Національна економіка – Савченко В. Ф. – 3.4. Державне регулювання рівня життя
Сучасна модель ринкової економіки передбачає відповідне соціальне вирівнювання.
На сучасному етапі розвитку учасники ринку усвідомили, що:
– ринок – це компроміс між його учасниками. Вони самостійні, за особистою ініціативою протистоять одні одним, оскільки мають протилежні інтереси, але і суттєво залежать одні від одних: їхні інтереси можуть реалізуватися тільки в результаті взаємного задоволення потреб;
– при насиченні ринку та жорсткій конкуренції виробники товарів і послуг повинні бути зацікавлені у високих доходах споживачів.
Ринок і повна рівність несумісні. Це зумовлено:
– індивідуальними відмінностями учасників ринку. Відмінності мають соціальну, біологічну та психологічну природу;
– сутністю самих ринкових механізмів (суперечністю процесів формування ринкових вартостей і ринкових цін, особливостями купівлі-продажу робочої сили).
Отже, сучасні ринкові відносини створюють можливості відносної соціальної рівності. Водночас їх практична реалізація потребує цілеспрямованих дій, заснованих на відповідних принципах. Ці дії і становлять соціальну політику або соціальні аспекти економічної політики держави.
На практиці це стосується формування соціально орієнтованої ринкової економіки, засади якої передбачають виробництво та розподіл національного продукту для зростання добробуту нації.
Нижче наводимо основні визначення, які стосуються рівня життя населення країни.
Рівень життя – це комплексна соціально-економічна категорія, яка відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їх задоволення та умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.
Компоненти рівня життя (концепція ООН): здоров’я, споживання продуктів харчування, освіта, зайнятість і умови праці, житлові умови, соціальне забезпечення, одяг, відпочинок і вільний час, права людини.
Основні показники рівня життя: обсяг національного доходу, номінальні доходи населення, доходи від підприємницької діяльності, обсяг пенсійних фондів, величина товарообігу, обсяг наданих послуг, величина житлового фонду, чисельність зайнятих у галузях економіки, сума вкладів населення у банках, природний приріст населення.
“Споживчий кошик” (споживчий бюджет) – вартісна оцінка обсягу і структури споживання матеріальних і духовних благ та послуг, необхідних для життя людини.
Мінімальний “споживчий кошик” – це мінімум матеріальних і духовних благ і послуг, необхідний для нормального відтворення населення та робочої сили.
Якість життя – синтетичний, комплексний показник, що відображає різні сторони життя людини. Мова йде не лише про рівень споживання матеріальних благ, беруться до уваги також специфічні параметри: обсяг одержаних благ у сфері культури, освіти, охорони здоров’я, відпочинку, розваг, ступінь свободи особистості та можливості її самореалізації, а також суб’єктивне сприйняття людиною рівня свого добробуту і таких понять, як щастя та задоволеність.
3.4. Державне регулювання рівня життя
Державне регулювання доходів – це система заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру” які здійснюють правомочні державні органи і суспільні організації з метою стабілізації доходів та їх зростання залежно від соціально-економічних умов розвитку суспільства.
Державна політика вирівнювання доходів полягає в їх перерозподілі через державний бюджет шляхом диференційованого оподаткування різних груп отримувачів доходів і соціальних виплат. Одночасно вирішуються й інші завдання:
– підвищення доходів у малозабезпечених створює умови для нормального відтворення робочої сили;
– ліквідація диспропорцій, пов’язаних з неоднаковою продуктивністю факторів виробництва (землі, капіталу, праці, підприємницької діяльності);
– регулювання зайнятості;
– зниження соціального напруження.
В Україні у 2000 р. було прийнято закон “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, у якому зазначено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Основні напрями соціальної політики в Україні.
1. Соціальне страхування. У процесі виробництва робітники можуть втратити (з низки об’єктивних причин, наприклад, внаслідок травми) можливість продовжувати працювати. При цьому вони втрачають джерело доходу. Вирішити цю проблему можна двома шляхами. Перший – виплата відповідної суми за завдану здоров’ю робітника шкоду. Але така форма допомоги не дасть йому можливості підтримувати тривалий час свій матеріальний рівень. Відповідно, зручним є другий шлях – соціальне страхування. Практика визначила декілька форм соціального страхування: страхування від нещасних випадків, у зв’язку з хворобою, пологами і доглядом за дитиною, з інвалідності, у випадку втрати роботи, пенсійне страхування.
