Філософія – Сидоренко О. П. – 3.3.3. Релігійна філософія

Релігія в сучасній Україні переживає своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйновані і будуються нові храмові та інші культові споруди; в індивідуальній і суспільній свідомості людей все глибше утверджується розуміння релігії як феномену загальнолюдської культури та ефективного духовного засобу морального становления і виховання особистості; право громадян па свободу совісті набуло не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через сформовані механізми.

Разом з тим релігійне відродження в державі відбувається пе без проблем. Усе ще складними залишаються міжконфесійні суперечності, які час від часу навіть загострюються. Важко переборюються стереотипи несприйняття релігії, “подвійних стандартів” у ставленні до неї, коли її використовують лише як засіб для досягнення бажаного результату; мають місце спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних внутрішніх розбіжностях. Усі ці та інші не менш суттєві обставили зумовлюють зростання інтересу до дослідження релігії, її історії та функціонування в Україні з боку вітчизняних філософів, соціологів, політологів, правознавців, представників інших галузей гуманітарного знання. Ці дослідження значно доповнюють світоглядний і методологічний арсенал релігієзнавства, вивчення якого нині стало частиною навчального процесу у вищій школі.

Філософія релігії вивчає сутність релігії; психологічні, гносеологічні, соціальні, об’єктивні та суб’єктивні умови її виникнення, існування і поширення, її онтологічну, пізнавальну і моральну суть, співвідношення релігійної віри і знання, функції релігії в духовному житті людини і суспільства.

Антична філософія сприймала релігію у цілому наївно-раціоналістично. Згідно з натуралістичною концепцією, започаткованою Теагеном Регійським (VI ст. до н. е.), боги – це алегорії зовнішніх природних явищ. За антропологічною концепцією, автором якої вважається Евтемер (V ст. до п. е.), боги – обожнені стародавні царі та герої. Платон приписував афінському тирану Крітію (460-403 до н. е.) авторство політичної концепції релігії, або концепції обману, яка вбачала в релігії знаряддя управління, свідомий винахід стародавніх законотворців, які видумали своєрідних наглядачів за справами людей. Від Секста Емпіріка (П – початок III ст.) бере початок договірна концепція: “релігія – результат домовленості правителів і жерців з пародом”. В античній філософи зародилась і психологічна концепція релігії, яка пояснювала її страхом людей перед природними силами.

У філософії Середньовіччя незалежний від теології підхід до релігії був неможливим. Однак вчення про “двоїсту істину” було першою спробою часткового позбавлення філософії кайданів теології. Згідно з цим ученням, філософія має справу з природним станом речей, який може бути порушений у результаті божественного втручання, а теологія займається надприродними, ірраціональними речами та спирається не на логіку, а на одкровення. Проте навіть такий “обережний” компромісне міг задовольнити офіційну церкву. Вчення про “двоїсту істину” було засуджено у багатьох церковних постановах, а в 1512 p. V Латеранський собор припинив дискусію про теорію “двоїстої істини”, проголосивши принцип: “істина істині не заперечує”.

Для філософії релігії епохи Відродження, а потім і Нового часу, характерними були пантеїзм і деїзм, які певною мірою стали перехідним ступенем до атеїзму.

Пантеїстичні ідеї в XVI-XVII ст. перетворилися на основу більшості натурфілософських вчень, які протистояли креаціонізму (релігійному вченню про створення світу Богом з нічого) монотеїстичних релігій. У цих вченнях Бог, який залишається нескінченним незримим абсолютом, все більше поєднується з природою.

