Теорія фінансів – Федосов В. М. – 3.2. З історії української фінансової думки

Фінансові відносини і фінансова думка виникають із зародженням держави. Перша держава українського народу – Київська Русь, стольним градом якої був Київ – “матір городов руських”, – виникла більше тисячі років тому.

Протягом багатьох століть становлення та розвиток української фінансової думки здійснювалися у загальноцивілізаційному річищі світової та західноєвропейської економічної думки. Певний виняток становив радянський період 30-80-х рр. XX ст., коли розвиток економічної та фінансової науки в Україні насильно стримувався жорсткими політичними, ідеологічними та іншими засобами. Проте і на цьому етапі розвиток фінансової думки відбувався, по-перше, у специфічних формах, які вміщувалися у межі логіки та суті загальних моделей розвитку економічної науки, по-друге, фінансову думку достойно представляли учені української діаспори1.

Як справедливо стверджує відомий український вчений, зарубіжний член НАН України професор І.-С. Коропецький навіть в несприятливих для розвитку економічної науки умовах українські економісти спромоглися певною мірою зберегти своє національне обличчя. Крім праць з економічної теорії, вони писали також на прикладні теми, аналізуючи економічні, соціальні, фінансові відносини в Україні. Водночас українські економісти майже не торкалися питання про майбутнє общини – цієї типово російської сільськогосподарської інституції, тобто питання, яке полонило уми російських економістів на ранній стадії індустріалізації2.

У ХІХ-ХХ ст. яскравими представниками фінансової науки як самостійної галузі економічного знання та фінансової практики були видатні українські вчені М. М. Алексєєнко, А. Я. Антонович, О. М. Анциферов, М. А. Балудянський, М. Х. Бунге, К. Г. Воблий, Є. О. Гловінський, С. І. Іловайський, П. Л. Кованько, О. М. Миклашевський, П. П. Мігулін, І. І. Патлаєвський, Г. Д. Сидоренко, М. М. Соболєв, І. Т. Тарасов, Г. І. Тіктін, М. І. Туган-Барановський, М. М. Цитович, І. І. Янжул, М. П. Яснопольсь-кий і Л. М. Яснопольський та ін.

Розвиток фінансової науки в Україні, починаючи з другої половини ХІХ ст. зосереджувався, як вже зазначалося, переважно в університетах, які створили необхідні умови для формування наукової спільноти і організованої системи досліджень. Групування українських вчених-фінансистів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. за провідними навчальними закладами наведений на рис. 3.1.

Розвиток фінансової науки в Імператорському університеті св. Володимира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) бере свій початок від заснування кафедри політичної економії та статистики (1842 р.). Кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту була заснована лише у 1992 р. Першим завідувачем кафедри був доктор екон. наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України А. С. Гальчинський, а з 1993 року по вересень 2003 року кафедру очолював доктор екон. наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України О. Д. Василик. З жовтня 2003 року кафедру фінансів, грошового обігу та кредиту очолює доктор екон. наук, професор І. Лютий.

1 Горкіна Л. П., Чумаченко М. Г. У світовому науковому просторі: економічний доробок учених української діаспори (20-80-ті роки XX ст.) // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 5. Петровська Н. А. Кредитно-фінансові проблеми та банківська справа у дослідженнях українських економістів зарубіжжя (20-50-ті роки XX ст.) // Банківська справа. – 1996. – № 2.

2 Коропецький І.-С. Українські економісти XIX століття та західна наука / І.-С. Коропецький. – К., 1993. – С. 20.

У різні часи в Київському університеті працювали такі вчені-фінансисті, як О. Білімович, С. Боринець, М. Бунге, З. Васильченко, І. Вернадський, К. Воблий, В. Желєзнов, М. Малік, Г. Сидоренко, Г. Цехановецький, М. Цитович, В. Шелудько, М. Яснопольський, Л. Яснопольський та інші.

