Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – Глава 11. Середньовічний Китай

1. Династії Середньовічного Китаю

Тан – остання династія, яка ще може належати до періоду Давнього Китаю, одночасно вона відкриває китайське Середньовіччя. Тут, крім Тан, важливими були династії Сун, Юань, Мін та остання династія Китаю – Цин.

Династія Сун

У 960 році воєначальник Чжао Куань-інь заснував династію Сун. Усі три століття Сун пройшли під знаком успішного тиску на Китай з боку північних степових народів.

Ще на початку X століття посилилися розвиток і консолідація етнічної спільноти, які були північно-східними сусідами Китаю. Держава кіданів, заснована у 916 році (проіснувала до 1125 року), одержала назву Ляо. Активно закріплюючись на північних рубежах, кідани захопили частину китайських територій. Основні керівні принципи у державі Ляо було створено китайцями та корейцями; на основі китайських ієрогліфів та з китайських елементів письма було створено писемність, розвивалися міста, ремесла, торгівля. Не зумівши впоратися з сусідами і повернути втрачені території, Сунська імперія була змушена піти на підписання у 1004 році мирного договору на виплату данини. У 1042 році данину було збільшено, а в 1075 році Китай віддав кіданам ще частину своєї території.

У той же час на північно-західних околицях Сунської імперії, на захід від кіданів, на рубежі Х-ХІ століття виникає сильна держава тангутів – Західне Ся. З 1047 року Сунській імперії довелося і тангутам платити данину сріблом і шовком. Незважаючи на змушені територіальні поступлення сусідам, період Сун вважається епохою економічного та культурного розвитку Китаю. Відбувається розквіт міст, зростає кількість міського населення; китайські ремісники сягають висот у виготовленні виробів з фарфору, шовку, лаку, деревини, слонової кістки. Винайдено порох і компас, поширюється книгодрукування, важливого значення набуло впровадження нових сортів швидкостиглого рису з Південного В’єтнаму (Чампі).

Династія Юань

На початку XIII століття до Китаю вторгаються монголи. До XIII століття вони були часткою степової спільноти, яку китайці називали татарами. їхні предки – протомонгольські і ранньо-монгольські групи та народи, одним з яких були кідани, представляли степових кочівників, що розводили коней та рогату худобу Вони також кочували від пасовиська до пасовиська, будучи організованими в невеликі родоплемінні колективи. Сусідство з розвиненою китайською цивілізацією сприяло прискоренню процесу створення могутніх племінних союзів на чолі з впливовими вождями. У 1206 році на всемонгольському курултаї вождем усіх монголів було проголошено Темучина, який переміг у жорстокій міжусобній боротьбі. Пізніше він прийняв ім’я і титул Чингізхана. Чингізхан створив організовану і боєздатну армію, яка і стала вирішальним чинником у подальших успіхах порівняно небагаточисельного монгольського етносу. Підкоривши сусідні народи Південного Сибіру, Чингізхан у 1210 році пішов війною на чжурчженів, а 1215 року взяв Пекін.

У 1219-1221 роках було спустошено Середню Азію і завойовано державу Хорезмшахів, у 1223 році розбито руських князів, у 1226-1227 роках знищено державу тангутів. У 1231 році основні сили монголів повернулися до Середнього Китаю і до 1234 року завершили розгром Чжурчженської держави Цзінь. Завоювання в Південному Китаї було подовжено вже у 1250-х роках після походу в Європу. Спочатку монголи захопили країни, які оточували Південно-Сунську імперію – державу Далі (1252-1253 роки), Тибет (1253 рік). У 1258 році монгольські війська під проводом хана Хубілая з різних боків увірвалися до Південного Китаю, однак здійсненню їхніх планів завадила несподівана смерть великого хана Мунке (1259 рік). Хубілай, захопивши ханський престол, у 1260 році переніс столицю з Каракоруму на територію Китаю (спочатку до Кайпіна, а потім у 1264 році до Чжунда-сучасний Пекін). До 1280 року весь Китай було завойовано. Після підкорення Китаю Хубілай заснував нову династію Юань. На службу до нової влади залучалися кідани, чжурчжени, тюрки і навіть європейці. Так, у цей час Китай відвідав венеціанський купець Марко Поло. Економічне, політичне та національне пригнічення, встановлене монгольськими феодалами, стримувало розвиток країни. Багато хто з китайців потрапив до рабства. Землеробство і торгівля були підірвані. Не виконувалися необхідні роботи стосовно підтримання іригаційних споруд (дамб і каналів), що призвело у 1334 році до повені і загибелі кількасот тисяч людей.

