Інноваційний менеджмент – Захарченко В. І. – 2.2. Сутність і напрями державної інноваційної політики
Головним суб’єктом інноваційного розвитку національної економіки в цілому та суб’єктів її господарювання зокрема є держава, яка і визначає вибір певної моделі інноваційного розвитку. Держава створює умови для підвищення науково-технологічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технологічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створюється законодавче забезпечення, яке встановлює правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інвестиційної діяльності, визначає порядок і умови надання підтримки суб’єктам інноваційної діяльності. Ці заходи здійснюються через державну інноваційну політику.
Державна інноваційна політика – сукупність певних напрямів, форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов’язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.
Визначення і ранжирування пріоритетів науково-технічного розвитку та ухвалення рішень про фінансування масштабних державних програм міцно вбудоване в політичний, законодавчий і бюджетний процеси економічно розвинених країн. Відповідні механізми узгодження інтересів припускають участь впливових політичних сил і найвагоміших учасників інноваційного процесу – представників міністерств і відомств, що фінансують інноваційні розробки, великих корпорацій – підрядчиків, дрібних наукомістких компаній, інтереси яких, як правило, широко представлені в парламентах, а також лідерів наукового співтовариства.
Не менш важливою функцією держави у розвинених країнах стало створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектору.
Практика управління інноваційними процесами в різних країнах дозволяє виділити Основні типи державної інноваційної політики.
1. Політика технологічного поштовху. Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються методи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів. Держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватися лише потужними підприємствами.
2. Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів і визначенні напрямів розвитку науки та техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного клімату і розвиток інформаційного середовища з метою реалізації нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР і дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Націлена на короткострокові і недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами.
3. Політика соціальної орієнтації. Спрямована на соціальне регулювання результатів НТП. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. Цей тип інноваційної політики має бути поєднаний з іншими типами у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.
4. Політика, спрямована на реформування економічної структури господарського механізму. Передбачає суттєвий вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі таку політику, разом з ринковою, використовує Японія.
Довгострокова інноваційна політика спрямована на створення умов для соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, на формування економічної системи нового типу, так званої Техноекономічної системи, В якій функціонування механізмів господарювання сучасної зміщаної економіки безпосередньо пов’язане з впливом системи технічних і соціальних нововведень. Основними критеріями такої системи можуть бути використані критерії Європейського інноваційного табло (табл. 2.2).
Таблиця 2.2
ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТЕХНОЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ
Складові техно-економічної системи | Характеристики |
Ресурси | Інфор – та інтелектомісткість; матеріале – та енергозбереження; оптимальність використання |
Продукти | Диверсифіковані; Легко оновлюються відповідно до інтересів замовників і споживачів; уніфіковані, сертифіковані, стандартизовані |
Ринки | Високий рівень диверсифікації; вузькі ніші на ринку; жорстка конкуренція |
Технології | Постійне вдосконалення, пошук оптимальних операційних методів; перетворення як основний операційний стандарт; адаптовані до конкретних умов |
Структури | Централізація на рівні стратегічного центру; Децентралізовані, напівавтономні, багатофункціональні одиниці (бізнес-одиниці); Інтегральні (горизонтальні і вертикальні) зв’язки |
Кадри | Робоча сила як актив; Професійна підготовка як інвестиції в майбутнє; відповідні фонди, що постійно оновлюються |
На формування державної інноваційної політики впливає низка факторів, серед яких можна виділити такі.
1. Рівень вилучення первинних доходів. Ступінь централізації виробленого національного доходу, що характеризується часткою його вилучення через податкову систему і різного роду платежів до бюджету. Високий рівень централізації є основою існування державного ринку науково-технічної продукції, низький – передумовою створення недержавного ринку цієї продукції.
Високий ступінь централізації означає вилучення до бюджету значної частки первинних доходів, що зменшує накопичення підприємств в цілому, а також її частини, спрямованої на оновлення продукції та технологічних процесів, проведення НДДКР. Така система гальмує розвиток недержавного ринку науково-технічної продукції.
Конкретний обсяг вилучення первинних доходів залежить від прийнятої концепції розвитку держави. Якщо передбачається здійснення масштабних народногосподарських проектів з використанням централізованих капіталовкладень, то це, природно, передбачає значне вилучення доходів. У цьому випадку ринок науково-технічної продукції буде значною мірою ринком державних замовлень.
Якщо ж передбачається орієнтування переважно на приватну ініціативу, то, навпаки, норма вилучення доходу має бути низькою, щоб розширити можливості недержавного сектору в частині попиту на науково-технічну продукцію. Але необхідно пам’ятати, що завжди існує певна мінімальна норма вилучення, величина якої пов’язана з необхідністю фінансування оборонних програм, соціальної підтримки населення, розвитку охорони здоров’я та інших напрямів.
2. Ринкова інфраструктура. Стан ринкової інституційної інфраструктури (грошово-кредитного, фондового ринків, страхових, пенсійних і інвестиційних фондів) може гальмувати або, навпаки, прискорювати розвиток ринку науково-технічної продукції. Матеріалізація ідей і винаходів вимагає вкладення значних коштів. Основними важелями їх формування є довгострокові кредити, а також механізм ринку цінних паперів.