Помітним кроком у розвитку фінансової науки України стало заснування у 1906 р. Київських вищих комерційних приватних курсів (у 1908 р. – Київський комерційний інститут, нині – Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Представниками фінансової науки з початку заснування університету були В. Власенко, К. Воблий, М. Довнар-Запольський, П. Кованько, М. Мітіліно, Л. Яснопольський та інші.

У 50-60-ті роки минулого століття сформувалася потужна фінансово-кредитна наукова школа, засновниками якої є такі відомі вчені: В. Власенко, П. Рубановський, С. Огородник, М. Берков, С. Горохов, В. Суторміна, В. Федоренко та І. Галь.

Друга половина 1980-х років позначена досить позитивним явищем у розвитку фінансової науки у Київському національному економічному університеті: з фінансово-кредитної наукової школи під впливом поглиблення наукової спеціалізації виокремилися дві дещо самостійні наукові школи. Першу – з фінансів – очолює В. Федосов, і до неї, поряд із уже зазначеними С. Огородником і В. Суторміною, входять С. Осадець, М. Білик, О. Терещенко, а також професори А. Поддєрьогін, В. Опарін, О. Романен-ко. Основними напрямками наукових досліджень цієї наукової школи є: стан і розвиток бюджетної політики України; податкова політика і податкова система України; формування фінансового ринку в Україні; фінанси підприємств і економічний розвиток; розвиток фінансового менеджменту в трансформаційній економіці; формування страхового ринку в Україні. Друга наукова школа має назву грошово-кредитної. Її очолюють відомі вчені М. Савлук і А. Мороз, а входять до неї доктори наук А. Пересада, А. Герасимович, М. Алексієнко, Л. Примостка, професори М. Пуховкіна, І. Шамо-ва, І. Лазепко та М. Мирун. Основними напрямками досліджень цієї наукової школи є: стан і розвиток банківської системи України; грошово-кредитне регулювання економічного розвитку; банківські інвестиції та економічний розвиток; формування ринку іпотечного кредитування; шляхи стабілізації національної валюти; антиінфляційна політика в Україні.

Осередком фінансової науки на Лівобережній Україні довгий час залишався Харківський університет (нині – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). До кагорти вчених, що розвивали фінансову науку належать М. Алексєєнко, О. Анциферов, П. Мигулін, І. Миклашевський, М. Соболєв, Т. Степанов, М. Туган-Барановський, Г. Цехановецький, Л. Яснопольський та інші вчені. В 1893 році він був заснований з ініціативи Харківського купецького товариства як Харківське комерційне училище Імператора Олександра ІІІ (нині – Харківський національний економічний університет). В навчальному закладі викладали О. Анциферов, І. Трахтенберг, М. Соболєв, П. Фомін та ін.

Отже, осередками розвитку фінансової науки в Україні як на початку ХХ ст., так і на початку ХХІ ст. були вищі навчальні заклади, які динамічно розвиваються і сьогодні.

Структурування праць українських вчених-фінансистів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. вважаємо за доцільне провести у розрізі таких складових: історія фінансів, теорія фінансів, державні фінанси, гроші та кредит (рис. 3.2).

Слід визначити, що найбільша частина праць українських вчених-фінансистів була присвячена історії та теорії фінансів, питанням грошей та грошового обігу, а також державним фінансам. Менше досліджували міжнародні фінанси, банківську діяльність. Питанням страхування присвячена лише одна фундаментальна праця – “Основи економії страхування” (К. Воблий, 1915 р.).

Теорія фінансів переважно розвивалася у працях з фінансового права. Досліджували сутність фінансової науки, розвиток та зв’ язок з іншими науками:

1) І. Патлаєвський (“Курс фінансового права”, Вступ, 1885 р.);

2) Г. Сидоренко (“Фінансове право. Ч. 1. Теорія фінансів. Конспект лекцій”, 1888 р.) ;

3) С. Іловайський (“Підручник фінансового права”, Гл. ІІ, 1904 р.),

4) К. Воблий (“Початковий курс політичної економії: історія, теорія і фінанси”, Короткий нарис науки про фінанси, 1915 р );

5) М. Соболєв (“Нариси фінансової науки”, 1925 р.);

6) М. Мітіліно (“Елементи фінансової науки”, 1926 р.);

7) Г. Титкін (“Нариси по загальній теорії публічних фінансів. Досвід побудови теоретичної фінансової науки на публічно-економічній основі”, 1926 р.);

8) М. Мітіліно (“Основи фінансової науки”, 1929 р.);

9) М. Добриловський (“Основи фінансової науки. Курс лекцій”, 1934 р.).