Деїзм (лат. бог) як філософський погляд, згідно з яким Бог, створивши світ, не втручається в його закономірний плин, був найбільш поширений в епоху Просвітництва. Один із яскравих представників деїзму, французький філософ, письменник і публіцист Вольтер у “Досвіді загальної історії про звичаї і дух народів” (1756) обстоював природну релігію без чудес, попів і фанатизму, наближення до якої він знаходив у релігії китайців. Просвітителі в релігії вбачали продукт невігластва та обману людей. Концепція “обману” мала великий успіх у просвітителів майже до XIX ст. та увійшла як дещо загальновизнане в декрет Конвенту 1793 р. про скасування релігії у Франції. З другої половини XVIII ст. у французькому Просвітництві виникли дві течії в тлумаченні релігії. Одна з них через К. А. Гельвеція прийшла до матеріалізму й атеїзму П. Гольбаха; інша в особі Ж.-Ж. Руссо проголосила природну релігію виявом не розуму, а почуття. З англійського деїзму походить сенсуалізм Д. Юма, який по-іншому сформулював проблему релігії. Він відхилив релігію розуму і почуття та дав їй антропологічне тлумачення. Д. Юм пояснював релігію схильністю людини наділяти зовнішні природні сили людськими властивостями: релігія виникає з життєвих турбот, страхів і надій, причини яких людина приписує таємничим зовнішнім силам, прагнучи наблизити їх до себе.

По-новому вирішувалось питання про релігію німецькою класичною філософією. І. Кант розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблему реального існування релігійних об’єктів він не розглядав, а необхідність релігії виводив із практичного розуму, тобто моральності: релігія необхідна для обгрунтування принципів моралі та норм поведінки людей. Г. Гегель вважав релігію попереднім ступенем пізнання абсолютного духу. У “Лекціях з філософії релігії” він представив окремі релігії необхідними стадіями втілення релігійної ідеї, яка завершується християнством. Л. Фейербах джерелом релігії вважав роздвоєння людини, відчуження від реальної людини її “родової суті”. У головній філософській праці “Сутність християнства” він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас релігія – це не просто продукт людської неосвіченості, вона має багато позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Релігія – явище історичне, неминуче породжене умовами життя суспільства на певному ступені його розвитку. Зі зникненням цих умов релігія “відмирає”, однак не внаслідок насильницького запровадження в суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марксистська філософія прогнозує “відмирання” релігії в досить віддаленому від нас майбутньому.

У XXI ст. філософія релігії розвивається багатьма філософськими напрямами, течіями і школами; екзистенціалізм досліджує католицизм та іудаїзм; феноменологія намагається застосувати феноменологічний метод Б. Гуссерля до вивчення релігійної свідомості; герменевтика з’ясовує абстрактно-повчальний та ідеально-містичний зміст релігійних текстів; філософська антропологія намагається використовувати релігію з метою створення базисної філософської науки про людину тощо. Досягнення філософії релігії очевидні.

На відміну від філософії релігії, релігійна філософія сакрально (лат. священний) тенденційна. її головні завдання полягають у примиренні релігійної віри і знання, релігії і науки, поясненні релігії філософськими теоретичними засобами. З огляду на те, що таке примирення принципово неможливе, релігійна філософія залишається насправді мистецтвом тлумачення та пояснення положень релігійних книг і текстів. Вона екзегетична (грец. тлумачу), тобто спрямована па тлумачення. Релігійні книги і тексти – її початок і кінець.

Релігійна філософія представлена багатьма течіями та школами. Кожна конфесія для захисту загальної значущості її віровчення намагається мати свою філософію, яка б давала певні шляхи вирішення онтологічних, гносеологічних, космополітичних, соціальних та інших проблем.

Буддистська філософія досягла свого найвищого рівня розвитку в махаяні (букв. – “велика колісниця”, “широкий шлях” порятунку) та її школах. В основі махаянскої філософії лежить ідея “Абсолюту”. “Абсолюти”- це “тіло дхарми”, яке нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всюди проникає. Мешкаючи в реальному, земному світі, людина, за цією філософією, завжди перебуває в нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана розуміється нею як деякий стан психіки буддиста.

Суперечливість і міфологічність є характерними особливостями і християнської філософії, представленої трьома основними напрямами: православним, католицьким і протестантським.

Православна філософія зародилась у Візантії. її перші представники Іоанн Дамаскін (675-753), патріарх Фотій (бл. 820-891) та багато інших на підставі арістотелівської логіки зробили спробу обгрунтувати істинність і неминущу цінність християнського віровчення. В Україні та Росії тривалий час центрами формування і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов’яно-греко-латинська духовні академії.

