Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 11.5. Механізми міжнародного контролю у сфері забезпечення прав і свобод людини
Механізми та форми міжнародного контролю у сфері забезпечення прав і свобод людини можна умовно поділити на дві великі групи: універсальні та регіональні системи захисту прав людини.
1. Механізм ООН у сфері захисту прав людини.
Найважливішою з універсальних систем захисту прав людини є, безперечно, механізм ООН. Статутні органи ООН беруть важливу участь у забезпеченні поваги до прав людини. Згідно зі ст. 13 Статуту, Генеральна Асамблея ООН повинна сприяти міжнародному співробітництву в економічній, соціальній, культурній сферах, галузі охорони здоров’я, а також сприяти здійсненню прав людини і основних свобод. З цією метою Генеральна Асамблея ООН може приймати рекомендації, адресовані державам – членам Організації. Інший головний орган ООН – Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) – відповідно до ст. 62 п. 2 також може давати рекомендації. Крім цього, згідно зі ст. 68 Статуту, ЕКОСОР може створювати спеціальні комісії, у тому числі з питань дотримання прав людини. Важливу роль у виконанні завдань ООН у цій сфері відіграла комісія з прав людини. Свого часу відповідну роль відіграли статутні положення, присвячені несамоврядним територіям, зокрема ст. 73, яка передбачала відповідальність членів ООН, які такими територіями управляють, за благополуччя населення цих територій. Вона також зобов’язує колоніальні держави надавати Генеральному секретареві ООН відповідну інформацію по несамоврядних територіях. Кроком вперед порівняно з мандатною системою Ліги Націй була система опіки. Згідно зі ст. 76 Статуту, одним з завдань системи опіки є забезпечення поваги до прав людини на підопічних територіях. Рада по опіці розглядала доповіді держав, яким були передані під опіку відповідні регіони, приймала і розглядала петиції, організовувала періодичні візити на ці території. На відміну від мандатної системи, система опіки з самого початку задумувалась як тимчасовий інститут: основним її завданням було допомогти підопічним територіям досягнути рівня самовизначеності.
Особливе місце в цьому механізмі займає Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган ООН, який наділений повноваженнями приймати обов’язкові рішення з окремих питань. Так, відповідно до ст. 39 Статуту ООН, вона визначає існування “загрози миру”. В Статуті ООН термін “загроза миру” не визначений, тому в кожному конкретному випадку Рада Безпеки аналізує ситуацію, що склалась, стосовно такої загрози і визначає заходи як без використання збройних сил (ст. 41 Статуту), так і пов’язані з їх застосуванням. Очевидно, що цей механізм може використовуватись, наприклад, у випадку масових чи грубих порушень прав людини, якщо така ситуація буде загрожувати миру і безпеці.
Міжнародний суд ООН також відіграє певну роль у сфері дотримання міжнародних стандартів прав людини, зокрема їх імплементації на національному рівні. Однак, на думку багатьох науковців, цей вплив має дещо обмежений характер і пояснюється низкою причин, які не дають можливості повною мірою задіяти Міжнародний суд в механізмі захисту прав людини. Варто назвати правила, передбачені у самому Статуті Міжнародного суду: по-перше, сторонами справи можуть бути тільки держави, а це робить неможливим участь індивідів чи МО, які часто є найбільш зацікавленими в справедливому розгляді справ. Держави теж не відчувають потреби вирішувати справи, що стосуються прав людини, судовим способом. А оскільки, по-друге, юрисдикція Суду при розгляді міждержавних спорів має факультативний характер, тобто переважно залежить від самих держав, то й кількість розглянутих Міжнародним судом міждержавних спорів з приводу Порушення прав людини є незначною62.
Серед допоміжних органів ООН особливе місце займає Комісія з прав людини, створена під егідою ЕКОСОР у 1946 р. З самого початку Комісія наділялась повноваженнями виключно в галузі забезпечення прав людини63. До сфери її інтересів належала підготовка проектів відповідних конвенцій та резолюцій. У 1967 р. та 1970 р. на підставі резолюцій ЕКОСОР Комісія та її підкомісія були наділені правом розглядати повідомлення щодо масових та систематичних порушень прав людини (наприклад, політика апартеїду, яка проводилась на державному рівні Південно-Африканською Республікою, і факти расової дискримінації в Південній Родезії).
Створення нового органу – Ради ООН з прав людини – засвідчує посилення уваги світового співтовариства до питань захисту прав людини на всесвітньому рівні та повинно надати новий імпульс відповідному напряму діяльності Організації.
Механізм забезпечення прав людини ООН спрямований на те, щоб не допустити державами (і не тільки членами ООН) порушення принципів міжнародного права незалежно від їх участі в тих чи інших договорах. Сказане повною мірою стосується і дотримання принципу поваги до прав людини.
Суттєві повноваження і можливості демонструють інституції та механізми ООН, передбачені конкретними угодами. Хоча кожна конвенція має свої особливості, проте аналіз цих міжнародно-правових актів ООН дозволяє виокремити найбільш типові форми, які застосовує міжнародна спільнота для контролю за дотриманням зобов’язань держав. Так, наприклад, більшість конвенцій передбачає створення спеціального органу, як правило, під назвою “комітет”. Відповідно, такими конвенційними органами виступають Комітет з прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет з ліквідації расової дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань, “Група трьох” (відповідно до конвенції про припинення злочину апартеїду). Можна зазначити два основні напрями діяльності таких органів. Перший з них передбачає надання державами комітетові періодичних доповідей про виконання нею договору. Періодичність надання договору врегульовується самою конвенцією. Крім цього, доповідь чи відповідні пояснення можуть надаватись і на вимогу комітету. Другий напрям – розгляд комітетами заяв та повідомлень держав про порушення угод іншими державами-учасницями. Ця процедура передбачає можливість вирішення спору між державами з допомогою таких комітетів. В окремих угодах надається право індивідам подання скарг (наприклад, уже згадуваний Факультативний протокол до Пакту про громадянські та політичні права від 1966 р., Конвенція проти катувань 1984 р., Конвенція про заборону расової дискримінації). Під час розгляду таких спорів чи доповідей у комітетах влаштовують дебати, де держави виражають свою позицію, представляють інформацію та інші докази на її користь. У комітетах беруть участь незалежні експерти, організовують своєрідне розслідування. У результаті таких дебатів формулюють висновок комітету, який направляють державі. Позитив таких процедур – комітети виступають як своєрідні всесвітні центри збору інформації з тих чи інших питань дотримання прав людини. Крім того, вони стають центрами співробітництва держав у відповідних сферах Таким чином, комітети намагаються здійснювати контроль за виконанням договорів з прав людини. Однак у цьому випадку їх можливості певною мірою обмежені. За результатами розгляду доповідей комітет приймає відповідні рішення, які містять рекомендаційний характер. Такі звернення комітету до держав – учасниць конвенції обов’язкової сили не мають, проте, вказуючи на конкретні недоліки чи проблеми з виконанням конвенції, вони, з одного боку, привертають увагу до них держав, стимулюють їх до ефективнішого виконання своїх зобов’язань, з іншого-така увага з боку світового співтовариства дисциплінує держави.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)