Українські вчені присвятили ряд праць вивченню історичних аспектів розвитку фінансових відносин як в Україні, так і в інших державах у різні часи:

1) В. Незабитовський (“Про податкову систему в Російській державі з часів встановлення…”, 1852 р.);

2) Г. Сидоренко (“Епізод з фінансової історії Австрії”, 1859 р.);

3) М. Бунге (” Паперові гроші та банківська система ПівнічноАмериканських штатів”, 1867 р.);

4) І. Патлаєвський (“Курс фінансового права”, Вступ, 1885 р.);

5) С. Іловайський (“Непряме оподаткування в теорії та практиці”, Гл. V, 1892 р.);

6) М. Довнар-Запольський (“Державне господарство Великого князівства Литовського при Ягеллонах”, 1902 р.);

7) Л. Яснопольський (“Нариси російського бюджетного права, 1912 р.);

8) М. Мітіліно (“Основні риси сучасної японської податкової системи”, 1929 р.).

Проблеми грошей та грошового обігу знайшли своє відображення в таких працях:

1) І. Патлаєвський (“Грошовий ринок від 1700-1762 рр.”, 1868 р.; “Теорія грошового обігу Рікардо и його досліджень”, 1871 р.);

2) М. Бунге (“Про відновлення постійної грошової одиниці в Росії”, 1878 р.);

3) Л. Федорович (“Теорія грошового і кредитного обігу”, 1888 р.);

4) О. Миклашевський (“Гроші. Досвід вивчення основних положень економічної теорії класичної школи у зв’язку з історією грошового питання”, 1895 р.);

5) Д. Піхно (“До реформи грошового обігу”, 1896 р.);

6) М. Бунге (“Про спрощення курсу паперових грошей”, 1897 р.);

7) П. Мигулін (“Реформа грошового обігу в Росії та промислова криза (1893-1902), 1902 р.);

8) К. Воблий (“Початковий курс політичної економії: історія, теорія і фінанси”, Гроші, Паперові гроші, 1915 р.);

9) А. Антонович (“Теорія паперово-грошового обігу і державні кредитні білети”, 1883 р.);

10) І. Франко (“Розмова про гроші і скарби”);

11) Є. Гловінський (“Гроші та кредит в СРСР за часів першої п’ятирічки”, 1934 р.);

12) В. Власенко (“Теорія грошей в Росії. Кінець ХІХ – дожовтневий період ХХ століття”, 1963 р.).

Розвиток кредитних відносин та банківської справи зумовив увагу вчених до таких питань:

1) М. Бунге (“Теорія кредиту”, 1852 р.);

2) Д. Піхно (“Комерційні операції Державного банку. Вип. 1”, 1876 р.);

3) Л. Федорович (“Теорія грошового і кредитного обігу”, 1888 р.);

4) П. Мигулін (“Наша банківська політика (1729-1903)”, 1904 р.);

5) А. Анциферов (“Дрібний кредит, його організація та значення в Росії””, 1903 р.);

6) Л. Яснопольський (“Комерційні банки та їх роль в сучасному економічному ладі”, 1914 р.);

7) К. Воблий (“Початковий курс політичної економії: історія, теорія і фінанси”, Кредит, 1915 р );

8) М. Соболєв (“Кредит та його роль в народному господарстві”,

1917 р.);

9) А. Анциферов (“Центральні банки кооперативного кредиту”,

1918 р.);

10) І. Івасюк (“Банківська справа”, 1925 р.);

11) Є. Гловінський (“Гроші та кредит в СРСР за часів першої п’ятирічки”, 1934 р.).

