Філософія – Сидоренко О. П. – 2.1. “Дитинство” філософії
Філософи стверджують, що вони шукають, це означає, що вони ще не знайшли.
Тертулліан
2.1. “Дитинство” філософії.
2.2. Філософська апологетика і схоластика у Середньовіччя та гуманістичне філософствування у добу Відродження.
2.3. Проблема наукового методу у філософії Нового часу.
Ключові поняття. Перед філософія. Античність. Середньовіччя. Схоластика. Апологетика. Номіналізм. Реалізм. Відродження. Натурфілософія. Пантеїзм. Гуманізм. Раціоналізм. Емпіризм. Індукція. Дедукція. Новий час.
Короткий зміст розділу. Генезис філософського світогляду розглядається дослідниками в багатьох аспектах. Згідно з міфогенною концепцією, він виник із міфології внаслідок внутрішнього її розвитку за рахунок зміни форми: особистісно-образна форма світогляду поступилася місцем безособистісно-понятійній. Прихильники гносеогенної концепції вбачають виникнення філософського світогляду в процесі узагальнення знань. Гносеогенно-міфогенна концепція виходить із визнання трьох джерел філософії – міфології, знання та буденної свідомості, а сам процес її виникнення пов’язує зі змінами рівня їх розвитку. Це означає, що філософія виникла внаслідок вирішення суперечності між міфологічними уявленнями і новими знаннями, а також поширення мислення з вузької сфери спеціального знання на всю світобудову.
Справді, мислення як таке ще не є філософією. Філософія – це світоглядне мислення, або світогляд, що мислить. Авторитет розуму витісняє з неї авторитет традиції. Філософія виникла і існує як системно-раціональний світогляд.
2.1. “Дитинство” філософії
Генезис філософії – тривалий процес. Вважається, що вопа виникла в середині І тис. до н. е. одночасно в трьох осередках стародавньої цивілізації – у Китаї, Індії та Греції. Можливими передумовами для народження філософії були: стрибок у розвитку продуктивних сил і виникнення у суспільстві товарно-грошових відносин, ослаблення родоплемінних структур і формування перших держав; посилення опозиції традиційним релігіям та її ідеологам (особливому прошарку жерців), критика нормативних моральних настанов і уявлень; наростання критичного духу та накопичення знань.
Філософія виникла не безпосередньо з міфології та релігії, а з перехідних світоглядних форм, названих передфілософією. У Стародавньому Китаї її положення були викладені в “Книзі пісень”, “Книзі історії”, “Книзі змін”, “Книзі обрядів”. Усі вони разом із літописом утворюють давньокитайське “П’ятикнижжя”. Про передфілософію Індії свідчить ведична література (від санскр. “Веди” – знання). Передфілософія Греції існувала в трьох різновидах: гесіодівська, гомерівська та орфічна.
З ім’ям Гесіода пов’язують дві поеми: “Праці та дні” і “Теогонію”. Перша – зразок художньо-міфологічного світогляду, але головну увагу в ній приділено людині, її потребам, а богам відведено лише службову функцію. Ще ближчий до філософії зміст другої поеми. Це розповідь про походження богів. Гесіод розташував їх за певною ієрархією. На її вершині все ще знаходиться Зевс, але він уже боїться свого можливого сина Логоса, тобто розумного слова.
Перші ознаки філософського осмислення світу і людини в античній Греції спостерігаються у творах Гомера “Одіссея” та “Іліада”. Він писав про три першопричини світобудови: “Нікс” – деяка універсальна потенція всіх станів світу, похідне його стану, стадія, яка передувала чомусь іншому, “Океанос” – праморе й “Тетіс” – життєстверджуюча сила. Всі першопричини, тобто сутнісні сили, пов’язані з землею.
Орфей у давньогрецькій міфологи персоніфікує могутність мистецтва. У гімнах Орфея наявні елементи деміфологізації та монопантеїзму, однак і орфізм на філософію не перетворився.
Отже, передфілософія історично передувала філософії, була необхідною, але недостатньою для її генезису. Для виникнення філософії були потрібні суттєві зміни суспільного буття, відповідні економічні, соціальні та політичні умови. У Вавилоні та Стародавньому Єгипті передфілософія не перетворилась на філософію, у Китаї часто зливалася з повсякденною моральною свідомістю, а в Індії – з релігійно-міфологічним світоглядом. Така різноманітність генезису визначила своєрідні шляхи формування систематизованого філософського знання в різних осередках стародавньої цивілізації.