Народне невдоволення новими правителями вилилося у значне народне повстання, яке очолили керівники таємного товариства “Білий лотос” (Байляньцзяо).

Династія Мін (1368-1644 роки)

Унаслідок тривалої боротьби у середині XIV століття монголів було вигнано. До влади прийшов один із керівників повстання – син селянина Чжу Юаньчжан, який заснував династію Мін. Про цього державного діяча слід сказати окремо.

Дитинство та юність. Чжу Юаньчжан народився у 1328 році в селянській родині, був наймолодшим серед чотирьох братів. Його батько жив у Нанкіні, але втік від податків до провінції Аньхой. Дід по батькові був старателем, займався промиванням золота, а дід по матері – шаманом. У 1344 році під час епідемії батьки та брати Чжу Юань-чжана померли, і він, аби не померти з голоду, пішов до буддійського монастиря, де одержав початкову освіту (навіть будучи імператором, він писав з помилками і не любив інтелектуалів). Коли монастир закрився, Чжу Юаньчжан жебракував, пізніше він одержав прізвисько “імператор-канюка”. Майбутній монарх устиг навіть приєднатися до розбійників і, будучи талановим лідером, швидко став одним із їхніх ватажків. Обізнаність із селянським побутом та інші “університети”, пройдені Чжу Юаньчжанем, надали йому в майбутньому значну послугу.

Повстання “Червоних пов язок” і падіння монгольської династії. Голод, розливи Хуанхе, примусові роботи щодо приборкання розливів ріки та незграбна імперська політика призвели до серйозного невдоволення владою монголів. Ідея відновлення китайської конфуціанської держави стала особливо популярною. Цю ж саму ідею підтримували буддійські та лаоські кола, а також таємні спільноти і секти, у тому числі Спільнота Білого Лотоса. Серед селян, що бідували, посилилися есхатологічні настрої, з’явилися пророцтва щодо приходу Будди Май-треї і встановлення влади месії – легендарного Мінвана, правителя, який наведе в державі лад.

У 1351 році в межиріччі Хуанхе та Яицзи розпочалося повстання “Червоних пов’язок”. Чжу Юаньчжан узяв у ньому найактивнішу участь і швидко завоював прихильність лідера одного з керівників повстання – Го Цзисина, який віддав Чжу Юаньчжану за дружину свою названу доньку Ма (майбутню імператрицю) і довірив йому високу посаду. Через деякий час Го Цзисин помер, і командування загонами, які збільшилися, дісталося Юаньчжану. У 1356 році його війська взяли Нанкін, який він оголосив своєю ставкою, залишаючись номінально у підпорядкуванні головного керівника повстання Хань Ліньера, який вважався спадкоємцем сумського імператорського дому.

У 1360-ті роки Чжу Юаньчжан запросив до себе на посади радників і громадських адміністраторів учених-конфуціанців, від яких сприйняв ідеї цивілізованої конфу ціанської держави. Він сформував сучасну армію, добре оснащену вогнепальною зброєю, мушкетами, гарматами та бойовими кораблями.

У 1367 році номінальний керівник повстання Хань Ліньер, перебуваючи в полоні в Юаньчжана, потонув, коли його човен перевернувся (що, як вважають, могло бути влаштоване Чжу Юаньчжанем). Чжу перебрав керівництво військами на себе, а у 1368 році під іменем Хонью проголосив себе імператором нової династії Мін. Продовжуючи війну із залишками монгольської династії, Хонью 1380 року бере і спалює Каракорум – столицю монгольської династії Північна Юань. З монгольською державою в Китаї було покінчено.

Імператор Хонью. Перші реформи

Особистість. Зважаючи на портретну характеристику в “Історії Мін”, перший імператор династії відзначався селянською зовнішністю: кремезний, широкоплечий, загорілий, із затятим та вольовим виразом обличчя, великими очима. Мінські історіографи були щедрі на перебільшення і піднесення особистих якостей Чжу Юаньчжана. Але й інші історики визнавали в селянському імператорові неабиякий розум, волю, шляхетність та особисту хоробрість.

Реформи. Імператор негайно розпочав відновлення економіки країни. Йому належить будівництво 48-кілометрової оборонної стіни навколо Нанкіна, а також нових палаців та урядових будівель. За “Мінші” (“Історія Мін”), починаючи від 1367 року, укладався новий конфуціанський уклад законів, відомий як “Да Мін Люй”, який набув остаточної форми у 1397 році. Частково він повторював старий Тан-ський уклад 653 року. В цілому в перші роки після проголошення імперії Мін її адміністративний апарат копіював тансько-сунські зразки VII – XII століть, а також деякі юанські порядки. Але ця структура, яка дещо віддаляла від влади самого імператора, не влаштовувала Чжу Юаньчжана, тому він незабаром розпочав радикальні перетворення управлінського апарату, основна мета яких полягала у всілякому посиленні централізації та особистої влади государя. Першою було реформовано місцеву адміністрацію, потім – центральне управління, а також вище військове командування.

У 1380 році на підставі підозри в участі у змові проти особи імператора було страчено першого міністра Ху Вейюна. після чого посади канцлерів та весь двірцевий секретаріат, що підпорядковувався їм, було остаточно скасовано, а вся повнота влади перейшла до імператора. Постійно очікуючи зради з боку міністрів та підданих, імператор запровадив Цзиньї-вей – службу таємної поліції, яка складалася з воїнів його двірцевої охорони. Протягом 30 років правління проводилися чистки серед чиновників і населення країни, внаслідок чого загинуло 100 тис. чоловік; провина за це не в останню чергу покладається на таємну поліцію імператора.

Хунью перебудував армію на кшталт “вейсо”, взявши за взірець військову систему “фубін” династії Тан. Наріжним каменем було те, що солдати, одержавши земельні наділи, могли самі себе забезпечувати продовольством у той час, коли імператорові не була потрібна їхня служба. Ця система, до речі, зазнала цілковитої поразки, оскільки продовольче постачання так і не вдалося налагодити, а нагороди, що час від часу відбувалися, були явно недостатніми, аби заохотити працівників у продовженні служби. У тилових частинах, де на відміну від прикордонних не було зовнішнього постачання, процвітало дезертирство.

Будучи конфуціанцем, імператор Чжу Юаньчжан усе ж таки не мав довіри до класу чиновників і залюбки застосовував щодо них тілесні покарання за вчинені провини. У 1377 році він скасував конфуціанські іспити для здобуття звання чиновника після того, як 120 чиновників, які раніше одержала ступінь цзиньші, виявилися нездатними міністрами. У 1384 році, як іспити поновилися, він стратив головного екзаменатора після того, як було доведено, що той дозволив одержати ступінь “цзиньші” лише здобувачам із Південного Китаю.

Аграрна та податкова політика. Чжу Юаньчжан закріпив усі землі, захоплені селянами під час війни, за тими, хто їх обробляв. Орної землі не вистачало, тому землероби, які підіймали цілину, на три роки звільнялися від податків, що дало змогу вже на третій рік правління імператора заселити цілинні землі навколо міст у північних областях. Надалі уряд також заохочував утікачів і населення з густозаселених областей до переселення на цілинні землі, надаючи їм всілякі пільги.