Державні фінанси розвиваються в межах загальної теорії фінансів. Українські вчені найбільшу увагу приділяли оподаткуванню, державному кредиту та державному боргу, бюджетній політиці та місцевим фінансам.

Важливий внесок зробили українські вчені у розробленні питань бюджету, бюджетної політики та визначення місця бюджету України у складі бюджету СРСР:

1) І. Франко (“Податкова сила Галичина”, 1883 р.);

2) І. Патлаєвський (“Курс фінансового права”, Частина третя, 1885 р.);

3) М. Яснопольський (“Про географічний розподіл державних доходів і витрат у Росії”, 1890 р.);

4) С. Іловайський (“Підручник фінансового права”, Гл. УШ, 1904 р.);

5) П. Мальців (“Україна в державному бюджеті Росії”, 1917 р.);

6) П. Кованько (“Місцевий бюджет України в 1912 році”, 1923 р.; “Місцевий бюджет України в 1912 році в сучасних територіальних межах та адміністративно-територіальному поділі”, 1925 р.);

7) М. Добриловський (“Короткий курс фінансової науки”, Частина ІІ, розділ VI, 1924 р.);

8) М. Мітіліно (“Елементи фінансової науки”, Частина ІІ-ІІІ, VI, 1926 р.);

9) Є. Гловінський (“Фінанси УРСР”, 1939 р., “Фінанси Української РСР у системі фінансів СРСР”, 1955 р.);

10) С. Огородник (“Роль державного бюджету Української РСР у розвитку економіки і культури республіки”, 1955 р.).

Привертали увагу і проблеми фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування та функціонування місцевих фінансів, що знайшли своє відображення у таких працях:

1) М. Цитович (“Місцеві витрати Прусії у зв’язку з теорією місцевих витрат”, 1898 р.);

2) П. Гензель (“Новий вид місцевих податків. Спеціальне обкладання в Англії, Америці, Німеччині та інших державах”, 1901 р.);

3) С. Іловайський (“Підручник фінансового права”, Гл. ХГП-ХЫП, 1904 р.);

4) К. Воблий (“Початковий курс політичної економії: історія, теорія і фінанси”, Короткий нарис науки про фінанси, 1915 р );

5) П. Кованько (“Місцевий бюджет Київської губернії”, 1925 р.;

“Фінансові проблеми землеволодіння російських міст”, 1919 р.). Проблеми державного кредиту та державного боргу досліджено у працях таких вчених, як:

1) М. Алексеенко (“Державний кредит. Нариси збільшення державного боргу в Англії і Франції”, 1872 р.);

2) І. Патлаєвський (“Курс фінансового права”, Частина третя, 1885 р.);

3) С. Іловайський (“Підручник фінансового права”, Гл. XLI, 1904 р.);

4) П. Мигулін (“Російський державний кредит (1769-1899)”);

5) К. Воблий (“Початковий курс політичної економії: історія, теорія і фінанси”, Короткий нарис науки про фінанси, 1915 р );

6) М. Соболєв (“Нариси фінансової науки”, Гл. XVI!, 1925 р.);

7) М. Мітіліно (“Елементи фінансової науки”, Частина 1926 р.);

8) Г. Тіткін (“Нариси по загальній теорії державних фінансів”, 1926 р.);

9) М. Мітіліно (“Основи фінансової науки”, Частина восьма, 1929 р.). Сто років тому академік І. І. Янжул (1846-1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії: “Майже до останнього часу вона показувала малу кількість оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки досить рідкі”. І далі: “Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скільки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання… , або спрямовані на теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія”. Як доказ І. І. Янжул наводив оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії фінансів.

У перші роки радянської влади професор Київського комерційного інституту М. І. Мітіліно наголошував на особливому значенні історико-фінансових досліджень: “Щоб розуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об’ єднань, треба знати той шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки – історія фінансового господарства”.

Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у розкритій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні основи та з’ являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучасності, а й можуть дещо пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінансової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80-х років XIX ст. І. А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, автора першого університетського курсу з цієї проблеми В. Т. Судейкіна: “Збільшення виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання”.