Так, у Стародавньому Китаї існувало шість філософських шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону, даосизм, “інь-ян” (натурфілософи) і школа імен. Засновником конфуціанської школи вважається Кун Фуц-зи(Конфуцій) (551-474рр. дон. е.). Його головний твір “Лунь юй” (“Бесіди та висловлювання”) – збірка переважно моральних повчань. Цю книгу кожний освічений китаєць вивчав напам’ять ще в дитинстві, а вивченим керувався все своє життя.
У центрі вчення Конфуція – взаємовідносини між людьми та проблеми виховання, а його характерна особливість – культ минулого. У давнину, за Конфуцієм, на дрібниці не звертали уваги та поводились гідно, уникали людей з брутальною мовою та грубими манерами, а тепер принципів обов’язку не дотримуються, погане не виправляють, вчаться заради слави, обманюють, зривають свій гнів на інших, вчиняють чвари, не вміють виправляти своїх помилок, позбавлятися недоліків. Жити щасливо – означає бути у згоді з самим собою, з іншими людьми та світом. Філософ дав розгорнутий образ людини, яка дотримується його моральних заповідей. Цей “благородний муж” відданий обов’язку та закону, вимогливий до себе, радіє лише належному, йде па смерть заради людинолюбства, йому можна довіряти великі справи, він у доброті не марнотратний, у бажаннях не жадібний, у величі не гордий, він – усебічно розвинута особистість.
У силі морального прикладу Конфуцій бачив також ключ для управління народом. Він вважав, що його керівники повинні поєднувати якості філософів, літераторів, вчених і чиновників. Конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю до 1949 p., а на Тайвані залишається дотепер.
Школу моїзму в Стародавньому Китаї заснував філософ Мо Ді (Моцзи) (474-400 до н. е.). Як і конфуціанство, моїзм займався головним чином етико – політичною проблематикою. Проблеми об’єктивної картини світу, буття та небуття, становлення, одиничного та загального в їх абстрактно-філософському аспекті у філософії Китаю вперше поставив даосизм (“дао” – правильний шлях розвитку Китаю та морально-політичної поведінки людини). Засновником даосизму вважається Лаоцзи – сучасник Конфуція. Даосисти уявляли “дао” початком, першоосновою та завершенням усього, що існує, первинним щодо ставлення, навіть, до неба і Бога. “Дао” вічне, нестворене та всюдисуще, безтілесне, найдрібніше, нескінченне, невизначене та суперечливе.
Представники даосизму – противники знань у народу (важко керувати народом, коли в нього багато знань), прибічники невеликих, нечисленних та роздрібнених держав. Люди не повинні змінювати місце проживання, відвідувати інші держави. Водночас шлях “дао” – шлях миру: війна породжує нещастя, мудрий правитель не розпочинає війни першим, він поступається перед сусідами, а перемігши, не прославляє себе перемогою. Тільки в такій державі та за таких правителів їжа в народу – смачна, одяг – гарний, житло – зручне, життя – радісне. Пізніше даосизм перетворився на релігію – систему забобонів та чар, яка має небагато спільного з його початковим філософським змістом.
Проте було б помилковим робити висновок, що філософія у Стародавньому Китаї проповідувала тільки культ добра, моральності, миру та благополуччя. Це стає очевидним, наприклад, з аналізу філософії школи закону (за європейською традицією – легізму). “Законники” в теорії та на практиці заміняли переконання примушуванням і покаранням, а совість – страхом; їх ідеалом був правитель – деспот, а вищою метою – перемога свого царства в боротьбі з іншими державами; в управління вопи впроваджували кругову поруку та взаємні доноси.
Ідеї “законників” найповніше відображені у вченні Шан Яна (390- 338 р. до н. е.), викладеному в трактаті “Книга правителя області Шан”. У ньому стверджується, що доброта та людинолюбство – мати злочинності, справжня доброчесність походить від покарання, до такої доброчесності можна прийти лише шляхом смертних кар та примирення справедливості з насиллям, лад необхідно наводити до того, як спалахне безладдя, для чого необхідно: 1) частіше карати ніж нагороджувати; 2) карати жорстоко, викликаючи трепет; 3) жорстоко карати за дрібні злочини (людина, яка впустила по дорозі жарину, карається смертю), тоді великим не буде звідки взятись; 4) роз’єднувати людей взаємною підозрою, слідкуванням та доносами. Тільки так можна створити країну, в якій народ боїться державних законів та слухняний у війні, в якій народ піде на смерть за правителя.
Шан Яна стратили, однак його погляди залишили значний відбиток в історії Китаю і багатьох інших країн, у тому числі й XX-XXI століттях.
