Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Артхашастра
Нині під назвою “Артхашастра” (санскр. – наука про користь, практичне життя) відомий давньоіндійський трактат, зібрання практичних настанов про користь, життя, форми і засоби існування людини, суспільства, держави. Артхашастра систематизувала уявлення давньоіндійського суспільства про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення влади, правила поведінки правителів і чиновників, побудову державного апарату і технологію судочинства, порядок набуття і утримання маєтностей тощо. До наших днів дійшла лише Артхашастра, складена у IV ст. до н. е. міністром Каутільєю.
Артхашастра є узагальненням попередніх учень про мистецтво державного управління та політики і висвітлює три групи проблем: цілі і завдання діяльності освіченого монарха та вимоги до нього; функції державного управління, правової політики і законодавства; питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.
Основною ідеєю цієї літературної пам’ятки є декларування вільної від моральних застережень політики. В Артхашастрі піддається сумніву абсолютизація авторитету вед і необхідність беззастережно керуватися релігійно-догматичними настановами. Політичні знання, згідно з настановами трактату, мають спиратися на узагальнення й систематизацію історичного та емпіричного досвіду. Особистість повинна керуватися чотирма головними призначеннями: дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення). Загальне благо ніяк не пов’язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов’язків. Люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання). Цар – земний бог, не пов’язаний дхармою батько для підданих. Держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.
Проголошуючи ідею договірного походження держави, концепції природної нерівності людей, Артхашастра увійшла в історію як кодекс набуття і утримання влади, зведення форм, методів і засобів політичної діяльності та державного управління.
Історію політичної думки імперії Маур’їв поповнили написи царя Ашоки (Ш ст. до н. е.), які відображають патерналістське бачення царської влади (“всі люди – мої діти”), прагнення утверджувати владу монарха не на публічно-правових, а на сімейних підставах (цар – батько і мати, державні службовці – неньки, піддані – діти), проповідування релігійної терпимості, засудження насильства у політиці (принцип “завоювання через дхарму”).
Закони Ману
У II ст. до н. е. з’явився кодекс поведінки населення – Манавадхармашастра, або Закони Ману. Цей збірник настанов у дхармі деякі дослідники приписують Ману – міфічному прабатькові людей, першому цареві, який передав їм Божі етико-правові настанови про походження світу і суспільства, касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. Насправді цей кодекс склали між П ст. до н. е. і II ст. н. е., проіснував він як єдиний звід правил майже два тисячоліття.
У Законах Ману, на відміну від ведійської літератури, менше місця відведено суто релігійним і міфологічним сюжетам, а значно більше уваги приділено правовим питанням. Однак зміст законів виходить за межі правової регламентації і являє собою кодекс соціального життя Давньої Індії. Політичним поглядам тут присвячено главу VII, де йдеться про мету царювання, якості царя, розпорядок його робочого дня, про основи політики у воєнний і мирний час, та частину глави IX, де сформульовано обов’язки царя.
Закони Ману стали початком поступового відходу індійського суспільства від буддизму і повернення до нової хвилі брахманізму, його відродження, консолідації і звеличення. Закони утверджують соціальний консерватизм, відтворюють обожнення царської влади, закріплюють жорстокість покарань. Повчання пройняті ідеєю досконалості створеного Брахмою порядку, необхідності збереження недоторканності вічної дхарми. Консерватизм Законів є свідченням застійних суспільно-політичних явищ, що стали характерною ознакою розвитку давньоіндійського суспільства на рубежі старої і нової ер.
Цей процес відображено у літературному зібранні “Махабхарата”, дві книги якого (“Бхагавадгіта” та “Шантіпарва”) містять політичні ідеї про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини (верховним богом Бхагавад в образі Крішни). Тут чітко описано також кілька версій процесу укладання договору при обранні народом першого царя (Ману чи Пріхту), при безпосередньому божественному втручанні (Брахми або Вішну), тобто договірна теорія походження держави набуває подальшого розвитку.
Наприкінці І тис. до н. е. і в І тис. н. е. індійська державно-правова думка еволюціонувала в межах брахманізму у вигляді етико-правових настанов Наради, Васіштхи, Парашари, Яджнавалк’ї, Камандаки та інших мудреців (смріті). Однак внаслідок самозамкнення Індії, її відчуження від усього іноземного, вони лише узагальнювали і коментували праці попередників.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)