Аби збільшити кількість працюючих і тих, хто сплачує податки, звільнили всіх рабів, кріпаків та кріпосних ремісників (їх було переведені до категорії міньху) і скоротили чисельність монахів. Раби у мінському суспільстві продовжували існувати, хоча простолюдинам їх мати заборонялося. За аристократами та членами імператорсько)” фамілії зберігалося право володіти рабами, але з певними обмеженнями. Закон забороняв також купівлю-продаж вільних людей, у тому числі заставу дружин, дітей, наложниць; не допускалася купівля-продаж рабів. Разом із розширенням державного фонду землі та стимулюванням зростання робочих рук Чжу Юаньчжан прагнув запровадити суворий облік землі та підданих. Уже наступного року після заснування династії було видано імператорський указ, яким передбачалося, що всі піддані повинні зареєструватися при укладанні нових подушних реєстрів. У 1370 році було проведено перший перепис населення, який мав на меті не стільки облік усіх підданих, скільки визначення розмірів майна кожного двору. Анкети, в яких містилися ці відомості, відсилалися до центрального відомства податків, а копії залишалися у глави домогосподарства та місцевих адміністративних органах. Залежно від майнового стану на подвір’я накладалися земельний податок і трудові зобов’язання так, аби їхній розмір залежав від кількості землі, працівників та майна в окремому господарстві.

1381 року до цієї системи було внесено зміни, які дозволили впорядкувати процедуру збирання податків і виконання зобов’язань. Ця система у загальних рисах збереглася майже до кінця імператорського періоду в історії Китаю. Вона грунтувалася на об’єднанні дворів у групи, пов’язані круговою порукою щодо податкових і державних трудових зобов’язань. Кожні 10 подвір’їв об’єднувалися у цзя, а кожні 10 цзя становили лі. Мета цього заходу полягала в тому, аби примусити чиновників та поміщиків також сплачувати земельний податок (на початку Мінської династії було встановлено, що чиновники і службовці користуються лише привілеями не відбувати трудових зобов’язань, але повинні сплачувати податки).

За даними на 26-й рік Хунью внаслідок інтенсивного розорювання цілинних земель селянами було піднято понад 8500 тис. цин (міра площі, яка дорівнювала 5,166 га) цілини, тобто освоєно значну частину таких земель. Одночасно з цим у результаті відновлення народного господарства значно зросла кількість населення. У сільському господарстві Китаю налічувалося понад 16 050 тис. дворів і більше 60 540 тис. чоловік, що порівняно з періодом найбільшого розквіту Юанської імперії означало приріст на 7 млн чоловік.

Крім освоєння цілинних земель, на початку правління Мінської династії було вжито заходів щодо відновлення іригаційної системи. Чжу Юаньчжан наказав усій місцевій владі доводити до відома двору всі прохання і претензії населення стосовно ремонту або будівництва зрошувальних споруд. У 1394 році Чжу Юаньчжан спеціальним указом зобов’язав міністерство громадських робіт упорядкувати ставки та водосховища на випадок посухи чи пролітних дощів, а також розіслав по всій країні учнів державного училища і технічних фахівців для спостереження за іригаційними роботами. Узимку 1395 року в країні було відкрито 40 987 запруд та водовід ведень.

Демографічна і стандартизуюча політика. Чжу Юаньчжан, досягнувши стабільності в китайському суспільстві, прагнув закріпити порядок. Громадянам не дозволялися поїздки понад 12 км від місця проживання, встановлювалася спадковість професій: син військового повинен був стати військовим, син ремісника – ремісником. Імператор спробував поступово ввести жорстку регламентацію всього життя підданих, включаючи одягання єдиних для всієї імперії чиновницьких та військових халатів з нагрудними нашивками – буфанами, які відповідали рангу володаря, стандарти для усного мовлення і письма, які не дозволяли б освіченому класу виявляти свою перевагу над неосвіченими. Його недовіра до чиновницької еліти доповнювалася також презирливим ставленням до верхівки торговельного класу; її вплив він усіляко намагався послабити, вводячи високі податки. Декілька тисяч заможних родин було у примусовому порядку переміщено з південно-східних районів країни до околиць Нанкіна на південному березі Янц-зи із забороною в подальшому обирати собі місце проживання за власним бажанням. Аби унеможливити несанкціоновану торгівлю, імператор наказав крамарям щомісячно подавати повний опис свого майна. Одне з найважливіших своїх завдань Чжу Юаньчжан убачав у тому, аби подолати могутність купецтва та землевласників, хоча з точки зору об’єктивної реальності деякі з декретів його уряду дозволяли знайти їм лакуни для подальшого збагачення. Результатом масових переселень та спроб населення уникнути податкового тиску стало зростання кількості бродячих крамарів, рознощиків, наймитів, які кочували з місця на місце з метою знаходження землевласників, які могли б здати їм в оренду ферму і надати постійну роботу. В середині Мінської ери імператорам довелося відмовитися від системи примусових переселень, а замість неї запровадити в обов’язок місцевої влади реєстрацію кочового населення та його оподаткування. По суті Хунью одержав ще більш могутній клас багатих землевласників та купців, які домінували над орендаторами землі, наймитами, хатніми слугами, котрі одержували винагороду за свою працю, що не відповідало його намірам.

