він зробив акцент на створенні фонду стабілізації і водночас надав світовому банку статус класичної кредитної установи, що спеціалізується на інвестиціях в інші країни.

Однак навіть з урахуванням цих змін план Уайта відрізнявся від програм Кейнса.

Внаслідок тривалих переговорів з’явилося Спільне комюніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально давала можливість учасникам вносити ті чи інші поправки, що й відбувалося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фактом. Оскільки США змогли нав’язати Великій Британії свою думку, то в кінцевому підсумку було прийнято відредаговану версію плану Уайта.

Таким чином, Третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. у США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Те, що рішення на цій конференції приймалось фактично під диктовку США, не викликає особливого подиву. Адже ця країна вже вдруге після світової війни була у виграші. Так, якщо перед Першою світовою війною зовнішня заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд дол., а вимоги до інших країн становили 2 млрд., то вже в 1926 р. зовнішній борг скоротився більше ніж удвоє, а вимоги зросли у 6 разів, становлячи суму в 12 млрд. дол. Відбувся також перерозподіл золотих резервів на користь США: у 1914-1921 рр. чистий приплив золота в США в основному з країн Європи сягнув 2,3 млрд. дол.; у 1924 р. 46 % золотих запасів капіталістичного світу були зосереджені в США (у 1914 р. – 23 %). Перед початком Другої світової війни США були майже єдиною країною, де зберігався золотомонетний стандарт, а курс долара щодо західноєвропейських валют значно зріс.

Уже в той час США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак домогтися статусу резервної валюти їм вдалося лише після Другої світової війни. Засилля США в Бреттон-Вудській системі пояснювалося також новою розстановкою сил у світовому господарстві. У1949 р. 64,6 % капіталістичного промислового виробництва було зосереджено в США. Цій же країні належало 33 % світового капіталістичного експорту і майже 75 % золотих резервів. А головний конкурент США в Бреттон-Вудській системі – Велика Британія – обслуговуючи своєю валютою 40 % світової торгівлі, володіла лише 4 % офіційних золотих резервів капіталістичного світу.

Керівники США намагалися максимально використати свою економічну могутність і створити таку міжнародну валютну систему, яка б відповідала їхнім інтересам і перебувала під їх контролем. На той час на Сполучені Штати припадало 34,7 % голосів у створюваному Міжнародному валютному фонді. Під впливом США до статуту МВФ було включено положення, які зобов’язували країни при одержанні кредитів надавати докладну інформацію про стан економіки країни, її золотовалютних запасів, виконувати рекомендації МВФ, які стосуються внутрішньої і зовнішньої політики держави.

За таких обставин Радянський Союз, який брав участь у роботі конференції в Бреттон-Вудсі, підписав підсумкові документи, але не ратифікував їх. Зрозуміло, що на висунуті на конференції умови не погоджувалися і деякі країни капіталістичного світу, тим більше їх не міг прийняти тогочасний тоталітарний режим СРСР.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу – США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно, через свої центральні емісійні банки, обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Англії не дав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин, фунт стерлінгів з самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Таким чином, фактично Бреттон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з іншого – принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно – золото-доларовим стандартом.

На конференції було підписано “Заключний акт”, складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система була введена в дію після подання Державному департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн – учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступове скасування валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були:

– збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак на відміну від системи золотого стандарту зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

– встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

– прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол. США, а золотий вміст долара становив 0,888 671 г чистого золота);

– здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти щодо долара у встановлених межах коливань (+/-1 %), вона могла, по-перше, використати частку свого золота – валютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку; по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ; по-третє, здійснити девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці більш як на 10 % була можлива лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострила суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією, з іншого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи було створення міжнародних платіжних засобів СПЗ – спеціальних прав запозичення (Special Drawing Rights), а поворотним моментом стала відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет замінено валютним кошиком СПЗ.

Запровадження СПЗ – це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку він висунув ще в 1944 р. перед підписанням Бреттон-Вудської угоди, – ідеї створення “регульованої валюти”. Але на той час, коли США володіли 2/3 валютних запасів світу, ця ідея була для США неприйнятною. Адже у 1949 р. централізовані золоті запаси США у 3,15 раза перевищували загальну суму доларів, розміщену в іноземних банках. Саме тому цій країні при підписанні Бреттон-Вудських угод було вигідно “прив’язати” валюти інших країн до золота, перевалена більшість світових запасів якого зберігалась у банківських сховищах США.

Зовсім іншою була ситуація кінця 60-х – початку 70-х років, коли було введено СПЗ: США великою мірою втратили на світовому ринку конкурентні позиції, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. Досить зазначити, що у 1971 р. централізовані золоті запаси США у 6 разів були меншими від доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Тому було знайдено вихід саме у впровадженні “колективної валюти”. СПЗ було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. Спочатку за масштаб СПЗ було прийнято золотий вміст долара США (0,888 671 г золота). Після девальвації долара (грудень 1971 p., лютий 1973 p.) 1 СПЗ була прирівняна до 1,206 35 дол. З 1 липня 1974 р., після переходу до “плаваючих” курсів національних валют країн – членів МВФ, було введено новий метод розрахунку вартості СПЗ – метод “стандартного кошика” через ринкову вартість валют 16 провідних країн – членів МВФ (0,4 дол. США + 0,38 марки ФРН + 0,45 ф. ст. + + 0,44 франц. франка тощо, які в сумі на певну дату дорівнювали 1,20635 дол. США). Пізніше МВФ перейшов до визначення вартості СПЗ на основі середньозваженої величини ринкового курсу “валютного кошика” п’яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відповідного року була такою (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Визначення вартості СПЗ, %

Назва валют

1981р.

