Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Коран
Найважливішим джерелом шаріату був Коран – священна книга мусульман, яка містить притчі, молитви, проповіді, приписані пророку Мухаммеду. Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам’яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Канонізація змісту Корану і створення остаточної редакції відбулися за халіфа Омара (Османа) (644-656). В самому Корані його правова значущість визначається як “арабський судебник”.
Коран складається із 114 різних за характером та обсягом розділів (сур), поділених на 6219 віршів (аятів). Більшість з них має міфологічний характер, майже 500 – окреслюють правила поведінки мусульман. Причому 80 з них можна розглядати як власне правові (вирішують питання шлюбу та сім’ї), решта – стосуються релігійного ритуалу і зобов’язань віруючих. Перша невелика молитва відіграє в ісламі роль своєрідного “Отче наш”. Решта 113 згруповані в порядку зменшення обсягу, тобто перші являють собою цілі трактати, поділені на сотні невеликих абзаців – аятів, останні складаються з кількох рядків. Більшість положень Корану має казуальний (який не підлягає узагальненню) характер і являє собою конкретні пояснення, дані пророком.
Коран передбачає безперечну покору владі, яку трактують як божественну настанову: “Воістину Аллах дарує свою владу, кому побажає”. Теоретично визнавалось, що влада належить спільноті віруючих або тому, хто їх очолює (обраний або призначений спадково). Коран виправдовував соціальну і майнову нерівність; згідно з його приписами, рабство є законним. Усі течії ісламу змістом і основою влади вважають дотримання релігійних приписів, а владу сприймають як щось другорядне, похідне від права, джерелом якого є Коран.
Незважаючи на те що Коран поряд з релігійно-моральними приписами містить правові норми, назвати його юридичним кодексом у сучасному розумінні не можна: майже 250 аятів Корану, що відіграють роль правових норм, мають здебільшого загальний характер. Правові норми вміщені переважно у 2-й, 4-й, 5-й сурах. Так, у 2-й сурі йдеться про обов’язки правовірного перед Богом (виконання наказу, дотримання посту і т. д.), а також встановлені міра покарання за вбивство, ступінь допустимої помсти, відмова від помсти і пробачення злочину, правила одруження і розірвання шлюбу, умови надання позик і заборона нарахування відсотків за них. У 4-й сурі встановлено норми шлюбного і сімейного життя, визначено правила поділу майна покійного між його спадкоємцями, розміри паю кожного спадкоємця, а також питання злочину і відплати. Головною темою Корану є прославлення єдності Бога, його дій, а також необхідність покори його волі.
Однак з розвитком суспільства (перехід до феодального ладу) Коран перестав відповідати тогочасним реаліям, оскільки не міг пояснити багатьох явищ феодальної дійсності. Так з’явилася Суна, яка містила перекази висловлювань та вчинків пророка Мухаммеда.
Політико-правові вчення мислителів Арабського Сходу
Вагомий внесок у розвиток політико-правових вчень на Арабському Сході зробили Аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд, Ібн Хальдун.
Аль-Фарабі
Одним із перших філософів-арабів був Аль-Фарабі (870-950), який порушив проблему співвідношення релігії і філософії. Він став відомим завдяки коментарям до праць Арістотеля, через що отримав почесне ім’я “Арістотель Сходу”. Як і більшість філософів, Аль-Фарабі намагався розробити проект ідеального суспільства – міста-держави. Він класифікував суспільства на великі (об’єднання всіх людей, народів, що населяють землю), середні (спільнота певного народу) та малі (об’єднання людей в окремі міста). Взявши за основу категорії “добро” і “зло”, Аль-Фарабі найкращим вважав “доброчинне місто-державу”, в якому суспільне життя побудоване на принципах високої моральності людей. Населення в такому місті-державі він поділяв на п’ять категорій: мудреці та інші достойні особи; “люди релігії”, поети, музиканти; лікарі, геометри, астрологи та ін.; воїни-ратники, стражі; землевласники, купці, багаті люди. Причому наголошував, що всі вони пов’язані взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Доброчинне місто-державу, за словами Аль-Фарабі, має очолити філософ – правитель, який має пізнати чинники, що управляють природою і суспільством, і передати ці знання населенню в образно-символічній, тобто релігійній, формі.
Політико-правове вчення Аль-Фарабі суттєво відрізняється від доктрини західноєвропейських мислителів як за змістом, так і в програмних положеннях. Політичне життя Арабського халіфату не давало підстав для обговорення традиційних для європейської державно-правової думки проблем різних форм правління, співвідношення церкви і держави, держави і права. Специфіка розвитку арабських народів вимагала обговорення моральних якостей і компетентності правителя, а також способів здійснення ним влади. Що ж до політичного устрою, то за його основу Аль-Фарабі брав мусульманську общину – пов’язане шаріатом територіальне об’єднання віруючих, що справляло вагомий вплив на владу. Аль-Фарабі дотримувався концепції “двох істин” – істини у філософії та істини у релігії.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)