Актуальність цього положення для сучасності не погребує доказів, хоч воно було висловлене понад сто років тому.

Одне з важливих і складних питань дослідження будь-якої економічної науки – періодизація історії її розвитку. Зрозуміло, що існує множинність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один із них обгрунтований основоположниками марксизму.

Критеріями періодизації світової історії економічної думки тут є зміна суспільно-економічних формацій, поява нових класових напрямів думки, а всередині них – зміна теорій та шкіл. При такому підході абсолютизується класова боротьба в суспільстві, залежно від якої виокремлюються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.

Така однобічність потребує розробки інших підходів. З точки зору автора статті, плідною є ідея “вписати” розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично-цивілізовані цикли, запропоновані професором Львівського університету С. М. Злупком. Перший цикл охоплює період від найдавніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави – Київської Русі татаро-монголами. Другий можна датувати серединою ХІУ-ХУІІ ст., третій – це час із середини XVII ст. до 1991 р. З проголошенням України незалежною державою започатковано четвертий геополітично-цивілізований цикл розвитку її економіки, що має грунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожного з них необхідно додатково виокремити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.

У літературі давно існує теза про тісний зв’язок фінансової науки та політичної економії (економічної теорії). “Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, – писав І. X. Озеров. – Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до останньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, намагалась розповсюдити її й на вивчення фінансів”.

На основі різних спрямувань виникали самостійні фінансові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випливає наукова традиція розглядати історичний розвиток фінансової науки в нерозривному зв’ язку з основними спрямуваннями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підходу до висвітлення історії фінансової науки взагалі належить і до аналізу української фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії економічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім зіставити їх з відповідними школами фінансової науки.

На початку XX ст. відомий український історик-економіст, професор Харківського університету В. Ф. Левитський (1854-1939) розрізнив п’ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціалізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів-методологів. “Вивчення історії політичної економії показує нам, – вважав учений, – що все надбання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами”.

На відміну від провідних країн Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була проблема капіталістичного розвитку в умовах напівкріпацької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжувала розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізніших відгалужень. Вона була представлена великим загоном учених, насамперед – викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих навчальних закладів (М. Х. Бунге, М. І. Зібер, А. Я. Антонович, Г. М. Цехановецький, К. К. Гаттенбергер, М. Коссовсь-кий, М. М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладені в середині XIX ст. Д. П. Журавським, Т. Ф. Степановим, І. В. Вернадським та іншими українськими представниками класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була теоретизована саме класичною економічною теорією.

Історико-фінансова наука має три етапи: зародження, становлення і подальшого розвитку, який супроводжується змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем перших двох етапів можна успішно вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економічних наук.

Вирішального значення набуває факт дещо пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв’язок із суміжними дисциплінами, що формувалися майже одночасно. Наприкінці XIX ст. І. І. Янжул писав: ” Фінансова наука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії”.

Зародження перших теоретичних розробок у Західній Європі в Х^-ХVІ ст. започаткувало фінансову науку як самостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки сягає сивої давнини, коли ця категорія протягом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослідниками перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах матеріали та аспекти, що стосуються саме фінансових питань. Різноманітні пам’ятки першого геополі-тично-цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише історії, філософії, управління тощо, а й першого та другого етапів розвитку української фінансової думки.

У цьому періоді вона має яскраво виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульованих правил, настанов, порад тощо, з господарювання), загальних положень про фінансову мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам’ятка української думки ХІ-ХШ ст. “Руська Правда”.

Формування фінансової науки та її подальший розвиток в Україні припадають на другий геополітично-цивілізований цикл. У цей період виникає вища школа (заснування Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінансова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов’язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного нагромадження капіталу.

Історія фінансів та фінансової думки як особливої сфери дослідження виникла набагато пізніше, порівнянно з фінансовою теорією. Вона припадає на першу половину ХІХ ст., хоча певні екскурси в історію фінансів інколи трапляються й раніше. У другій половині ХІХ ст. і особливо на початку ХХ ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико-фінансової науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив одночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому українська фінансова думка, формально не відокремившись від російської, перебувала під значним впливом західноєвропейської.