1986 р.

1991 р.

1996 р.

2001 р.

Долар США

42

42

40

39

44

Японська єна

13

15

17

18

11

Фунт стерлінгів

13

12

11

11

11

Французький франк

13

12

11

11

Євро 31

Марка ФРН

19

19

21

21

Євро 31

Склад і частка окремих валют у “кошику” СПЗ переглядаються кожні 5 років і відображають відносну роль кожної з п’яти валют у світовій торгівлі та платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів у цій валюті, що використовувались країнами – членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

СПЗ можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі шляхом обміну національної валюти країн – учасниць угоди про СПЗ. Крім того, ці розрахункові засоби можна використовувати для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, не членами МВФ, на основі купівлі-продажу СПЗ.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок кризи. У нових умовах “доларовий стандарт” перестав відповідати співвідношенню сил, що склалося, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн “Спільного ринку” та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу СІЛА, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу – все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У1971-1973 рр. відбулася ломка Бреттон-Вудської валютної системи. Початок їй поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона від 15 січня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та введення “надзвичайних заходів”, спрямованих на врятування валюти США.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою Четвертої світової валютної системи – Кінгстонської (Ямайської) , яка набрала чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридично оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, сутність яких така:

– кожна країна – член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим “плаваючих” курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим “плаваючих” курсів для “своїх” валют всупереч вимогам Статуту МВФ;

– золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно скасовується його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 одиниці СПЗ за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції центральних банків із золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами. Наданими правами швидко скористалися країни з розвинутою ринковою економікою, які розпочали враховувати золоті запаси за ринковими цінами. Досить широку програму аукціонів із продажу золота з державних сховищ здійснили США, які протягом 1978 р. і до липня 1979 р. на 15 аукціонах Казначейства реалізували 382,6 т золота;

– відбувається процес повної демонетизації золота – виведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було за системи золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоч і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього скасовано зобов’язання країн – учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і скасовано повноваження Фонду на прийняття від цих країн золота. У Статуті МВФ була зафіксована принципова згода його членів на реалізацію офіційних золотих запасів Фонду -160 млн. унцій, або 4665 тонн;

– юридично надано право кожній з валют країн – учасниць Кінгстонської системи виконувати функцію резервної валюти, але в перспективі перевага віддавалася СПЗ (з перетворенням останньої в головний резервний актив міжнародної валютної системи);

– досягнуто взаємної домовленості учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ – Директорату – широких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала практику валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х років у період розпаду Бреттон-Вудської системи. Узаконений примат ринкових методів регулювання валютних курсів і в цьому разі, як і завжди в історії, віддає переваги найбільш економічно сильним партнерам по Кінгстонській угоді. Відтепер США, наприклад, одержали можливість не створювати значних валютних резервів, а також не турбуватися про систематичне підтримання курсу долара, як це було в період дії Бреттон-Вудської системи. Певні економічні вигоди одержали й інші розвинуті країни, перш за все за рахунок можливості вільного маніпулювання валютними курсами у своїх національних інтересах. Окрім того, використання їхніх валют як резервних третіми країнами значно обмежує домінуючу роль американського долара.

Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже сьогодні цілком очевидним є той факт, що під прикриттям СПЗ продовжує зберігати провідне становище в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, не розмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, спрямованих на повну демонетизацію золота й витіснення його з міжнародних розрахунків, також відповідає перспективним економічним інтересам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента долара. Формально виступаючи за підвищення ролі СПЗ у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризикують. Адже досвід майже 30-річного використання СПЗ продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність порівняно з національними валютами провідних країн світу, і перш за все з доларом США. Досить зазначити, що частка останнього становить понад 60 % офіційних світових валютних резервів, а частка СПЗ – лише 2,4 %.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повної валютної стабілізації у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстона, який дає США можливість продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об’єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної системи. Перш за все йдеться про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так і з іншими країнами світу.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд з доларом США євро, японську єну, що, безумовно, означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

Контрольні запитання і завдання

1. Що слід розуміти під терміном “валюта”?

2. Які складові національної валютної системи?

3. Дайте визначення світової валютної системи.

4. Які характерні риси Паризької системи золотого стандарту?

5. Охарактеризуйте Генуезьку систему золотодевізного стандарту.

6. Назвіть головні особливості світової валютної кризи 1929- 1933 рр.

7. Проаналізуйте хід підготовки та підписання Бреттон-Вудської валютно фінансової угоди.

8. Назвіть основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

9. Коли розпочалися криза і розпад Бреттон-Вудської системи?

10. Охарактеризуйте основні положення Кінгстонської валютної системи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Міжнародні валютно-фінансові відносини – Боринець С. Я. – 1.3. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи