Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Етап злету політичної етики
Він припадає на III – II ст. до н. е.
Започаткована Арістотелем політична етика, об’єктом вивчення якої стали основи політичної моралі, її природи і внутрішньої структури, місця у системі державно-правових відносин і суспільному житті загалом, стала основою творчості Епікура, стоїків, Полібія.
Епікур (341 -270 до н. е.).
Він учив жити розумно, дотримуючись моралі, заради приємності, щастя, вдоволення, волі, спокою духу, а для цього взагалі відійти від буденних справ і суспільної діяльності, дотримуватись аполітичності, індивідуалізму (що, однак, не означає повної політичної індиферентності), не завдавати шкоди іншому, в чому і полягає природне право людини на справедливість. Джерелом її є сама природа, але в суспільстві вона стала наслідком договору про корисне, щоб “не шкодити один одному і не терпіти шкоди”. Тому головне завдання політичної влади – безпека людей, а законодавства і законів – захист мудрих.
Стоїки.
Етика давніх стоїків Зенона (336-264 до н. е.), Клеанфа (331-232 до н. е.), Хрісіппа (277-208 до н. е.) грунтується на природному, божественному законі, частині всесвіту (людській природі) і вимагає жити чесно, виконуючи всі обов’язки в державі, громадянському співжитті, які втілюють природні зв’язки людей, котрі є громадянами єдиної світової держави. Рабство, сім’я, індивідуальний шлюб, з погляду стоїків, не мають виправдання, оскільки суперечать природним настановам. Якщо бог Епікура не втручається ні у природу, ні у політичне життя людей, то у стоїків божественне разом з природною необхідністю суттєво впливає на державно-правові і політичні процеси.
Полівій (прибл. 200-130/120 до в. е.).
Найвизначнішою ознакою вищезазначеного етапу розвитку державно-правової думки було започаткування науки політичної історії, що пов’язано з ім’ям філософа і політичного діяча Полібія. Основна його праця – “Всезагальна історія” (“Світова історія”) у сорока книгах, з яких до наших днів у повному обсязі дійшли тільки перші п’ять. Фундаментальна праця Полібія є першою спробою викладення історії Греції, Македонії, Малої Азії, Сирії, Єгипту, Карфагена і Риму від 220 до 144 р. до н. е.
Стрижнем історичного процесу для Полібія є “доля” як усезагальний світовий закон і розум. Саме ця категорія була всебічно розроблена і раціоналізована попередниками Полібія – стоїками. Заслугою мислителя є те, що він запровадив її до контексту загальної еволюції людства і світових процесів державотворення як “історичну долю” у замкненому циклічному кругообігу державницьких форм. У цьому помітним є вплив на Полібія не лише стоїків, а й Платона та Арістотеля.
Як переконаний прихильник “природного закону”, згідно з яким розвивається весь історичний процес, Полівій вважав первісне людське існування тотожним тваринному світові. Численні зовнішні загрози, внутрішня слабкість людського стада, на думку мислителя, спонукають людей збиратися в “однорідний натовп”, де верховодами затим самим “природним законом” стають найсильніші і наймудріші. З перетворенням “панування мужності і сили” на “царювання розуму” вожді-самодержці стають басилеями (царями), а їх влада – спадкоємною.
Отже, за Полівієм, виникає історично перша форма державного устрою – басилея, та істинна форма правління – єдиновладдя. Пізніше доля спрямовує державу до влади небагатьох, а після цього – до влади багатьох (всіх). Кожна з цих трьох форм правління за приписами долі еволюціонує у строгій наступності одна за одною, але такий розвиток у межах однієї форми супроводжується проходженням двох періодів: позитивного і негативного. Позитивним періодом єдиновладдя є басилея (царство). На певному етапі вона досягає свого апогею, а потім внаслідок втрати розуму, падіння моралі царів, які забувають про простоту життя, турботу про народ і віддаються надмірностям, насолоді самодержавною владою, басилея перетворюється на жорстоку тиранію (монархію). “Благородні люди” врешті-решт не витримують “недостойного тирана” і, спираючись на народ, скидають його з трону. Настає позитивний період влади небагатьох (аристократія) – групи з “найкращих і найсправедливіших державних мужів”. Однак з часом за примхами долі і вони втрачають колишні свої якості, що призводить до панування розгнузданої, негідної когорти багатіїв. Позитивний період влади небагатьох обертається на її негативний бік – олігархію.
Усенародний гнів проти олігархів спричинений їх користолюбством, зажерливістю, зловживанням поступово накопичується і під впливом тієї ж долі виливається у повстання проти вже спотвореної форми влади небагатьох. У такий спосіб негативний період цієї форми трансформується у позитивний період влади багатьох, тобто демократії, народовладдя. Проте розбещений надмірною свободою і рівністю народ у подальшому рухові історичного циклу перестає поважати закони, дає надмірну волю негідним пристрастям, унаслідок чого демократія вироджується в охлократію, тобто переходить у негативний період влади багатьох – панування сліпої сили натовпу, повне беззаконня. Народ знову дичавіє, уподібнюється до тваринного світу, і природний циклічний кругообіг змін державних форм повторюється.
Полівій не бачив виходу із цих закономірностей. Вони, на його погляд, невідворотні, оскільки приписані історичною долею. Однак він запропонував способи продовження життя саме позитивних періодів еволюції держави, її сталості. Цьому, як вважав Полівій, сприятиме впровадження синтетичної, змішаної форми державного правління, тобто сполучення басилеї, аристократії і демократії на зразок колишньої лакедемонської держави Лікурга, Карфагена та сучасного для нього Риму. Проте Карфаген занепав, оскільки обрав синтетичну форму правління занадто пізно і цей процес уже неможливо було зупинити, а Спарта процвітала за таких умов лише тоді, коли орієнтувалась на замкнений внутрішній розвиток. До владування і гегемонії над іншими державами вона виявилась не готовою.
Усезагальна історія для Полібія є історією Римської держави. Він ретельно досліджував і формулював свої версії відповідей на запитання, як Рим перетворився на світову державу, якими силами він користувався при завоюванні світу (Середземномор’я), якими засобами він зберігав свою могутність і володарювання над підкореними територіями, чи здатні були пригнічені Римом народи обстояти свою свободу тощо. Сам Полівій вважав зверхність Риму закономірною, справедливою, наслідком впровадження найдосконалішої синтетичної форми державного правління цією республікою, результатом поєднання найвищих чеснот римських громадян та їх державних провідників: мужності, підприємливості, богобоязні, вірності слову, непідкупності тощо. Полібій упевнений, що підпорядкування Риму – це щастя для будь-якого народу, в т. ч. й для еллінів.
Полібій започаткував теорію поділу влади. Аналізуючи римський державний устрій у 6-му томі “Історії”, він зробив висновок, що похідні від баси леї – влада консулів, від аристократії – влада сенату і від демократії – влада куріатних, центуріатних та трибутних коміцій не є однією владою. Це три влади, які розподіляють між собою правління державою римлян. Водночас він досліджував процедури і способи, з одного боку, своєрідної конкуренції, протидії цих влад, внаслідок якої вони стають противагою одна одній, а з іншого – координації зусиль консулів, сенату і коміцій, чим досягається взаємопідтримка і взаємо-сприяння таких влад. Із міркувань Полібія випливає, що всі три позитивні форми державного правління не просто синтезуються в одне ціле, а, об’єднуючись, зберігають свою відносну самостійність, специфіку і особливості, які дають змогу побудувати досконалу конструкцію державної влади з її справедливим поділом між трьома загальнодержавними центрами, що суттєво стабілізує організацію політичного устрою.
Для вчення Полібія характерна повага до “добрих звичаїв і законів”, основана на безумовному пріоритеті природного права. Мислитель упевнений, що хороші звичаї і справедливі закони сприяють зміцненню моралі і втіленню найкращих чеснот у стосунки людей, сталості позитивних форм державного правління, привносять у приватне життя громадян “доброзвичайність, вихованість і поміркованість” , а в державу – “лагідність, покірливість і справедливість”. Взірцем для мислителя є законодавство Лікурга, яке він вважав “творенням богів”.
“Історія” Полібія справила помітний вплив на розвиток доктрини поділу влади, еволюцію вчень про історичний коловорот у процесах державотворення і започаткувала (разом з Гіппократом та Геродотом) майбутні концепції геополітики. Теорії історичного коловороту після Полібія збагачували Сима Цянь, Ібн Хальдун, Макіавеллі, Віко, Фур’є, Майєр, Шпенглер, Данилевський, Тойнбі, Сорокін та ін. Висновки Полібія щодо походження держави, синтетичного, змішаного правління підхопили Цицерон та його послідовники; аристократії – Спіноза, Гоббс, Кант; поділу влади – Локк, Монтеск’є, Руссо та ін. Активно використовували вчення Полібія і вітчизняні правознавці, особливо у XIX – на початку XX ст. Першим у Російській імперії “Усезагальну історію у 40 книгах” переклав російською мовою і видав у 3-х томах у 1890-1899 рр. український історик Ф. Міщенко. Він разом з академіком ВУАН В. Бузескулом започаткував у Росії систематичне наукове дослідження творчості Полібія.
Еволюція давньогрецької державно-правової думки є свідченням поступової трансформації – ранніх міфологічних уявлень в напрямі формування філософського, раціоналістичного осмислення розвитку соціальних інститутів; становлення логіко-понятійного, емпірико-наукового та історико-політичного дослідження держави і права.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)