Національна економіка – Савченко В. Ф. – 7.2. Роль державного управління при становленні національних економік ринкового типу
Державне управління – сукупність усіх видів діяльності держави з метою виконання власних функцій. Завдання державного управління зумовлюються специфікою та рівнем розвитку національної економіки. При цьому створення ефективної системи державного управління в перехідних економіках ускладнюється домінуванням на внутрішніх ринках транснаціональних структур і пов’язаним з цим явищем екстенсивним напрямом розвитку. За таких умов посилюються не завжди виправдані шляхи і засоби зростання економічного добробуту:
– збереження технологічної та структурної відсталості;
– ресурсна спеціалізація, перехід до використання природних конкурентних переваг;
– надмірна відкритість економіки.
Необхідними умовами підвищення ефективності державного управління трансформаційними економічними системами є:
– гнучке поєднання прямих і непрямих методів з переважанням останніх;
– формулювання чіткої стратегії національного соціально-економічного розвитку;
– забезпечення стабільного внутрішнього політичного та економічного середовища;
– дотримання правових норм;
– прозорість здійснення економічної діяльності;
– стабільна й ефективна бюджетна, податкова, грошово-кредитна та валютна політика.
Призначення управлінських функцій держави в цьому напрямі – сприяння еволюційному економічному розвитку, запобігання зловживанням представників влади та підтримання господарського порядку в усіх сферах економіки.
Стратегічними цілями мають бути визначені:
– зростання виробництва;
– стабілізація цін;
– збільшення зайнятості;
– збалансування платіжного Балансу.
Для їх досягнення держава повинна мати в розпорядженні регулятивні інструменти. Найважливішою є ефективна реалізація державної політики за такими напрямами:
1) розроблення системи захисту та збалансованості економічних інтересів суб’єктів ринкових відносин, що максимально задовольнятиме інтереси держави, підприємців та населення і мінімізуватиме соціальну напругу в суспільстві;
2) запровадження організаційних, правових, економічних та інших механізмів регулювання корпоративних відносин;
3) розбудова інфраструктури державного розвитку, зокрема ринків капіталу, праці та землі з метою використання інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості галузей промисловості, розширення можливостей залучення ресурсів фінансового сектору;
4) реалізація соціальної політики, спрямованої на збалансування колективного споживання і задоволення суспільних потреб.
7.3. Державне управління та адміністративна реформа в Україні
Аналіз причин неспроможності командно-адміністративної економіки досягти високого рівня життя населення та міжнародної конкурентоспроможності продукції засвідчує, в числі інших, негативну роль консервативної системи державного управління в СРСР. Розуміння цього періодично призводило до проведення реформ, спрямованих на посилення гнучкості державного управління, розширення прав об’єктів управління та надання їм більшої самостійності. Так, була проведена реформа 1957-1965 рр. із створенням рад народного господарства (раднаргоспів), спрямована на відміну галузевої структури економіки та передачу управлінських функцій регіонам. У подальшому ввели в економіку принцип госпрозрахунку підприємств – їх господарської самостійності, самофінансування, самоокупності та рентабельності. Проте реформування значного ефекту не дало, оскільки основоположні засоби централізації в адміністративно-плановій економіці залишалися незмінними.
У роки незалежності в Україні запроваджено класичний для демократичного суспільства розподіл влади між державою, політичними партіями та групами інтересів. Державна влада має законодавчу, виконавчу та судову гілки.
Структура влади в Україні поділяється на три складові:
1) система органів державної влади:
– Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади;
– Президент України – Глава держави;
– державні органи виконавчої влади;
– державні органи судової влади;
2) система органів влади Автономної Республіки Крим (АРК):
– Верховна Рада АРК – єдиний представницький орган автономії;
– органи виконавчої влади автономної республіки;
3) система місцевого самоврядування:
– представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування;
– органи самоорганізації населення.
Ці системи забезпечують захист прав громадян, безпеку держави, вирішують питання соціально-економічного розвитку. Проте непослідовність здійснення організаційних перетворень послаблює ефективність державного управління. Завдання державного управління полягає у тому, щоб сформувати необхідний рівень взаємодії з національною економікою щодо реалізації її внутрішніх потреб та врахування зовнішніх факторів впливу.
Україна має приділяти значну увагу проведенню адміністративної реформи як засобу становлення ефективної держави. Згідно з Концепцією адміністративної реформи її метою є поетапне створення системи державного управління, яка забезпечить становлення України як розвиненої правової європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності та демократії. Ця система має формуватися на наукових принципах, бути прозорою та ефективною.
Завдання, які потрібно вирішити під час проведення реформи:
– впровадження нових принципів діяльності виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях управління;
– зміна системи управління фінансами;
– розробка системи управління державним майном і державним сектором економіки;
– удосконалення системи місцевого самоврядування;
– створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;
– забезпечення в своїх напрямах роботи органами виконавчої влади реалізації прав і свобод громадян;
– організація на новому рівні державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
– запровадження ефективної системи державного контролю. Реформа має здійснюватись у кілька етапів, зокрема:
1) створення нової правової бази, яка регламентуватиме державне управління в Україні;
2) формування інститутів та інструментів здійснення державного управління;
3) Формування та зміцнення фінансово-економічних основ функціонування державного управління;
4) кадрове забезпечення системи;
5) Наукове та інформаційне забезпечення, формування механізмів моніторингу функціонування.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)