Своєрідний підсумок давньокитайської філософії підбив інший представник легізму – Хань Фей-цзи. Він вважав філософію, маючи на увазі конфуціанство, шкідливою для держави, тому що вона нібито пропонує людям незрозумілі та суперечливі зразки поведінки, збиває з пантелику, сіє смуту та заважає управлінню.
Отже, історія давньокитайської філософії характеризується боротьбою між конфуціанством і легізмом. У плюралізмі її шкіл провідними були ті, що ставили морально-політичні проблеми і намагалися їх вирішувати. Філософія наполегливо шукала відповіді на питання щодо сутності світу та людини, взаємовідносин між ними.
Для філософії Стародавньої Індії характерним було співіснування шкіл, умоглядність, традиціоналізм, поєднання вульгарного матеріалізму з надідеалізмом: розум, інтелект, інтелектуальна діяльність, мислення, відчуття, сприйняття, уявлення вважались чимось тілесним, своєрідним матеріальним процесом, що протистояв бездіяльному та, у зв’язку з цим такому, що заперечував себе, духу. Філософські школи поділялись на ортодоксальні (що визнавали авторитет Вед) і неортодоксальні (що не визнавали авторитету Вед). До перших належали веданта, міманса, санкх’я, йога, н’яя, вайшешика, до других – джайнізм, буддизм, чарвака-локаята.
Серед неортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії виокремлюється чарвака-локаята. її засновником вважається Бріхаснаті – один із найголовніших на той час богів, жрець і наставник богів, владика молитви, покровитель домівки.
Чарваки критикували світогляд Вед, заперечували існування душі після смерті, а першоосновою всього сущого оголошували предметні, матеріальні сутності. Таких “великих сутностей” (махабхут) у них чотири: земля, вода, повітря і вогонь; зі сполучення махабхут складається все, що існує у світі; вони активні і самодіяльні; сила (свабхава) їм притаманна внутрішньо. Саме з цих елементів виникає свідомість.
Чарваки – гедоністи. Вони вбачали сенс життя в щасті, а щастя розуміли як насолоду. Всі знання чарваки виводили з почуттів. Вони – сенсуалісти. Чарваки залишили помітний слід в індійській філософії, їх філософські погляди зберігають свою актуальність і сьогодні.
Серед ортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії типовою є “Санкх’я” (той, хто добре рахує; прихильник філософської системи “санкх’я”). Засновником цієї школи вважається легендарний мудрець Капіла (VII століття до н. е.). Його твори, якщо вони були, загублені. Найбільш стародавнім джерелом, в якому містяться відомості про цю школу, є праця Ішвара Крішни “Санкх’я-Каріка”.
Розрізняють три варіанти санкх’ї – класичний, теїстичний та матеріалістичний. Класична санкх’я дуалістична. її світогляд виходить із двох самостійних першооснов світу: пракриті і пуруші. Пракриті – природа, натура, першопричина всіх об’єктів, дійова причина, своєрідна матерія. Вона існує сама по собі. Пуруша – світовий дух (у міфології – бог-наставник). Це нібито свідомість, яка насолоджується самоспогляданням. Зв’язок пракриті та пуруші подібний до союзу кульгавого та сліпого: сліпий (пракриті) несе на спині кульгавого (пурушу), а той показує йому дорогу.
Санкх’я заперечує створення світу Богом. Бога немає, принаймні його буття не доведене. Світ не створювався, а розвивався поступово. Уся різноманітність предметів реального світу виникає після того, як пракриті зіткнеться з пурушею.
Теїстична санкх’я також виходить із безначальності пракриті і пуруші. Пракриті – поле, пуруша – той, хто пізнав поле. Поле неосяжне. Це покірливість, чесність, терпіння, щирість, повага до вчителя, чистота, самовладання, стійкість, свобода від самолюбства; розуміння злиденності, народження, хвороби, старості, смерті; неподільна повага Мене (тобто Крішни, він же Бхагаван, Атман, Брахман, Вішну), відсутність потягу до спілкування з людьми, самотність, стійкість у пізнанні вищого Атмана, досягнення мети, істинного знання. Все інше – невідомість.
Існував також матеріалістичний варіант санкх’ї. У центрі її – пракриті. Душа – це манас (розум). Тіло та душа однаково смертні. Для пізнання необхідні орган (манас) і предмет сприймання. Все суще складається з п’яти сутностей – вода, простір, земля, вогонь і повітря, так само живе тіло. Смерть – повне позбавлення карми (діяльність, дія, обов’язок).
Отже, давньоіндійська філософія не спромоглася чітко поділити світ на об’єкт і суб’єкт та зрозуміти істинну природу знання. Bona намагалась трансформувати багатозначні, розпливчасті, невизначені міфологічні образи та поняття, але на початку свого шляху це завдання повністю не вирішила. Такий процес характеризує розвиток не тільки давньоіндійської, а й давньокитайської та давньогрецької філософської думки.
