Home ⇒ 👍Менеджмент персоналу - Мурашко M. I ⇒ Менеджмент персоналу – Мурашко M. I. – 1.5. Моделі політики зайнятості

Менеджмент персоналу – Мурашко M. I. – 1.5. Моделі політики зайнятості

Конституцією юридично закріплено перетворення України на демократичну правову державу із соціально орієнтованою ринковою економікою.

Ринкова економіка формується і розвивається як органічне поєднання багатьох ринків: землі, капіталу, товарів, послуг, робочої сили тощо. Ринок праці є частиною загальноекономічного ринкового механізму. Тому для створення механізмів регулювання вітчизняного ринку праці необхідне вивчення й узагальнення зарубіжного досвіду.

Політика ринку праці як комплексу цілеспрямованих заходів впливу на зайнятість населення виникла ще в І половині XX ст. Світова економіка переживала в той час період глибокої економічної кризи та соціальних потрясінь, що спонукало до необхідності активного втручання держави в економічні процеси шляхом вироблення механізмів попередження негативних наслідків таких явищ.

Політику регулювання ринку праці було основано на принципах кейнсіанської теорії державного регулювання економіки. До неї входили розробка і здійснення законодавчих заходів із соціального захисту населення, підтримки повної зайнятості, державного контролю за розвитком трудових відносин і політики вирівнювання доходів. Одним з головних принципів цих моделей стало стимулювання підвищення продуктивності праці як основи зростання доходів. Такий підхід дав найбільший ефект у 50-60-х роках у період економічного піднесення. Етап економічного спаду, який настав після цього, змусив створити, з одного боку, концепцію політики гнучкого ринку, а з іншого – систему командних заходів (примусової роботи). Політика гнучкого ринку праці базувалася на:

– розширенні пропозиції робочої сили шляхом стимулювання її професійно-кваліфікаційної і територіальної мобільності;

– розвитку гнучких форм трудових відносин;

– організації ефективної системи професійної підготовки та перепідготовки кадрів.

Унаслідок такого підходу відбулося:

– розшарування трудових колективів на три категорії: вища (еліта), середня (спеціалісти та висококваліфіковані працівники) і нижча (працівники низької кваліфікації);

– значне збільшення чисельності працівників з негарантованою зайнятістю і соціальним захистом;

– величезне майнове розшарування працівників.

Функціонування системи командних заходів призвело до послаблення ролі держави і професійних спілок у погодженні інтересів найманих працівників та роботодавців на ринку праці, до виникнення диспропорції в підготовці кадрів, до послаблення мотивації праці тощо.

Наступним етапом розвитку форм регулювання зайнятості населення стала теорія активної політики ринку праці, яка базувалася на політиці праці, що є складовою загальної соціально-економічної політики. Її головна мета – активізація трудової поведінки незайнятого населення. Такі форми в різних варіантах практично застосовувалися в сучасних розвинутих країнах. Прикладом країни з ефективною соціальною політикою є Швеція. Успіхи цієї країни у сфері зайнятості пов’язані з реалізацією моделі Рена – Мейднера. Відповідно до цієї моделі політика на ринку праці зводиться не до сприяння заповненню робітниками вакантних місць і виплати допомоги з безробіття, а до попередження останнього. Було визнано, що традиційні методи здійснення цілковитої зайнятості – підтримка високого попиту на робочу силу разом із контролем за заробітною платою та цінами – неминуче мають призвести до високого рівня інфляції і виникнення диспропорцій у заробітній платі. Нова модель досягнення цілковитої зайнятості складається із чотирьох основних елементів:

1) обмежена фіскальна політика;

2) “солідарна” політика заробітної плати;

3) активна політика на ринку праці;

4) підтримка окремих галузей економіки, визначених державною програмою престижного розвитку.

Мета обмеженої фіскальної політики полягає в запровадженні державою таких другорядних податків на товари і послуги, які б уповільнювали темпи зростання інфляції і змушували менш прибуткові підприємства припиняти діяльність. Прибуток має стати стримуючим фактором з метою недопущення конкуренції та підвищення заробітної плати між фірмами, які отримують дуже великий прибуток.

Принцип “солідарної” політики заробітної плати реалізується через умову, за якою всі працівники мають отримувати рівну плату за рівну працю незалежно від фінансового стану підприємства. Такий підхід має привести до рівномірнішого розподілу заробітної плати і водночас змусити менш прибуткові підприємства скоротити чисельність працівників або взагалі припинити діяльність.

Третій елемент моделі – активна політика на ринку праці – нівелює негативні сторони перших двох. Так, стало очевидним, що деякі категорії працівників не готові до конкурентної боротьби на ринку праці, тому для них передбачається надання соціальної допомоги. Держава економічними методами стимулює роботодавців тримати таких людей на підприємствах. У крайньому разі таким працівникам пропонуються робочі місця на державних підприємствах, де діють фіксовані тарифні ставки.

Четвертий елемент моделі – державна підтримка галузей з низькими економічними показниками, які все-таки забезпечують соціально необхідні послуги, – полягає у вжитті соціальних заходів підтримки великих компаній, котрі успішно працюють, створенні нових робочих місць у тих регіонах, де традиційні галузі в занепаді.

В Україні регулювання процесів зайнятості здійснюється на трьох рівнях:

– державному;

– регіональному;

– на рівні підприємств, установ та організацій.

Головною метою політики регулювання процесів зайнятості є досягнення максимальної погодженості дій на всіх названих рівнях. На державному рівні визначаються мінімально необхідні нормативи функціонування ринку праці та його загальні межі. Держава забезпечує уніфікацію системи соціального захисту, трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців та найманих працівників, можливості участі їх в управлінні виробництвом, межі компетенції місцевих органів управління тощо.

Крім використання нормативів прямої дії, держава здійснює безпосереднє регулювання ринку праці шляхом податкової, кредитно-фінансової політики, а також за допомогою інших засобів загальноекономічного характеру. Тобто можна говорити про вирішальну роль держави у формуванні ринку праці. Разом із тим, макроекономічне регулювання ринку праці не може охопити всіх його аспектів, врахувати особливості територій. Тому важливим рівнем регулювання ринку праці є регіональний.

На регіональному рівні вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону.

Залежно від пріоритетів розвитку конкретного регіону формується концепція зайнятості, передбачаються заходи стимулювання тих чи інших підприємств з метою подолання проблем, що виникли.

Третій рівень регулювання ринку праці – це рівень підприємства, установи й організації. Тут протікає процес вжиття всіх засобів впливу з регулювання безпосередньо на працівника. На цьому рівні регулюванню підлягають:

– робочі місця і трудові процеси;

– планування у сфері кадрового забезпечення;

– професійно-технічне навчання працівників;

– соціальний захист.

Ці процеси, як правило, входять до стратегічної мети організації і відображаються у формуванні політики управління персоналом.