Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – Глава 5. Стародавній Китай
1. Виникнення держави
Були цивілізації, які закінчили свої кола у далекому минулому. Витягнуті археологами з-під наносів часу вони зберігаються в музеях, безмовні, непрочитані та незрозумілі – втрачені ланки історії (Мохенжо-Даро та Xарап па. М томська держава, етруски, міста-держави майя та багато інших). Але с цивілізації живі. Зародившись у далеких тисячоліттях, вони продовжують себе, передають себе новим та новим поколінням, що приймають естафету предків. До числа таких нечисленних цивілізацій належить Китай.
У загальній вступній частині курсу цього підручника виділено тип Великої держави. Китай, як і Єгипет, Вавилон, Індія, Хетське царство, Імперія інків, належить до цього типу. У Великій державі сама його величина, розміри території та кількість населення припускають більше ступенів управління, отже, і велику ієрархію в організації державної влади. Управління – це системоутворюючий чинник усього внутрішнього життя Великої держави. Управління становить розгалужену управлінську ієрархію. Державна ієрархія, у свою чергу, неминуче трансформується в ієрархію соціальну, проникає у культуру, в усі інститути державного, суспільного та особистого життя, менталітет кожної окремої особи. Переконливим прикладом тому є державний та суспільний устрій Стародавнього Китаю. Іноді трапляється так, що оцінюючи ту чи іншу державну систему, наприклад, з позицій рівня лібералізму, до великих держав застосовують такі самі критерії, як і до держав малих. Такі вимоги є необгрунтованими: Велика держава – це інша система, зі своєю специфікою управління, яка диктується об’єктивними обставинами. Китай, Єгипет, Вавилон, сучасні Росія, США не можуть керуватися так, як керувалися міста-республіки Стародавньої Греції, Італії або сучасні Швейцарія, Фінляндія, держави Бенілюксу, та ін. Звичайно ж, негайно виникає запитання: а де межа, критерій, який відокремлює “Велику” державу від “Невеликої”? Тут немає явних формальних критеріїв, як немає їх, наприклад, між різними етапами Середньовіччя, але є критерій управлінський – об’єктивна необхідність централізованого управління суспільними справами.
Говорячи про типологічну характеристику китайського суспільства і держави, ми стикаємося з тією самою проблемою, яка виникає при характеристиці стародавніх Єгипту, Вавилону. Хетської держави. Індії, перуанського Тауантинсуйю та деяких інших. Типологічна ідентифікація їх як “рабовласницьких” не витримує критики, оскільки становим хребтом цих держав та основним контрагентом державної влади була селянська громада. Пропозиції деяких істориків вважати селянську громаду колективним рабом с, звичайно, необгрунтованими.
Можна було б ідентифікувати такі суспільства як “державний феодалізм”, коли сукупним феодалом виступає держава з його ранжунапою корпорацією чиновництва та іншого служивого люду (яскравий приклад – Хетська держава), а їх сукупним “феодом” – вся країна з ЇЇ податним населенням. Така ідентифікація мас свою логіку за аналогією із загальноприйнятим поняттям державного капіталізму. (Якщо є державний капіталізм, то чому неможливий державний феодалізм?) Деякі автори висловлюють ідею про наявність в ісіорн (таро давнього світу та Середніх віків всього лише однієї формації Великої феодальної формації, яка охоплює весь період – від стародавніх Єгипту. Вавилону тощо аж до XX століття, включаючи Радянський Союз. Звичайно, колгоспи з їх прикріпленими до землі колгоспниками дуже були схожі на громади підневільних стародавньої вавилонської Третьої династії Ура (2300-2100 роки до и. е.). Така ідентифікація виглядала б більш адекватною, але вона виключає чинник культури, і це є неправомірним перенесенням на країни Сходу суто європейського досвіду феодалізму з його лицарями та феодами. На наш погляд, ідентифікація різних держав не має бути припасуванням їх піл уже існуючі настанови та бренди, а мусить походити від фактичних властивостей самих цих суспільств та держав. Тут ми цілком згідні із висловлюванням Платона, згідно з яким сутність речей стіл осягати не з їх імен, а з них самих. Якщо ми підійдемо до проблеми і цих позицій, ми повинні будемо взяти до уваги такі фактори
1. Централізоване управління суспільством, яке трансформується в державу, виникає тут перш за все потреб централізованого управління виробничими процесами, що потребують спільних зусиль усього суспільства. (Ми зовсім не виключаємо такі найважливіші чинники, як організація військової функції, пригнічення внутрішніх конфліктів та ін.). Наслідком цього є:
2. Виникнення державного господарства та господарства-власника, що є додатковим чинником звеличення державної влади над суспільством.