Філософія Еллади виникла як світогляд ремісничо-торгового міського класу, який боровся за владу із землевласницькою аристократією. Цс була грандіозна спроба побудувати раціоналістичну картину світу, розумно вирішити основне питання світогляду. У ній містилися ще в зародку, у процесі виникнення, майже всі пізніші типи світогляду. Ця філософія у складі різних шкіл та союзів, окремих філософів існувала понад тисячу років. Серед її представників: Фалес (бл. 640-545 до н. е.), Анаксімандр (610-540 до н. е.), Анаксімсн (585-524 до н. е.), Геракліт (539-470 до н. е.), Піфагор (V ст. до н. е.), Зенон (336-264 до н. е.), Демокріт (460-370 до н. е.), Платон (427-347 до н. е.), Сократ (469-399 до н. е.), Арістотель (384-322 до н. е.) та ін.
Першою філософською школою Еллади була Мілетська школа (Мілет – місто в Малій Азії). Існували також Елейська і Афінська школи, школа софістів, сократичні школи (кініки, кіренаїки та ін.), Мегарська школа, Піфагорійський союз, Академія Платона, Л ікси Арістотеля і т. ін. Серед філософів особливо виокремлювалися так звані “Сім мудреців”. За даними Діогена Лаертського (жив у першій половині III ст., автор важливого джерела інформації про давньогрецьку філософію – праці “Про життя, вчення та висловлювання знаменитих філософів”, в якій цитуються більш ніж триста творів двохсот авторів) – це Фалес, Піттак, Біант, Солоп, Клеобул, Періандр, Хілон.
Античні філософи не були вченими. їх погляди – наївні і стихійні. Це були здогадки, але здогадки геніальні. Пізніше їх думки стали підставою для виникнення основних філософських напрямів, течій і шкіл, що існують дотепер. Вони вперше розробили філософську термінологію, відмовились від міфологічної картини світу і здійснили грандіозну спробу створити її раціоналістичну модель, зрозуміло вирішити основне питання філософії.
Як і мислителі стародавніх Китаю та Індії, античні філософи наполегливо шукали субстанцію, начало всього, що існує у світі. Фалес вважав субстанцією воду, Анаксімен – повітря, однак Анаксімандр – вже апейрон – щось безмежне, нескінченне, вічне; ні вогонь, ні повітря, пі земля, ні вода, а те, що перебуває у вічному русі і створює все з себе самого, породжує протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле, парні комбінації яких утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Геракліт уподібнював світ річці: в одну й ту саму річку ми вступаємо і не вступаємо, оскільки на тих, що заходять у неї, набігають все нові і нові потоки води. У світобудові немає нічого незмінного, тому її первоначалом не може бути ні вода, ні апейрон, ні повітря, а лише вогонь, бо з усіх природних стихій він найбільш рухомий і мінливий. З вогню, за Гераклітом, виникають не тільки звичайні матеріальні тіла, але й душі. Душа – це найменш вологий, сухий вогонь.
Наївною і геніальною водночас була думка Геракліта про боротьбу протилежностей та їхню тотожність. Ця боротьба в нього – головний закон світобудови, причина будь-якої зміни. Отже, Геракліт – не тільки стихійний матеріаліст, а й стихійний діалектик, засновник вчення про універсальні зв’язки і розвиток усього у світі. Від його вчення бере початок перша історична форма діалектики – антична.
Землю, як субстанцію світу, також розглядав засновник філософської школи елеатів Ксенофан (565-470 до н. е.) – поет, сатирик, фізик, філософ. Його погляди були метафізичними і пантеїстичними. Він пертим висловив сміливу думку про те, що боги – творіння людини за своїм образом і подобою. Бог у нього – це чистий розум, космічний філософ. Він не фізичний. Його сила – у мудрості. Він керує тільки могутністю своєї думки. Його думка всесильна, вона забезпечує єдність світу. Водночас бог нерухомий.
Інший представник елеатів Парменід (бл. 540-470 до н. е.) вперше представив субстанцію як тотожність буття і мислення. У нього “одне і те саме – думка про предмет і предмет думки”. Субстанція нерухома і незмінна, вона не має ні минулого, ні майбутнього. Такі ж метафізичні погляди доводив учень Парменіда Зенон (бл. 490-430 до н. е.) за допомогою своїх знаменитих парадоксів (апорій): про Ахілла, який не може наздогнати черепаху, що перебуває попереду і віддаляється від нього; про летючу стрілу, що кожного моменту знаходиться в певній точці простору, займає місце рівне її довжині, отже, не рухається і в ін. Аргументи Зенона дали потім потужний поштовх розвитку математики, логіки та діалектики, тому що вони викривали суперечності в основних поняттях античності про простір, множинність, рух, і, отже, примушували шукати способи усунення виявлених ускладнень.
