Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – Глава 25. Франція
1. Велика французька революція 1789-1794 років
Тема Великої французької революції посідає в навчальній програмі і, що головне, в інтелектуальній біографії будь-якої освіченої людини таке місце, що стосовно неї необхідно надати декілька історико-філософських зауважень (у самій Франції, Паризькому та інших університетах існують спеціальні кафедри і читаються курси з історії Великої французької революції).
Велика французька революція – найбільша подія світової історії, яка поклала кінець феодальній епосі не тільки у Франції, а й у всій Європі. Цю революцію зазвичай називають буржуазною. Дійсно, в ній було багато буржуазного: знищення феодального політико-правового устрою, який не допускав буржуазію до влади, звільнення власності, промисловості, торгівлі від надмірного опікування феодальної держави. Але її значення для всього людства є ширшим і глибшим.
Вожді революції Робесп’єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст та ін., наслідуючи вчення пророків Просвітництва – Вольтера, Руссо, Монтеск’є, Дідро та ін., ставили перед собою загальнолюдські завдання: довести революцію до її кінцевої мети – Всезагального Блага, Свободи, Рівності і Братерства. До них справедливо можна зарахувати висловлені, щоправда, з приводу дещо більш ранніх подій, слова Ф. Енгельса: “Це був найграндіозніших переворот, пережитий до того людством, епоха, яка мала потребу в титанах і яка породила титанів за силою думки, пристрасті й характеру, за багатогранністю і вченістю. Люди, які заснували сучасну державу буржуазії, були чим завгодно, але не тільки буржуазно-обмеженими”. Панування буржуазії і “болота”, які зі страхом спостерігали за грізними подіями революції, прийде пізніше, коли гіганти – непримиренні вожді революції – переб’ють один одного, звільнивши місце для дій практичним і діловим персонажам, яких прийнято називати буржуа.
І хоча революція не досягла цих вершин, вони розчистила до них шлях для майбутніх поколінь, залишивши їм у спадок Декларацію прав людини і громадянина та її кредо: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах”. Вивчення історії революцій, особливо таких, як Велика французька революція 1789-1794 років (до речі, як і російська – не менш велика і ще більш трагічна), не може бути прирівняне за своїм значенням до простого засвоєння однієї з тем навчальної програми. Революції подібні геологічним катастрофам. Як виверження вулканів, підриваючи холодну оболонку Землі, являють нам її бурхливі надра, так і революція збурює повсякденне життя. Вона відкриває прикриті до часу, доведені до крайнощів суперечності суспільства, відкриває саму людину з її фундаментальною підсвідомістю, дуже тонкою, нестійкою – людською. Революції засвідчують, наскільки небезпечний соціальний, класовий егоїзм, наскільки небезпечна історична сліпота верхів, які правлять суспільством і повелівають людьми. Народ, який піднявся в революції проти своїх гнобителів, небезпечний не тільки для них, – він небезпечний і сам для себе, і для своїх вождів. Жорж Дантон, один із вождів революції, попереджав: “Великий народ у революції подібний металу, який кипить у горнилі. Остерігайтеся: якщо ви не вмієте поводитися з плавильною піччю, ви загинете в полум’ї!” Слова видатного революціонера, на жаль, виявилися пророчими і відносно нього самого.
Людей, які вийшли з-під влади держави, намагаються затиснути з різних сторін: стара аристократія – підкорити старій владі, нова аристократія – новій владі (аристократії революції). Революція “перегрівається”, народ – “метал, що кипить”, – виплескуються з форм, що його стримують, спалюючи все навколо. Революції закінчуються, як правило, не тому, що вони досягли поставленої мети, а тому, що вичерпується їхня внутрішня енергія. Вожді знищують один одного, народ втомлюється, і відбувається те, про що Сен-Жюст говорив: “Революція заклякла, всі принципи послабли, залишилися тільки червоні ковпаки, які прикривають інтригу”.
