Теорія фінансів – Федосов В. М. – 2.2. Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи
Ефективність формування та використання грошових коштів, які перерозподіляються через фінансову систему, за необхідністю визначає якість як поточних, так і довгострокових змін в економічній системі суспільства.
Оскільки ринкове господарство грунтується на економічній відокремленості, матеріальній зацікавленості у задоволенні виражених через попит суспільних потреб і конкурентному типі взаємовідносин між виробниками, важливого значення на мікрорівні набуває проблема зростання використовуваних коштів, збільшення обсягів прибутку, тобто, вартісний аспект руху ресурсів. Проте внаслідок суспільного характеру виробництва потреби і можливості окремого товаровиробника в процесі загальних обмінно-оціночних процедур тісно пов’ язані із аналогічними параметрами інших суб’ єктів економічних відносин. Це призводить до того, що досягнення мети максимізації індивідуального доходу перебуває у прямій залежності від міри матеріально-грошової збалансованості не тільки в межах конкретного виробництва, але і в масштабах сполучених галузей, територій і загалом національної економіки. А в сучасних умовах, крім зазначених чинників, вагомої ролі набуває також фактор збалансованості в глобальному масштабі.
Ринок є складовим елементом механізму життєдіяльності суспільства. Забезпечуючи природній спосіб взаємозв’ язку між формуванням попиту і реалізацією пропозиції, він дозволяє учасникам економічного життя розв’ язувати широке коло господарських проблем. Саморегуляція і подальший розвиток ринкової системи досягається на базі стихійного розв’ язання притаманних їй суперечностей: між виробництвом і споживанням, між господарюючими суб’ єктами, між конкуренцією та монополією, ринком та плануванням, стихійною та свідомо керованою владними структурами сторонами суспільного розвитку. Останнє проявляється у різнонап-равленості інтересів окремого господарюючого суб’ єкта, який, з одного боку, внаслідок прагнення до максимізації власних доходів зацікавлений у збереженні незалежності індивідуального виробництва, а з іншого, внаслідок мінливості ринку та невизначеності можливих результатів діяльності потребує організованого ведення господарства в масштабах країни.
Досвід розвитку країн із ринковою економікою переконливо показав, що ринок із усіма його перевагами не гарантує повного розв’ язання притаманних йому суперечностей. Впливаючи, головним чином, на виробництво та обмін товарів, він невзмозі самостійно врівноважувати наявну ієрархію особистих, колективних, групових, регіональних та суспільних інтересів і цінностей, не може забезпечити ресурсами виробництво всіх необхідних для функціонування та динамічного розвитку суспільства товарів та послуг.
Безперечний факт наявності в господарському механізмі, крім власне ринкової, ще однієї ланки, яка здійснює функції, що їх ринкова організація або взагалі неспроможна реалізувати, або виконує з меншим для суспільства ефектом, доводить доцільність централізованого втручання у суспільно-економічні процеси та спроможність суспільно-економічної системи допустити організуючий вплив певного господарського центру і сприймати його коригуючий вплив. Можливість здійснення цілеспрямованого макроекономічного регулювання реалізується шляхом функціонування такого спеціального суспільного інституту як держава.
Забезпечуючи реалізацію цих функцій, держава організовує функціонування всієї суспільної системи, впливає на її розвиток, бере участь у формуванні макроекономічних пропорцій. Державне регулювання впорядковує конкурентні відносини між економічними агентами, надає їм соціального характеру, на підставі чого реалізується функція самоорганізації економіки. Власне науково обгрунтована організація державного впливу на відтворювальні параметри є формою реалізації суперечності між стихійними і керованими економічними компонентами. Якщо державне регулювання налагоджує ринкову організацію виробництва, відсутність якого унеможливлює досягнення макроекономічної раціональності господарювання, то ринок набагато чутливіше і швидше реагує на різноманітні зміни в суспільно-економічному розвитку.
Для виконання покладених на неї функцій держава потребує матеріального забезпечення своєї діяльності. Процес формування і використання державних фондів грошових коштів опосередковується фінансами, в основі яких – фінансові відносини. Вони органічно пов’язані з рухом суспільних товарів та послуг, оскільки причиною їх надання є об’єктивна необхідність виділення у складі економічного базису особливих перерозподільчих відносин, обумовлених фактом існування сукупних суспільних потреб. Первинний розподіл вартості створеного продукту на складові елементи визначається законами, притаманними товарному виробництву, згідно з якими ведення виробництва передбачає створення фонду відшкодування витрачених у процесі діяльності засобів та предметів праці, створення фонду оплати праці і одержання прибутку. На цій стадії встановлюється частка різних галузей, регіонів, підприємств, угруповань за іншими ознаками та окремих індивідуумів у виробленому ними продукті, а звідси – можливий рівень задоволення відповідних потреб і кількісні параметри подальшого руху вартості. В умовах нормального функціонування товарно-грошових відносин цей процес опосередковується формуванням різноманітних грошових фондів. Наявність останніх створює умови для реалізації частини виробничого та особистого споживання в країні.