Учень Ксенофана і Парменіда Емледокл (бл. 490-423 до н. е.) розглядав як субстанцію світу “чотири коріння речей” – землю, воду, повітря і вогонь. Вони не перетворюються одне на одне, але все, що існує у світі, складається зі сполучення різних часток цих коренів. Наприклад, нерви – з двох частин води, однієї частини землі та однієї частини вогню. Боги – алегорії коренів: Зевс – вогню, Гера – повітря, Аїд – землі, Нестис – води.
У розумінні першоначала світу принципово відрізнялась від інших філософів античності позиція Анаксагора (500-428 до н. е.) – засновника філософії в Афінах, автора прозаїчного твору “Про природу”. У нього першоначало – “насіння усіх речей” (Арістотель назвав їх потім “гомеомеріями”). Це найдрібніші, невидимі, надчуттєві частинки вогню, води, повітря, землі, золота, крові, деревини – усіх речей. Вони цілком якісні. Наприклад, насіння крові має всі якості крові, насіння заліза – якості заліза тощо. Гомеомерії нескінченно подільні, як не дрібнити буття, на небуття його перетворити неможливо. Тому в малому немає найменшого, але завжди є менше. Буття вічне. Вічні і незмінні якості. Кожна річ містить у собі насіння всіх речей, але її якість визначається якостями тих гомеомерій, які в ній переважають. Якісні перетворення речі полягають у зміні більшості гомеомерій, які є в ній. Якщо білий сніг тане і перетворюється па каламутну воду, то це тому, що каламутне і рідке містились у ньому, але якості твердого, холодного і білого переважали.
Прийнявши тезу олеатів про вічність буття, Анаксагор висунув свою тезу: “Все у всьому”. Вона означала, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії усіх видів і що самі гомеомерії неоднорідні: вопи численні і містять у собі насіння усіх інших речей, але меншого порядку. Єдине складається з частин, воно різноманітне, частини також складаються з часток, але всі ці частки різноякісні; будь-яка річ – це єдність великого і малого, вона одночасно і нескінченно велика, і нескінченно мала. Анаксагор – засновник панспермії. У нього насіння живих істот падають з неба па землю разом з дощем. Це насіння було завжди, воно – різновид гомеомерій.
У піфагорійців субстанцією є числа. У них “Начало всього – одиниця; одиниці, як причині, підлягає як речовина невизначена двійця; з одиниці і невизначеної двійці виходять числа; із чисел – крапки, із крапок – лінії; із них – плоскі фігури; із плоских – об’ємні фігури; із них – чуттєво сприймані тіла, в яких чотири основи – вогонь, вода, земля і повітря; переміщуючись і перетворюючись повністю вони породжують світ – живий, розумний, кулястий, у середині якого – земля; а земля теж куляста і заселена з усіх боків”. Філософія піфагорійців – міфологічна. її раціональний зміст полягає в історично першій спробі осягнути кількісну визначеність Всесвіту.
Філософські досягнення Анаксімандра, Ксенофана, Анаксагора та iн. набули розвитку у вченні одного з найвідоміших філософів античності Демокріта (бл. 460-360 до н. е.). У нього в основі світобудови два начала – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Порожнеча – умова існування всіх тіл та їх руху. Вона нерухома і безмежна, не впливає на тіла, що перебувають у ній, і на буття в цілому. Буття – антипод порожнечі: порожнеча не має щільності, буття абсолютно щільне, порожнеча – єдина, буття – множинне, порожнеча – безформна, кожний член суттєвої численності визначається своєю зовнішньою формою і, будучи абсолютно щільним, не ділиться на частини, є неподільним, або грецькою – “атомним”, атомом. Буття – сукупність нескінченного числа малих атомів. Атом є самостійною частинкою речовини. Він не сприймається органами чуття, вічний, незмінний, тотожний сам собі, всередині нього не відбувається рухів, він не має частин. Безкінечне різноманіття речей і тіл Демокріт пояснював нескінченним різноманіттям
Форм атомів. Крім форм, атоми відрізняються також порядком і розташуванням. Рух – найважливіша властивість як атомів, так і всього реального світу. Атоми рухаються у порожнечі подібно до порошинок у сонячному промені. При зіткненні вопи змінюють напрямок свого руху, який притаманний їм від природи, він вічний.