На початку XIX ст. сформувалась течія, яка отримала назву академічної філософії. її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академії, П. Д. Юркевичем (1827-1874) і С. С. Гогоцьким (1813-1889). Завданням філософії вони вважали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філософія визнавала його істинним тільки в тому разі, якщо він спирався не на емпіричне, а на наддосвідне раціональне знання про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу – поза світом, в “Абсолютній” сутності, тобто в Богові; людина – вінець Господнього творіння, його безсмертна душа – образ і подоба Бога, що є доказом реальності Бога, оскільки без нього безсмертя душі неможливе.

Ще одна течія в православній філософії під назвою “Метафізика всеєдності” пов’язана з іменами видатних російських і вітчизняних філософів В. С. Соловйова (1853-1900), П. О. Флоренського (1882-1937), СЛ. Франка (1877-1950), Л. П. Карсавіна (1888-1952).

Всеєдність усього – одна з центральних категорій деяких філософських систем, яка виражає досконалу єдність множини об’єктів, котрій притаманні повне взаємопроникнення і водночас взаємоподільність усіх її елементів. У філософії B. C. Соловйова єдність усього – це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона виступає як Бог у трьох іпостасях; у гносеологічному – як нерозривний взаємозв’язок емпіричного (наукового), раціонального (філософського) і містичного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному – як єдність істини, добра і краси; в соціальному – як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П. О. Флоренський спирався на принцип божественної любові. Без цього принципу може настати тільки психічний і моральний розлад особистості, який він називав другою смертю – відокремленням душі від духу, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; поза любов’ю до Бога людина втрачає власні субстанційні основи, втрачає свої творчі здібності, опиняється поза ідеєю життя.

Православна філософія час від часу оновлюється, пристосовується до зміни обставин життя. Відомими представниками релігійно-філософського відновлення були ЛЛ. Шестов (1866-1938), И. О. Лоський (1870-1965), М. О. Бердяев (1874-1948), СМ. Булгаков (1871-1944), Д. С Мережковський (1865-1941), В. В. Розанов (1865-1919), Д. В. Фі-лософов (1875-1929), Н. М. Мінський (1855-1937).

М. О. Бердяев свою позицію виклав у працях “Філософія волі”, “Досвід есхатологічної метафізики”, “Самопізнання” та ін. В їх основі лежить поняття універсального, абсолютного буття, яке е трансцендентним, не має просторових і часових визначень, не підпорядковане закону необхідності. Гріхопадіння призвело до створення вторинного буття – тимчасового, народжуваного і вмираючого, просторового і відчуженого, предметного. Первинне буття пізнається шляхом містичної інтуїції, вторинне – шляхом об’єктивації. Безперспективно змінювати суспільні умови життя всупереч божественній творчості. Братерство людей можливе лише у Христі і через Христа, а колективізм реальний тільки в соборних зборах церкви, оскільки коріння людських бід закладено в гріховній природі людини і світу.

Отже, апологетична функція релігійної православної філософії очевидна. Ця функція властива і релігійній католицькій філософії, представленій нині неотомізмом, неоавгустинізмом, тейярдизмом та іншими релігійно-філософськими течіями у християнстві.