У Російській імперії перші твори в галузі історії політичної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Михайлові Андрійовичу Балудянському (1769-1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819-1821) М. А. Балудянський протягом тривалого часу вдало поєднував академічну та державну діяльність. У 1806-1808 рр. вчений опублікував у “Статистическом журнале”, що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (меркантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішніми, і сучасними науковцями. Серед інших численних творів Балудянського – як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобутки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. Тому, за словами професора Харківського університету А. М. Фатєєва, ” Балудянський відкриває шлях запрошення теоретиків-спеціалістів до управління та законодавства”.

Архівні матеріали та дослідження ХІХ-ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М. А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як “План фінансів на 1810 рік” М. М. Сперанського), організації фінансів (1812-1816), реформи державних селян П. Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839-1843). Зокрема, професор А. М. Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 р., пише: “Після перегляду записка Балудянського послужила реформатору (М. М. Сперанському – Авт.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювального плану російських фінансів”.

В економічній літературі давно визнано, що деякі твори М. А. Балудянського мають значну історико-теоретичну цінність. Так, у процесі підготовки записки про реформу фінансів Російської імперії учений написав великий твір, присвячений історії фінансів держави за 1700-1812 рр., з додатком таблиць доходів і видатків. М. А. Балудянський так писав міністру фінансів Гур’єву про свою діяльність: “Можу позитивно сказати, що протягом трьох років день і ніч весь час мій був присвячений виконанню такої роботи. Здобутком зазначених праць моїх була, по-перше, записка, піднесена Вами імператору в 1814 році, з викладом нового фінансового плану, який цілком удостоївся найвищого схвалення. Після того я подав Вам проекти утворення кредитних установ, банків… Не говорячи вже про згадані глибокі та досить складні праці, які я виконав за бажанням Вашим і за довірою Вашою до мене, підготував чимало різних проектів з предмета обігу паперових грошей в прикордонних місцях імперії, з податків, позик і взагалі питань, які зобов’ язували уряд до їх вирішення”.

У нарисі історії економічних вчень, вміщеному в першому томі підручника з політичної економії (1844), професор Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847) дуже високо оцінив праці М. І. Тургенєва “Опыт теории налогов” та М. Ф. Орлова “Государственной кредит”. Правильність цієї оцінки згодом (друга половина XIX ст.) була підтверджена зарубіжними авторами історіографічних нарисів світової фінансової науки (Л. Косса, Д. Інгрем та ін.).

У 1852 р. вийшла праця “Теория кредита” видатного українського вченого та державного діяча, професора Київського університету Миколи Христіановича Бунге (1823-1895). У ній поряд з оригінальною розробкою теорії кредиту поданий всебічний аналіз історії та окремих видів кредитних відносин, запровадження яких мало важливе значення для розвитку ринкової економіки в країні. М. І. Туган-Барановський вважав: “Головна заслуга Бунге як ученого – розробка теорії кредиту та грошового обігу”.

Наприкінці XIX – початку XX ст. з’явилися праці, присвячені реформаторській діяльності М. Х. Бунге в царині фінансів. Серед них – монографії В. Т. Судейкіна, П. Л. Кованька, М. І. Туган-Барановського, статті в “Энциклопедическом словаре” Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона. До речі, працю П. Л. Кованька юридичний факультет Київського університету нагородив золотою медаллю та премією імені М. Х. Бунге. У подальшому предметом спеціального дослідження стала реформаторська діяльність С. Ю. Вітте (праці П. П. Мігуліна та ін.).

У цих дослідженнях, зокрема, виявлений корінний перелом у поглядах вітчизняних учених і діячів на митну політику та роль держави в економічному житті. З другої половини 60-х років XIX ст. пануючі раніше ідеї вільної торгівлі та вільного підприємництва, в яких вбачали запоруку суспільного добробуту й економічного зростання, поступилися місцем ідеям захисту протекціоністської політики та необхідності активної ролі держави в економіці.