3. Законодавство. Розвиток законодавчої бази впливає на характер ринку науково-технічної продукції. Йдеться перш за все про патентно-ліцензійне законодавство. Ринок ліцензій – це одна з основних форм існування ринку науково-технічної продукції. Якщо в економічній системі немає патентів і ліцензій, то розвиненого ринку науково-технічної продукції також немає, оскільки відсутні основні правові форми ринкового передавання інтелектуального продукту. Навіщо споживачу купувати цей продукт, коли його можна дістати просто так?
4. Інтеграція науки і виробництва. Важливим фактором, що впливає на характер ринку науково-технічної продукції, є переважаюча форма організації НДДКР, пов’язана з рівнем інтеграції науки і виробництва. Крайнощами тут можуть бути дві форми наукової діяльності – у складі виробничих одиниць і поза такими. Якщо превалює перша форма, то на ринок виводиться інтелектуальний продукт у технологічно завершеній формі, як правило, апробований у виробництві. Але такий продукт зазвичай має меншу новизну і прогресивність. Річ у тім, що підприємству невигідно випускати на сторону ефективну технологію, оскільки це, по-перше, створює конкуренцію, а по-друге, не дозволяє зняти вершки у вигляді додаткового прибутку, який утворюється на нових ринках.
Якщо науково-технічна продукція реалізується на ринку самостійною науковою організацією, то в цьому разі прогресивність і новизна продукції вища, а можливо, і з нижчою її вартістю. Останнє пов’язане з тим, що споживач у даному випадку придбає науковий продукт, перспективи ринкових і виробничих можливостей якого недостатньо з’ясовані.
Нерідко навіть розробники не знають реальної вартості реалізованої наукової продукції. Крім того, такий продукт може бути доведений до розуму вже в дослідних підрозділах виробничого споживача, завдяки чому можна одержати вже власну науково-технічну продукцію і запатентувати її.
5. Конкурентоспроможність технологій. Конкурентоспроможність науково-технічної продукції на світових ринках визначає внутрішню або зовнішню орієнтацію її ринку. Недостатня конкурентоспроможність інтелектуального продукту на світовому ринку зумовлює низку заходів для впливу на ринок науково-технічної продукції з метою розширення і поліпшення якісних характеристик, а саме:
O штучне розширення державного ринку НДДКР для стимулювання розробки високотехнологічних продуктів НДДКР;
O розширення неринкового сектору інтелектуального продукту, збільшення державних витрат на освіту;
O збільшення обсягу імпорту передових технологій з метою їх адаптації у вітчизняному виробництві;
O розширення імпорту науково-технічних ідей з метою їх подальшого доведення до стадії технологічної завершеності на основі власних розробок.
У тому випадку, коли недостатня конкурентоспроможність науково-технічної продукції пов’язана зі слабкою її технологічною завершеністю, необхідно стимулювати залучення інвестицій до сфери виробничої реалізації винаходів, розвивати найефективніші форми поєднання науки і виробництва, надавати пільгові кредити науці з метою створення дослідних і виробничих підрозділів.
6. Рівень економічного розвитку. Цей фактор економічного розвитку країни справляє очевидний вплив на розвиток ринку в таких напрямах:
O падіння рівня розвитку виробничої сфери приводить до зниження платоспроможного попиту на нововведення (у разі зростання фізичної потреби в них); ринок науково-технічної продукції стагнує;
O спад рівня економічного розвитку призводить до зниження доходів держави, а отже, і її витрат на науку;
O зменшення витрат на науку веде до звуження державного ринку науково-технічної продукції;
O падіння обсягів виробництва і дефіцит держбюджету ведуть до інфляції, з дорожчання кредитів, що негативно позначається на ринку довгострокових проектів НДДКР, які є, як правило, високотехнологічними і найперспективнішими.
Реалізація державної інноваційної політики потребує формування стратегії інноваційного розвитку.
Формування макроінноваційних стратегій припускає урахування різних аспектів державного управління інноваціями. Такими аспектами можуть бути:
1. Діапазон охоплення державою науково-технічних сфер і напрямів інноваційної діяльності. Даний діапазон може бути різним і визначається такими основними факторами:
O розвиненістю державного сектору науково-технічної сфери;
O наявністю коштів у державному бюджеті;
O розвиненістю фірмової науки і рівнем розвитку ринку нововведень.
Два перші фактори визначають можливості держави впливати на науково-технічний розвиток економіки. Чим більшим є державний сектор НДДКР, тим в більшій кількості науково-технічні дослідження і розробки можуть провадитись під патронатом держави.
2. Характер переміщення технологій. Залежно від поставлених цілей та інноваційних завдань можуть бути обрані різні форми руху технологій між підприємствами і галузями. Можна назвати дві основні стратегії, за допомогою яких реалізується такий тип розвитку: стратегія послідовних інновацій і стратегія технологічного стрибка.