Неоавгустинізм – це релігійна течія, яка розвиває філософську традицію середньовічного християнського теолога і філософа Аврелія Августина (354-430). Вона представлена такими численними школами, як “філософія дії” М. Блопделя (1861-1949), “персоналізм” Ж. Лакруа (1900-1986), “філософія духу” Л. Лавеля (1883-1951), “активізм” І. Гессена та ін. Усіх їх об’єднує прихильність до вчення про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосередження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позиції “філософії дії” поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, яке ніби спрямоване на надприродний світ, розкриває людині сутність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цінностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути означає діяти, тобто вступати у контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. Кожна дія у нього визначається трансцендентною силою або божественним одкровенням, розуміння якого настав лише тоді, коли людина приходить до усвідомлення залежності духовного світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного ставлення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (лат. особистість), що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає виявом утворюючої активності верховної особистості Бога. Сутність особистості персоналізм вбачає також у безмежному і єдиному началі – Богові. Особистість може утвердитися в житті тільки шляхом вільного волевиявлення, завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і соціальні обмеження. Питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв’язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди належить особистості, припускає спрямованість її волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє самовдосконалення – головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства. Аналогічна проблематика розробляється також феноменологією, екзистенціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм – течія в католицькій філософії, започаткована французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом Тейяром де Шарденом (1881-1955). Життєве покликання він вбачав у суттєвому відновленні християнського віровчення згідно з досягненнями сучасної пауки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував народження Ісуса дівою Марією, вважав еволюціонізм центральним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорганічного і органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина в нього – найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органічного світу, який у свою чергу розвинувся па основі еволюції неорганічного світу. Людина – не завершення еволюції, а ключ до розгадки шляхів удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції є в нього цілеспрямована свідомість до Бога (“точки Омега” – Христа). Христос – осередок любові. Людство пе сформувалося б, доводив він, якщо б не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони па шляху до їх об’єднання. Як результат виникають єдині загальнолюдські цінності – культура, техніка, релігія, мораль тощо. Отже, філософія Тейяра де Шардена перетворилася на вчення про долі світу і людини.

За ідеї, відмінні від традиційних релігійних установок, Тейяр де Шарден був позбавлений права викладання та публікації своїх творів, був вигнаний церковниками із Франції. Понад 20 років він прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення поширилося серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, яка сьогодні протистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму і сучасна протестантська філософія, що виникла в період Реформації (XVI ст.), коли один із основоположників протестантської церкви Мартін Лютер (1483-1546) проголосив вчення “Про виправдання вірою”. У ньому людський розум виносився за межі релігійної віри, а філософія втрачала навіть своє схоластичне призначення бути “прислугою теології”: розум, за Лютером, може тільки підготувати віру, але відкривають людині Бога тільки віра і Біблія. Отже, протестантська філософія з самого початку стверджує релігійну віру як особистий зв’язок людини з Богом. В історії філософії і теології вона відома як протестантська ортодоксальність М. Лютера і М. Кальвіна (1500-1564), ліберальна теологія І. Землєра (1725-1791), діалектична теологія К. Варта (1886-1968), секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906-1945), деконструктивна теологія Д. Зьолле (нар. у 1920), есхатологічна теологія Є. Блоха (1885-1977), фундаменталізм, контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землєр доводив історичну недостовірність біблійних повідомлень, визнавав за ними лише наставницько-моральний зміст, заперечував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігійної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і пророцтв, що містяться у “священних” книгах, надавали перевагу сліпій вірі перед висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Барт намагався відновити богослов’я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленням, абсолютні суперечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе завдяки проповідям Христа і біблійним текстам.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-американський теолог і філософ П. Тілліх. У головній праці “Систематична теологія” він закликав відновити втрачений синтез християнства з удосконаленою свідомістю і культурою, доводив, що Бога потрібно шукати не в “потойбічному” світі, а в глибині буття світу і людини. Людина відчужена від Бога, від світу, від самої себе, і метою історії є подолання цього відчуження, зробити це повинен Ісус Христос – не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує виконувати апологетичну функцію, залишаючись догматичною, консервативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямі пристосування до даних науки і філософії, а також шляхом зближення позицій її різноманітних течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. в ній весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філософської думки, її інтерпретація є нині предметом ідейної полеміки і гострих дискусій. Мислителі традиціоналістської спрямованості закликають до відродження “справжнього” ісламу часів його засновника Мухаммеда. Вони підкреслюють незмінність традицій минулого, наголошують на суперечності думок релігійних авторитетів, не визнають вчень середньовічних арабо-мусульманських філософів, які орієнтувались на античні моделі філософствування, вважають їх чужими ісламу. Опоненти традиціоналістів, навпаки, вбачають у релігійному і філософському спадку минулого позитивний чинник еволюції суспільної думки і світогляду людей. У ньому вони особливо відзначають оцінку розуму як вищої інстанції у вирішенні світоглядних проблем, утвердженні свободи людської волі, розглядають його як заклик до усвідомленої діяльності.

