Сучасна українська літературна мова – Шевчук С. В. – 2.2. ОРФОЕПІЯ
§ 16. ОРФОЕПІЯ І КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ
Орфоепія – це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.
Предметом вивчення орфоепії є:
O звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не загалом, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
O правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
O правильна вимова звукосполучень;
O правильна вимова окремих слів та їхніх форм.
Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.
Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.
Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед вирізняються фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад:
Вимова [с] Замість [з]
Ве[з]ти – Ве[с]ти ка[з]ка – ка[с]ка вимова [т] Замість [д]
Ро[д]овий – Ро[т]овий га[д]ка – га[т]ка приві[д] – Приві[т]
Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад: Правильно Неправильно
Плутати путати
Плутаю путаю
Плутають путають
Дуже часто у мовленні замість фонеми [ф] вживають поєднання фонем [хв], а замість [хв] – фонему [ф];
Правильно Неправильно
Факт хвакт
Фарба хварба
Фахівець хвахівець
Феномен хвеномен
Форматний хворматний
Функціонувати хвункцюнувати
Хвала фала
Хвороба фороба
Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова [л’] Замість [л] Лекція – лекція телеграма – Телеграма
Вимова [і] Замість [ш] у словах іншомовного походження
Д[и]ректор – Д[і]ректор т[и]раж – т[і]раж с[и]мпозіум – С[і]мпозіум ц[и]ркулярний – ц[і]ркулярний
Вимова голосних звуків Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, гарантійний, витяг, видавець, мудрість.
В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:
1. Голосні /а/, [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно: [знати] – знати, [пунктуал’н’іс’т’] – пунктуальність, [зв’ітувати] – звітувати.
2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом із постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [тоУму] – тому, [зо^л’а] – зозуля, [п^лубка] – голубка.
3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:
[ Пам’ятайте І
Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці нена-[ голошеного [о]: [мажоритарна] – Мажоритарна. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [ди°ректар] – і Директор, [харавМ] – Хоровий._]
Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ] – народ, [наказ] – наказ, [чиСМдуж] – чимдуж, [надто] – Надто, [дов’ідка] – Довідка.
Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко] – легко, [н’Іхт’і] – нігті, [к’іхт’і] – кігті.
2. Глухі приголосні перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [прбз’ба] – орфографічно просьба, [вогзал] – Вокзал, [бород’ба] – Боротьба.
3. Оглушуються прийменник і префікс з – перед глухими приголосними: [с тобойу] – орфографічно З тобою, [сказати] – Сказати.
4. Префікси Роз-, без – можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення): [розписка] і [роспйска] – розписка, [беМЗпомнЕЛк6виї] і [беИСпоми*лк6виї] – Безпомилковий.
5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [г], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо: [с’ім] – сім, [вели’ч] – Велич, [пйшеИШ] – пишеш, [позичте”] – Позичте, [с’м’іх] – сміх.
Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які: [в’італ’ниї] – вітальний, [б’іограф’ійа] – біографія, [ш’іс’т’] – шість, [х’ід] – хід, [к’ілограм] – кілограм.
Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які: [роздор’іж’:а] – роздоріжжя, [р’іч’.у] – річчю.
6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [т]. Приголосний звук [г] вимовляється у власне українських словах,
А також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів із літерою г, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [т], подано в “Українському орфографічному словнику”, яким варто послуговуватися, оскільки звук [т] вживається не лише віповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова: Газда, газдувати, ганок, грати, гатунок, гречний, гніт, грічно, гречність, грунтовий, грунт, грунтозахисний, грунтдво-кліматйчний, грунтообробний, грунтознавство, гудзик, грунтуватися, грасувати (розчищати).
7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]: [дзв6ни*к] – орфографічно Дзвоник, [приССуджувати] – Присуджувати, [в’ідр’аджеИН’:а] – відрядження, [нагор6джеИН’:а] – нагородження.
Роздільна вимова цих звуків [д]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня: [в’щ-зиЕВати] – орфографічно відзивати, [п’ідзв’ітниї] – підзвітний, [п’ід-жеИНу] – піджену.
8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко: [маїбут’н’е] – орфографічно Майбутнє, [п’іс’н’а] – пісня, [горд’іс’т’] – Гордість.
Вимова звукосполучень 1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:
O – ться вимовляється як |ц’:а|: [лиЕСтуйец’:а] – орфографічно листується, [учац’:а] – учаться, [гн, І’вайуц’:а] – гніваються, [обуриЕЦ’:а] – обуриться;
O – шся вимовляється як [с’:я]: [з’в’іт^йес’:а] – Звітуєшся, [в’ітайес’:а] – вітаєшся, [розписуйес’:а] – розписуєшся;
O – жся вимовляється як |з’с’а|: [зваз’с’а] – Зважся, [неИВр’із’с’а] –
Не вріжся;
O – чся вимовляється як |и’:а|: [неИМор6ц’:а] – Не морочся;
O – жці вимовляється як [з’ц’і]: [кри’вор’і’з’ц’і] – Криворіжці, [запор’і’з’ц’і] – Запоріжці.
2. Групи приголосних, що з’являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) -► [пройізнйї] – Проїзний, контраст + н(ий) -> [контрасниї] – Контрастний, баласт + н(ий) -► [баласниї] – Баластний.
Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш’існад’ц’ат’] – Шістнадцять, [ш’іс:6т] – Шістсот, [ш’іздеИС’ат] – Шістдесят, [преИЗиЕДен’с, Киї] – Президентський, [агенство] – агентство, [інте”л, Іген, С’киї] – Інтелігентський.
Увага!
У словах [пеИСтлйвиї], [хвастлйвиї]. [виСПускнйТ] спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі. Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здружитиСС’а] – здружитися, [здр£°ниВЦ’а] – Здравниця, [сприймати] – Сприймати, І [спрац’уватиВС’а] – Спрацюватися, [страїкувати] – Страйкувати, [страховії?] – Страховий.
Вимова слів іншомовного походження
Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:
1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.
Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.
Правильно Неправильно
[іде”ал’но] – Ідеально идеально
[ідейа] – Ідея идея
2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, документ, популяризація.
3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [теИНден, Ц’ійа] – тенденція, [пеИР, ІодиЕЗац’ійа] – Періодизація, [сеИРтиСФ’ікат] – сертифікат.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)