3. Становлення публічної влади відбувається в умовах глибоко сакралізованої культури. Звідси – сакральний характер влади, її обожнювання. Влада правителів є сакралізованою, вони боги або напівбоги та одночасно верховні жерці; об’єктом управління, контрагентом державної влади є світ об’єднаних державних аграрних громад. Аграрна громада – основна молекула даного суспільства, а державна влада – це “блюдо піску” – засіб, який об’єднує громади в етнос, націю, суспільство. Отже, якщо ми скажемо, що Китай – це стародавня аграрно-суспільна деспотія, то це буде цілком адекватна ідентифікація Китаю та подібних йому держав. (При цьому ми, звичайно, не забуватимемо, що “всяке визначення кульгає” і що воно лише окреслює загальні контури предмета.)
Китай сьогодні – це більше 10 мільйонів квадратних кілометрів (третє місце у світі після Росії та Канади), кількість населення сягає нині близько півтора мільярда людей. Ще на межі нової доби населення Китаю складало більше 50 мільйонів людей – більше, ніж у якій-небудь іншій державі того часу. Прикордонними сусідами Китаю є Індія, Тибет, Росія. Монголія, Корея, В’єтнам. Китай – Велика держава, яка динамічно розвивається, відіграє велику роль у сучасному світі. Китай на відміну від багатьох інших держав – держава з неперервною історичною традицією, яка триває понад чотири тисячі років. Стародавній Китай належить до так званих “річкових цивілізацій” (як і Єгипет. Вавилон, Індія). Зародження тут цивілізації та державності було тісно пов’язане із освоєнням басейнів великих рік – Янцзи та Хуанхе. Культурні герої китайської міфології (аналоги вавилонського Гільгамеша чи грецького Прометея) прославили себе приборкування рік, повеней, будівництвом іригаційних споруд. На відміну від великих держав – імперій, що склалися шляхом завоювання та являли собою конгломерат різних країн і народів (імперія Олександра Македонського, Імперія Чингісхана, Арабський халіфат та ін.), які не мали органічної етнічної цілісності та швидко розпадатися на складові частини внаслідок навіть таких причин, як смерть засновника-полководця, Китай як суспільство, так і держава хоча і знав численні періоди внутрішніх конфліктів, розпадів на окремі ворогуючі царства, спирався на власний етнос і культуру. Етнічною основою Китайської держави було місцеве, аборигенне населення, яке належало більшою частиною до тихоокеанської гілки великої монголоїдної раси та говорило на мовах китайсько-тибетської мовної родини. Власне китайці (хань, хань-жень) належать до аборигенної монголоїдної раси. Як і всі народи світу, китайська нація формувалася в умовах контактів з іншими народами, що оточували Китай, тюрками, монголами, киданями, тибетцями, чжерженями, маньчжурами, хунну, які розмовляли на мовах китайсько-тибетської мовної родини, до якої належали багато стародавніх племен Тибету, Бірми, Таїланду, Північного В’єтнаму. Самоназва великого етносу, що тут склався, – хань-жень (“люди хань”) виникла у часи династії Хань (III століття до н. е. – III століття н. е.), засновники якої мешкали у басейні притоку Янцзи – ріки Хань.
Назва ріки перейшла у назву князівства, а назва князівства, коли воно стало центром імперії, – у назву імперії та її населення. Назва “китайці”, яку ми застосовуємо (і яку не застосовують самі китайці), утворилася від тюркського “китай”, яким тюрки визначали народи, що утворювали у середні віки на території Північно-Західного Китаю Царство киданів (Велике Ляо). В Європі з давнини прижилася назва “сина” (лат. Sinae, англ. China). У формуванні китайського етносу брали участь представники некитайського населення, на півдні – представники негроїдно-австралоїдної раси. Ареал ханьського етносу розширювався за рахунок міграції ханьців на південь та асиміляції місцевого населення. Пересування китайців на північ було менш інтенсивним, оскільки тут мешкали великі об’єднання тюркомовних гуннів (хунну), монголоїдних сяньбі, частина яких увійшла до складу північних китайців, передавши, до речі, китайцям навички використання коней для верхової їзди. Багатовікова історія Китайської держави мислилася самими китайцями як історія династій, що змінювали одна одну, – Шань-Інь, Чжоу, Цинь та ін. Не відкидаючи взагалі хронологічну та “формаційну” морфологію китайської історії, ми, дотримуючись китайської традиції, розглядатимемо стародавню історію держави і права Китаю також у династичному порядку, бо він дає змогу ближче підійти до конкретних обставин китайської історії.
Джерела з історії держави і права Стародавнього Китаю
На відміну від багатьох стародавніх держав, що залишили убогі (чи взагалі не залишили) письмові пам’ятки своєї історії, Китай – країна писаної історії, яка має численні письмові пам’ятки. Китайці вважали збереження своєї історії важливою державною справою, і, крім того, управління великою державою із багатомільйонним населенням та державним господарством потребувало великої письмової документації. Немаловажну роль зіграла й та обставина, що основним письмовим матеріалом до винайдення паперу в Китаї слугував бамбук, який добре зберігався.
