Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Лао-цзи (579-499 до н. е.)
Поширеною течією давньокитайської державно-правової думки був даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.
Його постулати викладено у трактаті “Дао де цзін ” (Ш ст. до н. е.), авторство якого приписують Лао-цзи. Дао – найвищий безликий абсолют. Держава, суспільство і людина – природна частина дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація і всі її надбання – це штучні утворення, що протистоять природному порядку. Тому істинна мудрість – це затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою, державою-селом, а народ – безграмотним, неписьменним, недоумкуватим, що дасть змогу зробити головними методами державного управління “мудрість простоти”, засновану не на знаннях, а на інтуїції, а також “неддяння”, тобто інертність адміністрації, створення розумним і проникливим правителем умов для стабільного природного розвитку суспільства без штучного пришвидшення природних процесів активністю провідників держави.
Усі існуючі в суспільстві недоліки Лао-цзи вважав наслідком відхилення від істинного дао, що розглядав як спонтанний засіб відтворення природного права, природної справедливості. Мислитель радив і правителям, і підлеглим цілковито підпорядкувати свої дії спонтанності. Правителям він рекомендував бездіяльність: найкращий уряд той, який найменше править. Народові пропонував аполітизм, відсторонення від справ держави й суспільства. З огляду на це Лао-цзи вважають одним із перших представників анархізму. Водночас він не закликав до знищення держави, повстання проти неї, а лише постулював консервативно-утопічну ідею – всім разом довіритись дії космічного закону дао.
Синтез традиційних течій давньокитайської думки.
Учення про технологію влади, умови мудрого правління, мистецтво адміністрування, критерії вибору на державні посади, контроль над чиновниками розробив Шень Бухай (400-337 до н. е.). Унікальне узагальнення всієї практики державного управління, най детальніший виклад і класифікацію ієрархічно-бюрократичної державної системи за посадами, функціями, фахом, родом діяльності містить трактат невідомих авторів “Чжоулі” (IV-III ст. до н. е.). Проповідування аполітичності, вільнодумства, себелюбства, засудження держави з усіма її атрибутами і цивілізації взагалі, піднесення гедонізму і егоїзму, закликання до того, щоб брати всі радощі і насолоди від реального життя, а не потойбічного, характерні для доктрини Ян Чжу (414-334 до н. е.) та Чжуан-цзи (прибл. 369-286 до н. е.). Важливе значення має і трактат “Гуань-цзи” (IV-П ст. до н. е.), якому належать пріоритетні ідеї централізованого контролю над економічним життям держави та економічного регулювання.
Своєрідним синтезатором легізму, конфуціанства, моїзму і даосизму, тобто принципів сили і авторитету державної влади, мистецтва адміністративного управління, верховенства закону, гуманізму і справедливості, самовдосконалення, взаємної користі тощо був Хань Фей (288/280-233/230 до н. е.), який створив оригінальну філософію права і здійснив спробу перетворити оновлений легізм на провідну течію давньокитайської державно-правової думки.
Синтезувавши різні течії легізму та поєднавши їх із філософією даосизму, мислитель сформував власну політико-правову ідеологію на основі розуміння сили і права як найвищого мистецтва державного управління (режиму східної деспотії), єдиного шляху до створення могутньої централізованої держави, обмеження надмірних прав бюрократії. Фундаментом деспотії, за Хань Феєм, є “три елементи” (дотримання закону, наявність влади і мистецтво управління) і “два важелі” (покарання і заохочення). “Правитель в жодному разі не має ні з ким ділити владу. Якщо він поступиться чиновникам хоча б крупинкою влади, вони одразу ж перетворять цю крупинку на сто крупинок”.
Хань Фей дослідив природу влади. Якщо правити державою на основі закону, – стверджував він, – то застосовувати його треба до всіх відносин, які виникають. Від закону мудрий не може відмовитись, а хоробрий не стане його оспорювати. Немає нічого, що могло б бути вищим від закону. Лише ним слід послуговуватись для запобігання заворушенням, виправлення допущених помилок, скасування привілеїв бюрократії, досягнення єдності народу.
Правитель, що встановлює чіткі закони – сильний, недосконалі – слабкий. За чітких законів неможливі зловживання чиновників і знущання “більшості натовпу над меншістю”. У розумного правителя закон завжди підпорядкований тому, щоб спрямувати волю підданих на самопожертву в ім’я держави. Якщо ж він нехтуватиме законами, то ніщо не злякає злочинців. Порядок і силу створює саме закон, а слабкість і заворушення – особистий вплив без закону. Закони ухвалюють не для приватного: коли вони діють, приватним інтересам немає місця, а приватне завжди породжує неповагу до законів. Якщо закон “рівний і для всіх безпристрасний”, то зникає підступність чиновників. Закони мають стати моральними нормами і звичаями, а систему законів треба змінювати відповідно до змін у суспільстві.
Біля керма держави повинні перебувати люди розумні, здібні, які розуміють закони. За допомогою “м’яких законів” керувати народом у часи суспільних напружень неможливо. Це все одно, що без вуздечки і батога правити неслухняними кіньми. Правитель повинен спиратися передусім на закон, а не на власні емоції. Конфуціанство шкідливе, оскільки воно “культурою підриває закон”. Порядок у державі треба наводити “жорстокими покараннями і суворими доганами”, встановленими законом. Страчуючи злочинців, правитель виправляє інших, запобігає їх можливим злочинам. Тому “м’які” покарання не є милосердям, а суворі кари не є жорстокістю.
Хань Фей запровадив до юридичного обігу в Китаї поняття “тяжкий злочин”. Найкращий правитель – це мудрець, який в очах підданих виглядає утаємниченою постаттю, а може, й “дурником”, чим свідомо приховує від усіх секрети управління і полегшує собі завдання викривати зловживання чиновників. У середовищі чиновників необхідно весь час підтримувати атмосферу підозри і взаємної недовіри, сприяти виникненню протиборствуючих угруповань, запроваджувати систему доносів, тримати їх у страху. Тільки в такий спосіб можна домогтись послаблення впливу бюрократії на владу.
Для зміцнення держави правителю слід укорінювати “п’ять паразитів”: учених, які пропагують гуманність, балакунів, любителів слави, хабарників та торгово-ремісничий люд, що заважає землеробству. На думку Хань Фея, у державі мудрого правителя не повинно бути книг учених. Він пропонував знищити всю конфуціанську літературу, що ефективно сприяло б упровадженню єдиного законодавства, посиленого мистецтвом управління державою.
Учення Хань Фея реалізував імператор Цінь Шіхуан, який, не розібравшись у наклепах на мислителя, спочатку довів його до самогубства, а, ознайомившись із його роботами, відверто визнав свою помилку і на охарактеризованих концептуальних засадах завершив об’єднання країни.
Після повалення режиму імперії Цінь авторитет легізму був суттєво підірваний, а вчення школи законників фацзя загалом і Хань Фея зокрема проголошено небажаним. Починаючи з епохи Хань (П ст. до н. е.), кращі здобутки легістів збагатили конфуціанство, що на багато століть стало офіційною ідеологією Китаю, а дискредитовані практикою деспотизму гасла Хань Фея і його попередників із школи фацзя були відкинуті.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)