Загальна оцінка реформаторської діяльності трьох названих міністрів фінансів царської Росії зводилася до констатації її спадкоємності та до того, що фінансова система Росії була приведена у відповідність до нової реальності, яку започаткувала ліквідація кріпацтва та інші реформи після 1861 р.

У роки останньої третини XIX та в першому двадцятиріччі XX ст. зроблені серйозні спроби проаналізувати в історичному аспекті митну та податкову політику російського уряду (К. Ладиженський, П. І. Фомін, М. М. Соболєв та ін.), формування фінансово-кредитної системи, розвитку сільськогосподарського кредиту тощо. Цінними є історичні огляди розвитку різних галузей народного господарства країни, в яких учені (В. М. Ландо, М. Ю. Цехановський, С. Франкфурт та ін.) розглядали місце, роль, проблеми тієї чи іншої галузі в економічному та фінансовому житті України.

У виданні товариства ім. О. Чупрова “Вопросы финансовой реформи России” (1915) комісія українських учених з реформи фінансової системи (В. Я. Желєзнов, М. М. Соболєв, С. Б. Веселовський, І. Поплавський) обгрунтовує необхідність перебудови російської фінансової системи, спираючись не лише на теоретичний, а й на історичний аналіз, узагальнення досвіду Російської імперії та деяких зарубіжних країн. Комісія дійшла висновку про необхідність реформування російських фінансів відповідно до загальних тенденцій еволюції фінансів тогочасних зарубіжних держав в умовах їх поступової демократизації.

Неважко помітити хронологічну та тематичну “розкиданість” наукових досліджень учених, яка зумовлена, насамперед, їх власними науковими інтересами і запитами практики. Принципово важливим є те, що ці дослідження сформували кістяк історико-фінансової науки в Україні.

Таким чином, в умовах третього геополітично-цивілізованого циклу в Україні тривав розвиток теорії та історії фінансів, хоча протягом тривалого часу країна була позбавлена державності. Осередками наукових досліджень у галузі фінансів стали, насамперед, університети (Львівський, Харківський, Київський, Одеський, Чернівецький). Академік І. І. Янжул зазначав, що в роки останньої третини XIX ст. в основу багатьох праць вітчизняних учених з історії російських фінансів, на відміну від попередніх періодів, покладені першоджерела й архівні матеріали. Він також звернув увагу на оригінальні праці багатьох вітчизняних економістів з теорії фінансів: “Праці В. П. Безобразова про актові податки та класифікацію державних доходів, І. І. Кауфмана про кредит і банки, М. Х. Бунге з питань про кредит, професорів М. М. Цитовича і В. О. Лебедєва про місцеві витрати та податки, М. М. Алексєенка й А. О. Ісаєва про кредит і податки,

I. X. Озерова про подоходні податки та деякі інші є більш-менш цінними внесками до загальної теорії фінансової науки”. Янжул зазначив, що наприкінці XIX ст. була нарешті заповнена значна прогалина у вітчизняній фінансовій літературі – з’явилися підручники з цієї науки. Серед них належне місце зайняв і “Курс финансового права” (Одеса, 1885) професора І. І. Патлаєвського з біографічним нарисом автора, написаним його учнем В. Н. Палаузовим.

В інших джерелах поряд із названими російськими та українськими вченими слід назвати також праці професорів-фінансистів Харківського університету П. П. Мігуліна, О. М. Анциферова, М. М. Соболева, Київського університету – батька та сина М. П. і Л. М. Яснопольських, Київського комерційного інституту – М. І. Мітіліно, П. Л. Кованька, Новоросійського університету – І. І. Патлаєвського та ін. Зокрема, П. П. Мігулін є автором грунтовних історико-критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банкової політики, розвитку фінансів царської Росії протягом трьохсот років. Історико-фінансові дослідження українських учених свідчать про їхній значний внесок у розвиток фінансової науки кінця XIX – початку XX ст.

(2 votes, average: 4,50 out of 5)