Урядова пошта та комерційне зростання. Хунью вважав, що право мандрувати країною належить тільки урядовим кур’єрам та дрібним крамарям, інші не мають права полишати рідні місця. Але, незважаючи на всі зусилля в цьому напрямі, саме система передавання повідомлень для урядових та військових потреб створювала можливість розвитку та зміцнення “тіньової” комерційної системи, яка існувала паралельно з офіційною. Кореєць Чо Бу (1454-1504 роки), викинутий у 1488 році через аварію корабля на китайське узбережжя, відзначав, що чиновники східної області не могли з точністю назвати відстань між конкретними пунктами узбережжя; подібна інформація була суворою монополією військового міністерства та урядових кур’єрів. В епоху пізньої Мін ми вже не побачимо чогось подібного, у цей час купці мандрують на значно більші відстані і навіть підкупляють урядових кур’єрів, аби використовувати їхні маршрути в торговельних цілях, і створюють географічні довідники, які являли собою точну копію урядових карт із вказівками комерційних шляхів.

Зовнішня політика. Південні брами китайської твердині – місто Далі, збудоване у 1382 році після його завоювання китайцями. У 1381 році Мінська династія зуміла відвоювати у королівства Далі значну територію у південно-західному напрямі. До кінця XIV століття 200 тис. військових поселенців було виділено близько 2 мли му (130 тис. га) земель у майбутніх провінціях Юньнань та Гуйчжоу. Ще близько півмільйона китайців приєдналися до перших поселенців пізніше. Ці міграції значно змінили етнічний вигляд регіону, оскільки раніше близько половини місцевого населення (1,5 млн чоловік) не були хань-цями. У цих районах Мінська династія здійснювала політику подвійної адміністрації. Області, де китайське населення переважало, жили за мінськими законами і звичаями; області, де більшість населення належала за кров’ю до місцевих племен, жили за місцевими звичаями, у той час як племінні вожді клялися дотримуватися порядку і сплачувати данину в обмін на те, що їм постачали китайські товари. У 1464 році племена мяо та яо повстали проти китайського володарювання, але мінський двір направив проти них 30-тисячну армію з центру (до її складу входили, між іншим, 1000 монголів) та 160 000 військ, мобілізованих на місці (у провінції Гуансі), і два роки потому повстання було придушено. Наступне нове повстання було придушене армією під керівництвом чиновника і філософа Ван Янміна (1472-1529 роки), який наполіг на впровадженні спільного правління для китайців та місцевих племен, аби місцеві звичаї також бралися до уваги під час ухвалення того чи іншого рішення.

Разом з тим основним завданням імперії Мін на той час було недопущення нового монгольського завоювання. Досить успішні бої з моиголами майже безперервно велися всуціль до 1374 року, потім у 1378-1381 та 1387-1388 роках. Що стосується зовнішньої торгівлі, то ця сфера була прерогативою виключно держави. Але, оскільки в конфуціанському суспільстві торгівля не заохочувалася в цілому як негідне заняття, уряд Чжу Юаньчжан а прагнув звести зовнішню торгівлю до обміну дарами з посланцями держав. В імператора було 36 синів та 16 дочок. Сини одержали посади губернаторів та уїздів. Після смерті він заповів поховати себе без надмірної пишноти. За монгольським звичаєм до могили за ним поклали 38 наложниць.

(2 votes, average: 4,50 out of 5)