З середини XX ст. в мусульманській філософії активізувалась її панісламістська (грец. усі й іслам) течія, засновником якої вважається афганський мислитель Джемаль-ад-Діп аль Афгані (1830-1897). Йому належить головна ідея панісламізму про “єдність” мусульман усього світу і необхідність їх об’єднання в єдиній мусульманській державі під керівництвом халіфа. Ця ідея надала нові імпульси інтегративній функції ісламу. Водночас лозунги панісламізму були взяті на озброєння силами крайньої реакції деяких мусульманських країн і громад для прикриття політичної експансії проти так званих “невірних”. Нерідко вони використовуються і з метою консервації віровчення і культу ісламу, спонуки до закликів про обмеження прав жінок, орієнтації на жорсткі норми шаріату, повного контролю духовного життя народів, аж до джихаду – війни за віру, нібито продиктованої Кораном.

Для релігійної філософії XX-XXI ст. характерні також різноманітні надконфесійні синкретичні течії і школи, тобто ті, які формуються під час змішування різноманітних віровчень і культів у процесі взаємовпливу релігій у їх історичному розвитку. Основою цих течій і шкіл в філософський комплекс окультизму (лат. таємничий)- містико – філософського вчення про існування прихованої за матеріальними процесами і явищами вищої реальності, надприродних сил, які персоніфікуються під впливом магії, кабалістики, астрології, алхімії, френології, мантики тощо і можуть бути підкорені людиною. Елементи окультної філософії знайдені в єгипетській, індійській, китайській перед філософії, зороастризмі, у піфагорійців, у філософії Платона, а згодом в Агріппи Неттесгеймського (1486-1535), Ф. Парацельса (1493-1541), Я. Бьоме (1573-1624), П. К. Сен-Мартена (1743-1803), Е. Сведенборга (1688-1772) і багатьох інших. У XX ст. найвідомішими течіями цієї філософії були теософія і антропософія.

Теософія (грец. бог і мудрість: божественна мудрість) – релігійно-філософське вчення про можливість безпосереднього осягнення Бога за допомогою містичної інтуїції та одкровення, доступних певному колу посвячених осіб. Його теоретичною основою є пантеїстичне уявлення про єдиний, безособовий, всеохоплюючий абсолют, про божественну сутність усіх речей. Практична складова виражається в містичних прозріннях і магії. Теософи визнають можливість безпосередніх контактів з надприродними, “потойбічними” силами, перевтілення душі, проповідують ідеї загальнолюдського братерства, терпимості до всіх релігій, ставлять мету розвивати надчуттєві сили людини.

Виникнення теософії як особливої філософської системи пов’язане з діяльністю російської письменниці О. П. Блаватської (1831-1891) та її послідовників. У1875 р. вона і американський полковник Г. Олкотт заснували в Нью-Йорку теософське товариство. Члени товариства намагалися об’єднати різноманітні віросповідання шляхом розкриття ототожнення всіх релігійних символів і створити на цій основі універсальну релігію, не пов’язану з будь-якою догматикою. Згідно з теософією, кінцевим завданням життя людини є досягнення окультного “знання” і надприродних здібностей. На початку XX ст. керівники товариства проголосили новим “рятівником” людства Крішнамурті (1895-1986) – індійського мислителя і поета. У 1909 р. ще хлопчиком він вразив членів теософського товариства, в якому служив його батько, умінням впадати в екстаз, був вихований під наглядом президента (на той час) товариства А. Безанта і визнаний теософами месією. Але у 1929 р. Крішнамурті відмовився від будь-якої участі в організованій релігійній діяльності. У теософському товаристві відбувся розкол, і з теософії виокремилась антропософія.

Антропософія (грец. людина і мудрість) – це окультно-філософське вчення про людину як носія прихованих зовнішніх сил і здібностей, спрямоване На розвиток органів надчуттєвого сприйняття, мислення, відчуття і волі з метою пізнання “потойбічних” світів і перетворення духовної і фізичної природи людини. її засновником вважався німецький філософ Р. Штейнер (1861-1925), який у 1918 р. створив антропософське товариство, а у 1922 р. разом з протестантським теологом Ф. Ріттельмайєром заснував антропософську громаду християн.