Демокріт та інші філософи-атомісти Стародавньої Греції характеризували атоми як цілком без’якісні, тобто позбавлені чуттєвих властивостей – кольору, запаху, звуку і т. ін. Всі ці властивості, як вони вважали, виникають лише в суб’єкті внаслідок взаємодії атомів і органів чуття. Так було покладено початок вченню про первинні (об’єктивні) і вторинні (суб’єктивні) якості речей.
Атомісти вважали, що Всесвіт – безмежна порожнина, наповнена багатьма світами, кількість яких нескінченна, тому що вони утворені безкрайньою кількістю атомів, які мають різноманітну форму. Дотримуючись матеріалістичної лінії Анаксімандра й Емпідокла, вони розмірковували про походження живого з неживого за законами природи, без будь-якої участі творця і розумної мети. Всі істоти, у тому числі рослини, живі, але різною мірою. Душа – теж атоми, але особливої форми: круглі, гладенькі і зовсім малі. Життя і смерть організмів зводяться до з’єднання і розкладання атомів. Безсмертя душі відкидалося, заперечувався і “потойбічний світ”, а грецькі боги позбавлялися надприродних рис.
Демокріт і атомісти доводили, що жодна річ не виникає випадково, все з’являється внаслідок причинного зв’язку і необхідності. Випадковість суб’єктивна, випадкове те, причину чого ми не знаємо. Зводячи причину до необхідності, атомісти дійшли до фаталізму. Насправді, все тс, що виникає, має причину, але не все, що має причину, необхідне.
У вченні про пізнання Демокріт виходив із відчуття як відправного начала. Відчуття породжуються впливом речей на органи чуття. Вопи – матеріальні копії речей, що проникають у тіло крізь його пори. Предмети та їх властивості, що у зв’язку з їх малою величиною недоступні відчуттям, осягаються розумом.
У вченні про суспільство Демокріт виступав активним прихильником рабовласницької демократії. Його ідеал – життя, забезпечене загальним законом і порядком, безтурботне і благодушне. В етиці він розвивав думку про те, що розумна насолода життям полягає у світлому і спокійному стані душі, зумовленому згодою з природою, виконанням обов’язку, помірністю в усьому, сміливістю духу і безстрашним мисленням.
Отже, філософія Демокріта – величезний крок уперед у розвитку давньогрецького матеріалізму. Його атомістичну концепцію будови матерії було покладено в основу подальшого розвитку теоретичного природознавства, а його філософія стала прототипом європейської матеріалістичної думки.
Спробу подолати фаталізм атомістичного матеріалізму Демокріта зробив афінянин Енікур (341-270 до н. е.). Він приписував атомам відмінності не тільки за їх розмірами і формами, а й вагою, тобто, по-своєму вже мав уявлення про атомну вагу і об’єм атома. Крім того, Епікур припускав спонтанне відхилення атомів від прямої під час їх переміщення. Якби атоми рухалися лише по прямій, то не було б ні їх зустрічей, ні зіткнень, і в природі не було б різноманітності, тому що в порожнечі атоми рухаються з однаковою швидкістю і завжди перебувають на однаковій відстані один від одного, не з’єднуючись. Завдяки цій ідеї Епікур розвинув глибоку думку про активність матеріальних частинок – атомів, визнав елемент випадкового в їх взаємодії.
Епікур був одним із небагатьох мислителів, які пристрасно закликали всіх людей до вивчення філософії і щиро вірили в те, що через пізнання законів природи і вивчення філософії можна позбутися релігії і страху смерті, прийти до мудрого і радісного життя.
У другій половині V ст. до н. е. в історії античної філософії актуалізувались питання риторики, поряд із філософією і логікою. Риторика – мистецтво красномовності. У її витоків стояли спеціальні платні вчителі – софісти (старогрец. софістес – знавець, майстер, художник, мудрець). Об’єктивна істина їх не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати в суперечках, а також у тяжбах і судах (адвокатів тоді не було). Тому слово “софіст” набуло пізніше негативного змісту. Під софістикою стали розуміти вміння подавати чорне білим, а біле – чорним. Насправді, софісти були теоретиками риторики. Багато з них володіли дивовижним даром слова. Значні їхні заслуги й у сфері логіки.
Найвидатнішим із софістів вважається Сократ (469-399 до н. е.). Філософія Сократа – етичний антропологізм. У центрі її – людина як моральна істота. Сутність його філософії – у двох сформульованих ним принципах: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”.