До винайдення писемності китайці застосовували вузликову писемність, а також так звані триграми – комбінації суцільних та переривчастих рис – “гуа”. Найдавніші надписи робилися на костях тварин та панцирах черепах. Це були ворожильні надписи. Перед кожним важливим заходом обов’язково проводилася ворожильна операція. Кості або панцири черепах оброблювалися, полірувалися, потім на них записувалися питання, звернені до духів предків. У кості робилося заглиблення, яке потім припікалося. Тріщини, що утворювалися, – вертикальна та бічна – витлумачувалися жерцями як відповіді божества або духу предків (у формі категоричних “да” – “ні”), після чого ухвалювалися відповідні рішення. І питання, і відповіді ретельно записувалися та зберігалися у державних архівах. З поставлених питань можна судити, які державні справи турбували правителів країни.
Звичай ворожіння перед ухваленням важливих державних рішень було широко поширеним у багатьох стародавніх державах (у греків – пророкування оракула в Дельфах, ворожіння за нутрощами жертовних тварин, у римлян – ауспіції – за польотом птахів тощо). На основі ворожильних операцій виникла одна з найдавніших письмових пам’яток Китаю – “Книга змін” – “І Цзін”. Першим дійсним письмовим матеріалом у Китаї були сувої записів на бамбуку.
Вузькі пластинки бамбуку не дозволяли писати “у ширину”, тому знаки та письмена наносилися міцною тушшю стовпцями зверху вниз; спочатку це були малюнки – піктограми, а згодом – утворені від них ієрогліфи. Смужки бамбуку зв’язувалися по краях ремінцями, утворюючи сувої – цзюані, з яких складалися “книги”, що зберігалися у спеціальних коробках. Згодом, коли почали писати на шовку та папері, попередня манера писемності збереглася. У витоків китайської писемності та культури лежать знаки, невідомі європейцям, – це вузликове письмо (аналогічне вузликовому “письму” далеких від Китаю перуанських інків-кечуа), а також триграми – “гуа”, що являли собою комбінації з трьох суцільних та переривчастих рис. Згодом триграми було замінено на гексаграми, що складалися з комбінацій шести суцільних та переривчастих рис. Мовою гексограм було складено одну з найдавніших книг Китаю – знамениту “Книгу перемін” – “І Цзін”. Письменник Сяо Тун, автор китайського “Літературного збірника”, розповідає про Фу Сі (3000 рік до н. е.), який накреслив усі гуа, склав писання та договори, замінивши ними управління за допомогою вузликів, і заклав тим самим початок письменам та книгам. За китайською традицією, писемність у Китаї було утворено у XXV столітті до н. е., але скоріше за все вона виникла на тисячу років пізніше – в їньського союзу племен (1711 1066 роки до н. е.), який створив розвинену цивілізацію у басейні ріки Хуанхе. Китайські історики, філософи, письменники залишили велику літературу з історії своєї країни. Незвичайною та чудовою пам’яткою китайської історії є “Книга пісень” – “Шицзін”, яку відносять до найдавніших в історії людства писемних пам’яток літератури. Ця книга складалася протягом століть, починаючи з доби Чжоу (XI-VIII століття до н. е.). Тоді при дворі правителів існувала особлива посада “збирача пісень”, перш за все – народних пісень. Правителі розглядали народні пісні як важливу інформацію про настрої народу, оцінювання населенням діянь правителів. “Погані” пісні були небезпечним попередженням: “Небо” могло позбавити імператора свого заступництва та відняти у нього свій “мандат”. Список “Шицзін”, що зберігся, містить 305 творів у віршах. Після доби Чжоу, в правління династії Хань, матеріали “Шицзін” було використано при розробленні доктрини конфуціанства, яка стала ідеологічною, релігійно-філософською основою китайської державності. (“Шицзін”, крім свого історичного значення, – чудова пам’ятка культури, свідоцтво поетичного таланту китайського народу.)
Серед багатьох імен, пов’язаних із китайською історіографією, слід назвати ім’я великого китайського історика Сима Цяня (145-86 роки до н. е.). Найважливішим джерелом з історії Китаю, що не втратило значення до цього часу, є його відома праця “Шицзі” (“Історичні записки”). Будучи сином придворного історіографа Сима Таня, Сима Цянь уже в юності допомагав батькові в його історичних пошуках, багато подорожував країною, після смерті батька успадкував його посаду головного історіографа, а потім був призначений начальником імператорської канцелярії. Головна праця Сима Цяня ” Шицзі” – складається зі 130 розділів та охоплює величезний період історії Китаю – від легендарної давнини і до початку 1 століття до н. е. На відміну від суто хронологічного, літописного викладення подій, притаманного його попередникам, Сима Цянь застосовував комплексний підхід до викладення історичних подій, поєднував хронологію із життєписом історичних осіб, використовував літописи, архіви, рукописи, зіставляв різні дані, виявляв критичний підхід до джерел. Історик дотримувався принципу “викладати достовірне та пропускати сумнівне”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)