Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – Глава 19. Канонічне і міське право у країнах Західної Європи в епоху Середньовіччя
1. Канонічне право
Предмет канонічного права (права християнської церкви) оформлюється до XI століття: крім настанов, для церковної організації виділяються норми шлюбно-сімейного, спадкового, цивільного, карного, процесуального права. Протягом багатьох століть християнські принципи родинних відносин заміняли національне шлюбно-сімейне право. Канонічне право базувалося на ідеї моногамності шлюбу, заснованого на взаємній згоді подружжя. Шлюб розглядався як божественний зв’язок, таїнство. Шлюбні узи вважалися нерозривними і могли бути припинені тільки зі смертю одного з подружжя. Але церква допускала роздільне проживання подружжя на випадок доведеної зради або вияву жорстокості. Потім канонічне право визнало можливість розлучення, яке проводилося церковною владою. Канонічне право суттєво поліпшило становище жінки у шлюбі, оскільки перед Богом обидва члени подружжя були рівними. Хоча чоловік був головою дому, але керувати дружиною він міг у розумних межах. Майно дружини (віно, дари) передавалося під опікування чоловіка, а не у власність.
Канонічне право суттєво змінило інститут спадкоємності. Заборонялося знищувати майно померлого, пропонувалося спрямувати його на богоугодні справи. Канонічне право внесло корективи до інституту заповідування. Заповіт розглядався як остання воля, спрямована на порятунок душі. Смерть без заповіту вважалася різновидом гріха. Вводиться новий порядок укладання заповіту: письмовий документ, скріплений свідками і спадкоємцем у присутності священика. У майбутньому було визнано усні заповіти – остання воля, виражена священику або свідкам. Священик міг розпорядитися часткою майна на благо душі померлого. Але за родичами резервувалося 2/3 майна. Спадкоємець одержував право відмовитися від спадщини.
У сфері цивільно-правових відносин канонічне право докладно розробило:
– інститут довірчої власності (майно, передане у дар церкві, а священик – довірча особа, яка користується власністю на благо пастви);
– інститут корпорації майна або корпорації-установи (передбачав персоніфікацію цілей, яким повинна була слугувати власність);
– інститут захисту володіння: вдосконалюється віндикаційний позов: попередній володар, позбавлений власності силоміць або обманом, повинен спочатку відновитися у володінні на підставі простих доказів неправомірного позбавлення володіння;
– поняття “клятвеного запевнення”: порушення клятви розглядалося як порушення релігійної моралі, тому відсутність письмової форми угоди не слугувало виправданням невиконаних зобов’язань;
– принцип еквівалентності обміну або справедливої ціни, тобто засуджувалися надмірний, ганебний прибуток при укладенні угоди, лихварство. В карному праві спочатку не розрізнялися поняття “злочин” і “гріх” (злочин проти Бога). За злочин накладалися епітимії – релігійні спокутування. Надалі стали розрізняти гріхи та світські злочини, підсудні світській владі. Але церква продовжувала втручатися у сферу карного права. З’явилося поняття “злочинний гріх”, тобто такий, що завдає шкоди церкві та суспільству. Юрисдикції церкви підпорядковувалися злочини парафіян проти релігії (єресь, святотатство, ворожіння, лихварство), обмова, статеві та шлюбні злочини. У міру зміцнення королівської влади сфера дії канонічного права звужується. У XVI столітті ухвалюються королівські акти, які забороняли церковним судам розглядати справи стосовно світських осіб. Канонічне право деталізувало поняття вини: було проведено розмежування між умислом і недбалістю, надавалася класифікація умислів. Сформувалося уявлення щодо причинового зв’язку в карному праві: виділялися причини віддалені і безпосередні, ті, що надходять.
Канонічне право розробило систему покарань. Розрізнялися санкції проти духовних осіб (розжалування, позбавлення сану, зобов’язання здійснювати богоугодні справи, відлучення) і санкції проти мирян (піст, відшкодування шкоди, здійснення богоугодних справ). Одним з найтяжчих покарань було відлучення від церкви. Воно могло бути тимчасовим (інтердикт) і вічним (анафема). Інтердикт – тимчасова заборона здійснювати обряди та богослужіння (у тому числі на території держави) – виключав людину із системи суспільних зв’язків. Піддані звільнялися від присяги відлученому господареві. Анафема – вічне прокляття – позбавляла людину всіх цивільних прав і ставила її поза законом.
Інквізиційне судочинство сприяло формуванню процесуальної техніки. Розвивається пошуковий процес, який розпочинався з ініціативи церковного суду, його метою було встановлення істини. Інквізиційний процес передбачав:
1) обов’язкове письмове діловодство;
2) свідчення під присягою і відповідальність за неправдиві свідчення;
3) інститут представництва обвинуваченого (адвокати);
4) підтримання обвинувачення особливою особою – обвинувачем. У системі доказів на перший план виходять особисте зізнання (у тому числі одержане під тортурами), письмові докази.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)