Пізнання самого себе означало для Сократа усвідомлення своєї особи як суспільної і моральної істоти. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є його метод, який можна назвати методом суб’єктивної діалектики. Сократ був майстром діалогу, усної співбесіди. Вважаючи, що сам він не володіє істиною, він допомагав народитись їй у свідомості свого співбесідника. Подібно до того, як його мати допомагала народжуватись дітям, Сократ допомогав народжуватися істині. Тому він називав свій метод майєвтикою – повивальним мистецтвом, метою якого було визначення поняття шляхом індукції, тобто сходженням у процесі співбесіди від окремого до загального. Сократ першим підняв знання на рівень поняття.
В етиці Сократ розвивав вчення про щастя. Воно у нього – у доброчинностях, якими він вважав витриманість, мужність і справедливість. Добропорядними людей роблять знання. Зло – результат незнання ними добра. Знаючи, що добре, а що погане, ніхто не зможе вчинити погано. Отже, етична концепція філософа – раціоналістична.
Сократ першим зробив спробу класифікувати форми держав. Він розмірковував про монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною він називав аристократію, розуміючи під нею зосередження влади в руках невеликої групи освічених і моральних людей.
Найвидатнішим учнем, послідовником і систематизатором поглядів Сократа в античній філософії був Платон (428-347 до н. е.). 385 p. до н. е. він заснував в Афінах “Академію” – філософську школу, яка існувала до 629 р. н. е. (школа отримала назву “Академія”, оскільки знаходилась у гаї, присвяченому античному герою Академу). Майже всі твори Платона збереглися повністю: один монолог “Апологія Сократа”, 34 діалоги та 13 листів. Більшість з них написані в художньо-діалогічній формі. Головна дійова особа – Сократ. У цих творах міститься чимало міфів. Використовував їх Платон свідомо, заради популяризації своєї концепції і для посилення художності свого вчення.
Вчення Платона – система об’єктивного ідеалізму. До неї входять оптологія (вчення про буття), теологія (вчення про бога), космологія (вчення про світ), космогонія (вчення про походження світу), психологія (вчення про душу), гносеологія (вчення про пізпання), етика (вчення про моральність) і соціологія (вчення про суспільство). Всі елементи цієї системи – єдине ціле, скріплене оригінальним вченням про ідеї.
Платон першим виявив у історії філософії два різновиди філософів, яких пізніше стали називати матеріалістами та ідеалістами. Себе він відносив до останніх. За його вченням, світ чуттєвих речей не є світом того, що істинно існує: чуттєві речі безперервно виникають, гинуть, рухаються, у них немає нічого сталого. Справжня їх суть у безтілесних позачуттєвих формах, які осягаються розумом. Платон називав їх видами (ейдосами), інколи – ідеями. Вони існують у деякому ідеальному світі – безтілесному і безчуттєвому, вічному і позмінному, який завжди є і ніколи не породжується. Ідеї теж вічні, незмінні, не залежать від умов простору і часу. Кожному класу чуттєвих предметів у ідеальному світі відповідає певний ейдос. Приймає ейдоси на себе матерія (за термінологією Платона – хора). Вона у нього мертва, недоступна для пізнання, але вічна, ідеями не твориться. Матерія – джерело множинності, одиничності, вічності, мінливості, смертності та народжуваності, природної необхідності, зла та несвободи. Отже поряд з ідеями філософ визнавав існування іншого самостійного начала – матерії, хоч і зводив її роль до пасивної неістотності, тобто був у філософії ідеалістичним дуалістом.
Ідеалізм і дуалізм Платона породжені абсолютизацією ролі окремих елементів буття і пізнання. Пізнання світу відбувається через відчуття і поняття. Якщо в процесі мислення відірвати поняття від даних органів чуття, то ці поняття можуть мислитись особливим, цілком об’єктивним духовним предметом, хоча насправді вони існують тільки в людській свідомості. Вважаючи, слідом за одним зі своїх учителів філософом Кратілом (друга пол. V ст. – поч. IV ст. до н. е.), що речі мінливі і тому про них не може бути знання, а слідом за своїм основним наставником Сократом, що знання все-таки є і мають бути виражені в поняттях, Платон став шукати для понять особливі об’єкти, крім чуттєвих речей, і назвав їх ідеями. Оскільки чуттєві речі вивести безпосередньо з ідей неможливо, філософ визнавав і друге першоначало – матерію (хору). Справжні, реальні речі він уявляв як поєднання апріорної ідеї (справжнього буття) з пасивною, безформною, “такою, що приймає”, матерією (небуттям).
Протиставлення матерії та ідей у філософії Платона доповнюється протиставленням тіла і душі. Тіло смертне, дута безсмертна і безтілесна. Тіло – вмістилище душі. Душа складається з трьох ієрархічно упорядкованих частин: вищої – розуму (в голові), середньої частини – волі та благородних бажань (у грудях), нижчої частини – потягів і чуттєвості (у черевній порожнині). Відповідно до того, яка з них переважає, людина орієнтується або на підвищене і благородне, або на погане і низьке.