2. Соціальний захист зайнятих, що базується на нерівності учасників на ринку праці. Дії держави у цій сфері повинні бути спрямовані на фінансову підтримку робітників у випадку нанесення шкоди їхньому здоров’ю або в інших випадках. Для цього розробляються відповідні правові норми, які забезпечують створення системи угод, що укладають між собою робітники і підприємці.
3. Політика у сфері заробітної плати, яка повинна реалізовуватися диференційовано. Важелі регулювання застосовують в основному у тих випадках, коли рівень професійної підготовки робітника не високий, і його позиції в протистоянні роботодавцю відносно слабкі. Це здебільшого стосується процесів, які потребують некваліфікованої праці. Для таких категорій населення фіксується мінімальний рівень зарплати. За допомогою законів держава визначає також ритмічність оплати праці (щотижня, кожні 15 днів, щомісячно).
4. Соціальні заходи на ринку праці. Соціальна політика на ринку праці пов’язана насамперед з можливостями держави впливати на попит та пропозицію робочої сили. Вплив на ринок праці здійснюється: за допомогою корегування правових норм, які стосуються використання в країні іноземної робочої сили; шляхом обмеження доступу деяких груп робітників до ринку праці (наприклад, зниження пенсійного віку); шляхом інформування про його стан зацікавлених організацій; за допомогою організації та фінансування системи перенавчання робітників у зв’язку зі структурними змінами в економіці.
5. Житлова політика. У традиційному варіанті вона проводиться шляхом надання допомоги робітникам, які орендують житло. Але є альтернативний варіант: держава може заохочувати самостійне житлове будівництво, використовуючи при цьому різні можливості. Наприклад, територіальні органи влади самі будують відносно дешеві комплекси житла і здають їх в найм сім’ям з низькими доходами тощо.
3.5. Ситуація та можливості її поліпшення в Україні
Важливість соціальної спрямованості економічного розвитку України підкреслюється у багатьох законах, підзаконних актах та програмах розвитку. Результатами такої роботи стали позитивні зміни в окремих важливих напрямах соціально-економічного розвитку за період з 2000 по 2007 p.:
– підвищення прожиткового рівня з 270 гри до 532 грн на місяць;
– зростання зайнятості населення у віці 15-70 років у 1,04 раза (20 175 тис. осіб та 20 905 тис. осіб відповідно). Рівень безробіття населення (за методологією МОП) знизився в 1,9 раза (2656 і 1417 тис. осіб відповідно);
– збільшення наявних реальних річних доходів населення у 4,3 раза (2305 грн та 9930 грн);
– зростання в 3,1 раза сукупних місячних витрат на одне до-могосподарство (541 грн і 1722 грн);
– скорочення частки населення із середніми грошовими витратами на думку населення нижчими, ніж прожитковий мінімум (з 80,2 до 29,3 %).
Фінансова криза 2008-2009 pp. значною мірою погіршила становище за цими основними та деякими іншими складовими.
Також сьогодні наявні такі негативні тенденції у цьому напрямі:
– низька громадська свідомість населення та несприйняття своєї ролі у розвитку держави;
– невисока якість і недостатність надання житлово-комунальних, медичних, освітніх та інших послуг соціальної сфери;
– значне майнове розшарування – збагачення незначної частини населення, бідність переважної частки жителів міст і сіл, відсутність середнього класу, який має бути основною складовою соціально-економічного розвитку;
– зростання соціальних видатків у державному бюджеті, що призводить до низької економічної активності населення у забезпеченні свого добробуту.
Для посилення соціальної спрямованості розвитку країни необхідно:
– сприяти розвитку соціальної сфери за допомогою інвестицій у людський капітал;
– враховувати новітні світові тенденції, особливо у застосуванні соціального партнерства;
– уникати “сліпого” копіювання зарубіжного досвіду та знайти власний шлях розвитку;
– встановити і всіляко підтримувати соціальну справедливість у суспільстві за допомогою соціального вирівнювання та податкового регулювання;
– орієнтуватися на адресність соціального забезпечення та поєднання державних і приватних форм соціального захисту;
– підвищити відповідальність кожної людини за забезпечення власного добробуту на основі економічної свободи та активної участі у громадському житті.
Унаслідок проведення такої роботи модель соціального ринкового господарства може стати основою соціально-економічного розвитку України.
Україна має достатньо проблем на шляху досягнення суспільного добробуту, але накопичений світовий досвід та врахування своєрідних умов розвитку допоможуть знайти власний варіант соціально-економічного зростання.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)