При вивченні революції необхідно звернути увагу на її антропологію. Зазвичай, досліджуючи різного роду соціальні явища, звертають увагу на класи, класові інтереси, політичні партії та “рухомі сили”. Це, безумовно, необхідно. Але при цьому важливо не пропустити й те, що люди – це не просто “атоми” класів і соціальних груп. Перш ніж поділитися на фельянів, жирондистів та якобінців (більшовиків, меншовиків), люди поділяються незалежно від класової належності на розумних і дурнів, на порядних і непорядних, на толерантних, поміркованих і на скажених екстремістів; на совісливих і безчесних, на благородних і підлоту. Належність до тієї чи іншої партії не робить людину ні кращою, ні гіршою. У партії фельянів ми бачимо чесного і послідовного демократа маркіза Лафайєта і “найвидатнішого оратора” революції графа Мірабо, який потайки брав хабарі в короля. В якобінців ми бачимо “непідкупного” Робесп’єра і мерзотників, які збагачувалися на жертвах терору, – Шнайдера і Барраса. Колишній священик абат Сійєс, педантичний творець Конституції Франції 1791 р., сусідить з також колишнім священиком кровопивцею Жозефом Фуше і з колишнім прелатом церкви, геніально прозорливим дипломатом, цинічним і непорядним зрадником, шахраєм Талейраном. Ці люди беруть участь в одній революції, по один бік (у крайкому разі на початку) барикад, але з різною метою: одні – з готовністю померти за Рівність, Братерство, Свободу, а інші – з готовністю грабувати майно жертв революції і пирувати ночами за зачиненими дверима, як це робили Шнайдер і Баррас. Революція поділяє не тільки суспільство – вона досить часто поділяє на ворогуючі частини і саму людину. “Непідкупний” Робесп’єр, республіканець і демократ, шанувальник Руссо перетворюється на жорстокого тирана – “сентиментального тигра”, як говорив про нього Наполеон Бонапарт. Сам Великий Народ перетворюється на озвірілий натовп, який прагне крові. Це засвідчили печально знамениті “вересневі вбивства” 1792 року в Парижі, коли розлючені юрби народу витягали на вулиці родини аристократів і забивали їх насмерть залізними прутами. Тоді жертвами “народного терору” стали більше тисячі, як правило, ні в чому не повинних людей. Жертвою міг стати кожен, досить було мати “інтелігентний” вигляд і “немозолясті” руки. Революційні дії досить часто переходять у масовий психоз, примушуючи вождів революції ухвалювати рішення, які вони не ухвалили б за спокійних обставин. Про це писав Сен-Жюст: “Сила речей веде нас, очевидно, до результатів, яких ми не передбачали”.
Три французьких Бурбони – Людовик XIV, Людовик XV та Людовик XVI безтурботно правили Францією загалом 159 років. Становлення абсолютизму у Франції розпочалося ще при Людовикові XI (1423-1483 роки). З цього часу і до правління Людовика XVI (1754- 1793 роки) у Франції сталися значні зміни. Збільшилися міста, активізувалася торгівля, розвивалася промисловість. Чисельність населення сягла 28 млн чоловік. Самі королі мало турбувалися державними справами. При Людовикові XIII (1601-1643 роки) країною правив енергійний кардинал Ришельє, який сприяв зміцненню абсолютизму. Політику Ришельє при Людовику XIV продовжив кардинал Мазаріні. При правлінні Людовика XV і Людовика XVI абсолютизм у Франції зазнає кризи.
При Людовикові XV країна фактично управлялася фаворитками короля – маркізою Помпадур і графінею Дюбаррі, а при Людовикові XVI – його дружиною Марією Антуанеттою (дочкою австрійського імператора). Розкішне марнотратне життя двору розорювало країну. В Семилітній війні (1756-1763 роки) Франція зазнала поразки, втративши Канаду. У 1786 році уряд Людовика XVI уклав в інтересах аристократів торговельну угоду з Англією, поставивши під удар французьку промисловість. Напередодні революції Франція переживає тяжку продовольчу кризу, декілька років поспіль країну охоплювали неврожаї, від голоду (“народної хвороби”) помирали тисячі людей. За цих умов дворяни Франції розпочанають кампанію “тріажу”. відбираючи в селян через суди третину громадських земель. Міністри фінансів (інтенданти), видатні економісти Тюрго і Неккер пропонували королю полегшити становище “третього стану”, поширивши податок на духівництво і дворян. Але ця пропозиція зустріла жорстоку протидію двору. Для виходу з кризи було вирішено створити Генеральні штати. Ця станово-представницька установа, яка раніше відігравала помітну роль в управлінні країною, не скликалася з 1614 року протягом 175 років. На скликання Генеральних штатів, як на панацею, покладали надію всі класи, стани та королівський двір.