3. Характер генерації ідей. Завдання підвищення конкурентоспроможності у високотехнологічних галузях на світовому ринку може бути вирішена двома основними способами – на імітаційній основі, тобто за рахунок запозичення зарубіжних технологій, і на основі власних вітчизняних нововведень. Третій підхід реалізується на основі симбіозу двох вказаних способів.
4. Характер підтримки інноваційних процесів. Підтримка інноваційних процесів з боку держави може бути прямою і непрямою. І в першому, і в другому випадках підтримка орієнтована на різні стадії інноваційного процесу – на дослідження, розробку, виробництво. Державна підтримка може бути спрямована як у сферу внутрішніх, так і зовнішніх інноваційних процесів.
Не менш важливим питанням розвитку економіки є регіональні аспекти інноваційного розвитку. Однією з основних цілей регіонального науково-технічного розвитку є оновлення традиційних і технологічно відсталих або екологічно шкідливих галузей виробництва, сконцентрованих переважно в старих промислових центрах. Підвищена увага до проблем науково-технічного розвитку та інноваційної діяльності сприяє диверсифікації економіки регіонів з високим рівнем спеціалізації виробництва, що схильні до більшого ризику у разі зміни кон’юнктури ринку або під час економічних криз.
Активну роль у даному процесі може, і повинна, відіграти існуюча мережа науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. їх часто незатребуваний за останнє десятиліття науково-технічний потенціал потребує більш вираженої переорієнтації на проблеми регіонального розвитку.
Регіональна інноваційна стратегія є стратегією проміжного рівня (мезорівня) між макро – і мікроінноваційними стратегіями. її роль обумовлена тим, що будь-який виробничий та інноваційний процес має територіальну дислокацію. Визначена на державному рівні макростратегія реалізується за допомогою розміщення централізованих ресурсів по підприємствах і організаціях конкретних територій. Ці підприємства і організації використовують місцеві сировинні, виробничі і трудові ресурси, виробничу, освітню, наукову інфраструктуру. Необхідність урахування регіональної проблематики на макрорівні пов’язана ще і з тим, що будь-яка держава має бути зацікавлена в розвитку власних територій. Кожний регіон має свої інтереси, пов’язані з необхідністю соціально-економічного і науково-технічного розвитку. Тому реалізація стратегії інноваційного розвитку кожного окремого регіону є вкрай специфічною і передбачає різні форми (табл. 2.3).
Таблиця 2.3
ТИПИ РЕГІОНАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ
Найменування регіональної стратегії | Зміст стратегії |
Міжрегіональні стратегії | |
Самозабезпечення | Орієнтація на зниження залежності регіону від ввезення продукції та інтелектуальних послуг з інших регіонів |
Мобілізаційна | Прагнення забезпечити розвиток за рахунок мобілізації власних інтелектуальних, виробничих і сировинних ресурсів |
Залучення зовнішніх ресурсів | Прагнення забезпечити власний розвиток за рахунок залучення інтелектуальних та інших ресурсів ззовні |
Реалізація виняткових можливостей | Прагнення забезпечити розвиток за рахунок виняткових ресурсів, що є в регіоні, особливостей розвитку його виробничої та наукової бази, географічного положення тощо |
Інтелектуальна кооперація | Спроба підвищення інноваційного рівня за допомогою здійснення спільних проектів з іншими регіонами |
Технологічна ніша | Концентрація зусиль на розробці і виробництві особливих технологій та продуктів |
Технологічне лідерство | Прагнення перетворити регіон на експортера інтелектуальних продуктів і технологій |
Державні стратегії розвитку території | |
Вибірковий пріоритетний розвиток | Концентрація державних ресурсів в окремих пріоритетних регіонах, що мають історично високий рівень розвитку |
Рівномірний розвиток | Вирівнювання рівнів розвитку за допомогою напряму значніших ресурсів в слаборозвинені регіони |
Пропорційний розподіл ресурсів | Розподіл ресурсів пропорційно вибраному параметру (кількість населення, обсяг території та ін.) |
Локалізація | Прагнення реалізувати макроінноваційну стратегію з використанням потенціалу обмеженої кількості високорозвинених регіонів |
Концентрація | Прагнення реалізувати макроінноваційну стратегію за рахунок залучення і розвитку потенціалу максимально можливої кількості регіонів |
У світовій економіці вироблено й апробовано на практиці цілий ряд організаційно-економічних заходів, які сприяють інтенсифікації процесу науково-технологічного розвитку на рівні регіонів, серед яких:
O введення спеціальних цільових програм на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях;
O прямі державні субсидії та цільові асигнування регіональних (місцевих) органів влади;
O місцеві податкові пільги, спрямовані на стимулювання регіонального розвитку;
O формування наукових парків і регіональних центрів передової технології, створення інкубаторів малого бізнесу;
O залучення венчурного капіталу;
O мобілізація ресурсів приватного сектору на вирішення завдань регіонального науково-технічного розвитку;
O вдосконалення інформаційної, комунікаційної, фінансової інфраструктури;
O організація управлінського консультування підприємців.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)