Якщо теософія визнавала право на володіння надприродним “знанням” тільки за окремими особами, то антропософія підкреслює його принципову загальнодоступність. Згідно з Р. Штейнером, за допомогою особливого вчення і виховання, яке включає, зокрема, вивчення медитації, музики, евритмії (розроблене Штейнером і його послідовниками мистецтво тілесних рухів, що супроводжують мову або музику) та ін., кожна людина здатна пробудити приховані в ній духовні сили пізнання і досягти вищого стану свідомості. При цьому людина має розвивати не тільки вищі, а й звичайні свої здібності (мислення, відчуття, волю). Найбільш удосконаленим інструментом такого розвитку антропософія визнає метод медитації – психічної вправи, яка дає людині можливість досягнути розумової зосередженості, психологічного розслаблення, відчуженості від зовнішніх об’єктів і т. ін.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу, розпочату теософією, продовжує Агні Йога, або Жива Етика, – філософсько-етичне вчення, спрямоване на розкриття вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення й оволодіння космічною енергією – Агні, стимулювання еволюції людини і людства до все вищих форм космічного буття за допомогою особливих правил життя і діяльності. Серію книг Живої Етики створила О. І. Реріх (Шапошнікова) (1879-1955) – дружина і соратниця відомого російського художника М. К. Реріха (1874-1947).

Згідно з Агні Йогою, людина – це результат еволюції людських втілень упродовж мільйонів років, тому вона концентрує в собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетарного і космічного масштабу. Людина існує за законом карми. Карма – це багатогранний процес перехрещення ліній рас, племен, особистостей (давніх і сучасних).

Людина вміщує в глибинах свого духу велику інформацію, не розуміючи цього. Вона – “спляча мудрість”, розбудити яку можна завдяки самовдосконаленню і сходженню до все вищих форм буття і свідомості. Для цього потрібно відмовитись від поганих звичок і позбутись негативних якостей (злоби, сумнівів, недовіри, нетерплячості, ліні, почуття власності), стверджувати в земному житті загальнолюдські цінності як магістральний шлях сходження людини ступенями космічної ієрархії.

Надконфесійні синкретичні течії та школи в релігійній філософії вивчені недостатньо, однак у вчених і філософів вони викликають жвавий інтерес. У XXI ст. вони не сходять зі сцени духовного життя. Найбільшого поширення набувають у переломні етапи розвитку історичного процесу. Наш час не є винятком із цього загального правила. Виникають нові секти і релігійні громади, з’являються містичні утопії, створюються і швидко розпадаються поселення і комуни людей, які намагаються йти до колективного містичного досвіду. Такого роду ірраціоналізм крайньої форми утворює один із полюсів сучасної духовності особистості й суспільства.

Отже, релігійна думка та філософія, що пов’язана з нею, за своєю сутністю належать до традиціоналістського, догматичного типу свідомості. Однак це не означає, що в ній не можуть формуватись і функціонувати філософські вчення значного і тривалого впливу на загальнолюдську культуру. Багато філософів православ’я, католицизму, протестантизму, ісламу, інших віросповідань зарекомендували себе знавцями історії філософії, талановитими авторами. їх зусиллями в релігійній думці XX ст. здійснено антропологічний поворот, коли головною проблемою філософствування стала людина. При цьому передумова і кінцева мета релігійної філософії, якими є поняття Бога та центральні догми, принципи релігійної свідомості, зберігаються.

XX ст., всупереч очікуванням і припущенням, не стало століттям атеїзму ні на Заході, ні на Сході. Навпаки, кінець століття ознаменувався активізацією церкви і релігій, наростанням релігійності великих груп населення внаслідок того, що і офіційна і тим більше неофіційна релігійні філософії, зберігаючи вихідні догми і принципи, водночас виявили здатність до відновлення та модернізації.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)