Платон всерйоз сприйняв міф про переселення душ. Вони в нього вселяються в тіла людей, тварин і рослини залежно від того, наскільки вищій частині душі – розуму вдалося перемогти нижчу частину. Тіла і душі творяться богами, душі розміщені ними па зірках. Кожна душа має зірку. Душ стільки, скільки на небі зірок. Число душ, отже, велике і душі більше не творяться. (Цим платонівський ідеалізм відрізнявся від майбутнього християнства, в якому душі творяться постійно – для кожного новонародженого своя душа. Крім того, християнство заперечує наявність душ у тварин і рослин, визнаючи тільки людські душі – вони індивідуальні і мають лише одне тіло.) Перебуваючи на небі, душі споглядають ідеальний світ. Зійшовши на землю і вселившись у тіла, вопи забувають про ідеальний світ, але зберігають здатність до пригадування, стимулюють згадки про красу землі. Пізнання є згадкою про те, що душа знала раніше, а потім забула. Це – загальні поняття, ідеї. У Платона, отже, не почуття передують раціональному ступеню пізнання, а навпаки, раціональний ступінь пізнання передує чуттєвому. Душа зберігає в собі знання, але ці знання потрібно знайти. У діалозі “Менон” Платон розповідає, як хлопчик – раб, який ніколи не вивчав геометрії, розв’язує геометричну задачу, начебто згадуючи те, що колись знала його душа. Правда, він розв’язує її за допомогою питань Сократа. Метод Платона – сходження до ідеї, до загального, шляхом пробудження в душі забутого знання.
На підставі вчення про три частини душі, Платон створив модель ідеальної держави. У цій моделі розумній частині душі відповідають правителі – філософи; афективній (емоційній) – воїни (стражі); чуттєвій – землероби та ремісники. Таку державу Платон вважав найкращою, тому що вона мудра мудрістю своїх правителів – філософів, мужня мужністю своїх воїнів, розсудлива покірністю населення і справедлива тим, що в ній всі роблять свою справу і не втручаються в справи інших.
Платонівська ідеальна держава утопічна. Правильними Платон визнавав монархію й аристократію, а демократію, олігархію, тиранію називав спотвореними. І якщо в діалозі “Держава” він припускав можливість існування справедливої держави, то в більш пізніх творах пов’язував її з далеким минулим – ідеальними державами, які колись процвітали, але потім загинули.
Отже, в особі Платона давньогрецький ідеалізм уперше набув форми світогляду, протиставив себе матеріалізму. Відтоді матеріалізм й ідеалізм утворили два основних напрями в розвитку всієї подальшої філософії. Винятковість місця Платона в історії філософії визначається також тим, що він – вже професіональний філософ, але все ще мудрець, не пов’язаний жодними обмеженнями, а тому схильний розглядати навіть найбільш абстраговані умоглядні проблеми з погляду їх безпосередньої життєвої значущості.
Серед учнів Платона особливо вирізнявся Арістотель (384- 322 до н. е.), який створив самобутнє філософське вчення. Він був 20 років слухачем і викладачем в “Академії” Платона, спочатку був перекопаним прибічником його вчення, але потім став на позиції його критики і після смерті вчителя покинув “Академію”, заявивши пізніше: “Платон мені друг, але істина дорожча”1.
335 р. до н. е. Арістотель створив свою філософську школу – Лікей (за назвою храму Аполлона Лікейського, що був поряд зі школою). На території школи був тінистий сад з критими галереями для прогулянок, тому школу ще називали “перипатетичною”, тобто прогулянковою, а членів школи – “перипатетиками”, тобто тими, що прогулюються.
В “Академії” і “Лікеї” Арістотель написав діалоги, а також твори з логіки, філософії, фізики, біології, етики, політекономії та мистецтвознавства. Його філософські праці відомі під загальною назвою “Метафізика” (те, що після фізики). В них філософія ще достатньо чітко не виокремлювалася з усього обсягу знання. Він розрізняв “першу і другу” філософії. “Друга філософія” – це фізика, предметом якої є матерія і рухомі, мінливі “чуттєві сутності”. Предмет “першої філософії” (пізніше названої “метафізикою”) – нематеріальні самостійні причини і надчуттєві нерухомі й вічні сутності. Вони, за Арістотелем, цінніші від того, чим займається фізика, і тому філософія “перша”.
Суще (існування, буття) Арістотель розглядав па двох рівнях. Пер
(1 votes, average: 5,00 out of 5)