Як відомо, економічні відносини в будь-якій сфері, і фінансовій, зокрема, мають суспільну, техніко-технологічну та організаційну форми. Суспільна форма фінансових відносин віддзеркалює ситуацію у сфері відносин власності та форм господарювання, оскільки матеріальною основою фінансових відносин виступають процеси суспільного відтворення. А це, своєю чергою, забезпечує органічну єдність та взаємну зумовленість фінансової та виробничої сфер економіки, пояснюючи напрямки, способи та масштаби перерозподіленого в суспільстві продукту.
Техніко-технологічна сторона економічних відносин у сфері фінансів відображає міру розвитку технології акумуляції доходів та здійснення витрат, впливаючи на переважаючі форми оподаткування та способи розподілу і принципи використання коштів. Попри важливість технічної складової у розвитку фінансової сфери, зазначимо, що сучасна технологія – необхідна, але недостатня умова ефективності функціонування фінансової системи. Фінансові техніка та технологія лише надають для цього можливості та інструменти. Їх подальше використання – предмет суспільного вибору.
Організаційна форма фінансових відносин характеризує спосіб управління потребами у фінансових ресурсах держави та суб’єктів господарювання, визначає органи та установи фінансової сфери, а також принципи їх функціонування. Організаційний підхід до дослідження побудови і функціонування фінансової системи грунтується на пріоритеті визначення порядку взаємодії інститутів у фінансовій сфері, розподілу їх владних повноважень і відповідальності щодо забезпечення найвищої результативності фінансової політики. Виходячи з того, що результативність функціонування державного апарату, насамперед, залежить від чіткої регламентації процесу управління, оптимізація організаційно-економічних відносин у фінансовій системі є домінуючим чинником у справі підвищення її ефективності.
Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи на перший план висувають процедурні питання, які домінують над кількісними характеристиками обсягу фінансових ресурсів. В термінології економічної теорії організаційно-правові основи фінансової системи є інституціональним забезпеченням консенсусного процесу формування і використання фінансових ресурсів у державі, а реалізуються через фінансове право та фінансовий механізм.
Відносини у сфері формування і використання фінансових ресурсів у державі можуть розглядатися з трьох сторін: 1) залежно від функцій цієї діяльності (рис. 2.2); 2) залежно від фінансово-правового регулювання за фінансово-правовими інститутами (рис. 2.3); 3) залежно від суб’єктів, між якими виникають ці відносини (рис. 2.4).
За визначенням Л. К. Воронової, фінансове право – це сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів із метою забезпечення виконання завдань і функцій держави1. Правове регулювання фінансової діяльності є провідною формою державного керівництва економікою.
Рис. 2.2. Відносини у сфері фінансової діяльності держави залежно від функцій цієї діяльності
Велика кількість фінансово-правових норм, із яких складається фінансове право, утворює складну систему, всередині якої ці норми групуються у різні підрозділи відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави. Отже, у фінансовому праві норми інтегруються у самостійні підгрупи – фінансові інститути, що регулюють однорідні фінансові відносини в галузі бюджету, державного кредиту, державних позабюджетних цільових фондів тощо. Правові норми фінансового права входять до актів різних правових форм: закони, укази, інструкції, рішення та ін.
Предметом правового регулювання фінансової системи держави є: – визначення основних завдань фінансової системи держави;
Рис. 2.3. Відносини у сфері фінансової діяльності держави залежно від фінансово-правового регулювання за фінансово-правовими інститутами
Рис. 2.4. Відносини у сфері фінансової діяльності держави залежно від суб’єктів, між якими виникають ці відносини
– визначення основних засад її організації та функціонування (до яких, зокрема, належать: централізація управління фінансами і економікою, державне регулювання фінансово-економічної діяльності підприємств, установ і організацій);
– концентрація фінансових ресурсів, запровадження їх централізованого розподілу відповідно до визначених пріоритетів і потреб;
– використання фінансових ресурсів міжнародних організацій та країн, що мають спільні з державою стратегічні інтереси та ін.
У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується фінансова діяльність, яка здійснюється державою як знаряддям публічної влади, і фінансова діяльність, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами й організаціями. Розвиток і деталізацію правове регулювання фінансової діяльності одержує у спеціальному фінансовому законодавстві, норми якого регулюють якісно однорідні фінансові відносини відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави.
Фінансове право закріплює загальні принципи та форми фінансової діяльності, методи мобілізації та розподілення грошових коштів через централізовані й децентралізовані фонди, див. рис. 2.5.
Фінансова діяльність держави грунтується на відповідних принципах: загальноправових, галузевих, міжгалузевих і принципах окремих інститутів фінансового права.
До принципів фінансової діяльності держави належать:
– принцип єдності фінансової діяльності та грошової системи держави;
– принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;
– принцип самостійності в установлених чинним законодавством межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування;
Рис. 2.5. Методи правового регулювання фінансової діяльності держави
– принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави;
– принцип фінансової безпеки держави тощо.
Зважаючи на ці принципи, держава надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою них наповнює її правовим змістом.
У сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ мобілізує, розподіляє й використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення резервів тощо. Що стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства та міністерства. Такі фонди є фінансами галузей народного господарства.
Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності стоїть два головних завдання: зібрати передбачені державним бюджетом кошти і розподілити їх відповідно до суспільних потреб. Із розподілом коштів пов’язане ще одне завдання – проконтролювати законність збирання, розподілу та використання державних коштів.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)