На відміну від попередніх років Генеральним штатам належало зібратися в зовсім іншій Франції. Феодальний режим себе вижив, зміцнів “третій стан”. У країні були популярні ідеї розуму, рівності, природних прав, народного суверенітету, які виникли в епоху Просвітництва. За традицією Генеральні штати складалися з трьох курій: духівництва, дворянства та “третього стану”. Кожна курія включала 30 депутатів і мала один голос. Виходило, що курії духівництва і дворянства мали два голоси і завжди могли залишити в меншості курію “третього стану”. Генеральні штати мали зібратися 5 травня 1789 року. Напередодні їхнього скликання, за пропозицією Неккера, кількість депутатів “третього стану” було збільшено вдвічі (до 600 чоловік). Крім цього, було вирішено, що курії засідатимуть разом (а не окремо, як це було раніше), а депутати голосуватимуть персонально. Під час виборчої кампанії складалися накази депутатам, які в Парижі були зведено в загальний “Наказ депутатам третього стану”: “Ми вимагаємо, аби основним і конституційним законом було встановлено: рівне право на безпеку для їхньої особистості і на власність на їхнє майно; що внаслідок цього жоден громадянин не може бути позбавлений своїх природних прав, що ніхто не може бути позбавленим свободи інакше як за наказом судді”. Наказ вимагав заборонити приказ “Lettre de cachet”, за яким будь-яка особа могла бути відправлена до в’язниці безстроково без суду.
5 травня 1789 року за обставин революційного підйому відкрилося засідання Генеральних штатів. У тронній промові Людовик XVI дав зрозуміти, що не поступиться вимогам “третього стану”. Недослухавши промови короля, депутати “третього стану” залишили залу і зібралися в іншому приміщенні (у залі для гри в м’яч). Король послав до них депутатів від перших станів передати, аби ті повернулися. У відповідь на вимоги короля “смутьян” Мірабо громогласно заявив: “Підіть і скажіть вашому панові, що ми зібралися тут за волею народу і можемо розійтися лише поступаючись силі багнетів”. До “третього стану” стали приєднуватися найдальновидніші представники двох перших станів. Генеральні штати вийши з-під покори королю. 17 червня 1789 р. вони оголосили себе Національними зборами, а 9 липня – Установчими зборами (вищим законодавчим органом влади в революційній Франції). Спроба короля застосувати війська призвела до штурму і взяття Бастилії 14 липня 1789 р. Цей день вважається початком Великої французької революції.
Говорячи про рушійні сили цієї революції, слід ураховувати відмінну особливість французького суспільства, яке було поділеним за класовими та соціальними ознаками. На відміну від Англії, де клас селян було вимито “огороджуванням”, у Франції він становив переважну більшість населення. В Англії дворянство значною мірою або обуржуазилося, беручи участь у торговельних операціях, або було рекрутоване з середовища буржуазії (нове дворянство – джентрі) і, отже, мало до певної міри спільну з буржуазією соціальну базу. У Франції дворянство було станом переважно служивим, який жив виключно за рахунок експлуатації селянства. Французьке дворянство не брало участі у промисловому вирбництві й торгівлі. Раніше воно було опорою держави, але в умовах технічного прогресу у військовій справі дворянство історично пережило себе, перетворюючись на паразитуючий клас. Це виключало будь-який компроміс між дворянством та іншою частиною суспільства, зумовивши гострий і радикальний характер Французької революції. Політика двору не залишала можливості союзу між дворянством і буржуазією.
До наведеного слід також додати наявність у Франції потужного пошарку інтелігенції з дворян і буржуазії, який пройшов “руйнівну” школу Просвітництва. Це зумовило антиклерикальний, суто світський
Характер французької революції. Оскільки Просвітництво торкнулося і частини освіченого духівництва, не дивно, що до лав революції примкнуло багато священиків – Ру, Фуше, Сійєс, Талейран та ін.
Таким чином, Французька революція мала значну ідеологічну складову, основою якої були ідеї Просвітництва: природні права, рівність, суверенітет народу, поділ влади. При оцінюванні революції треба враховувати те, що на її перебіг значний вплив справили різного роду супутні історичні обставини, які досить часто виступали детонаторами революції. Для Франції це були голодні роки, що передували революції, і продовольча криза, яка все посилювалася.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)