Філософія – Сидоренко О. П. – 4.3. Професійна філософія в Україні XIX-XXI ст
З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773-1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 p., після закриття Києво-Могилянської академії, в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетворився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця Волинського, було відкрито Київський університет святого Володимира.
Українська “університетська” філософія XIX-XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й особливо Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806-1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818-1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.
На думку О. Новицького, предметом філософії е усвідомлююче “Я”, усвідомлюване “не – Я” і перша причина того й іншого, тобто “Я” – дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами; “не – Я” – світ зовнішній, що визначається духом; Бог – те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти – людина, світ і Бог – постають перед мисленням в єдності та загальності. При подальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останьому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.
С. Гогоцький вважав, що правильним у Г. Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії” де поступ історичного спрямування філософії визначається об’єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософії Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу інтерпретації принципу тотожності мислення та буття, тлумаченні тріади “буття – ніщо – становлення”.
Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне “серце”, оскільки вона є любов’ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським М. Максимович зробив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшому мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова.
Микола Васильович Гоголь (1809-1852)- класик російської та української літератури. Д. Чижевський у “Нарисах з історії філософії в Україні” назвав М. Гоголя “одним з найвидатніших українців усіх часів”. Усією своєю творчістю великий письменник проголошував принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі – то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він був переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, – до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обгрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі “світлого майбутнього”.
Наприкінці 1845 – на початку 1846 р. у Києві було організоване таємне Кирило-Мефодїївське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов’янських республік. До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв’язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вопи отримали різні строки ув’язнення. Серед учасників товариства були ад’юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров (1817-1885); учитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш (1819-1897) і видатний український пост і художник Тарас Шевченко (1819-1861).
М. Костомаров – автор “Кпиги буття українського народу”, фактично мапіфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна її думка: історія – цс накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа не є просто “бездушною” матерією, він перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.
Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція (традиційна для української думки ще за часів Київської Русі) – спрямованість думки на “внутрішню” людину. “Глибиною” “внутрішньої” людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. “Внутрішнє”, “глибина” постійно протистоять “зовнішньому”, “поверхні”, що уособлюють, згідно з П. Кулішем, все вороже людині, чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання “внутрішнього” із “зовнішнім” виникає безліч антитез: минуле – сучасне, хутір – місто, Україна – Європа та іп.
Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної “глибини” людського єства, безпосереднім “голосом” серця, просте слово протиставляв штучній мові літературних салонів як чомусь “чужому” (навіть “іноземному”). Його приваблювала народна простота, оскільки вона дає людині “серце”. Жодна наука, жодна “громадянська” філософія не зможуть дати такого правдивого серця. Саме “селянська” філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної пауки. З цих міркувань Куліш закликав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до життя серця.
Народний український поет, художник і мислитель Т. Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. У вірші “Молитва” вів писав: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.
Вія був упевнений, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне – свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистостей і народний патріотизм.
У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів – світу українського села і світу козаччини. Значення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села – позачасовий, як світ органічно пов’язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села – це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності.
На думку Т. Шевченка, “золотий вік” України попереду, але його передумови були в минулому, є вони і в сьогоденні. Його ідеал – суспільство, звільнене від сил зла, в якому немає експлуатації людини людиною, національної та політичної залежності. Реалізувати цей ідеал можна лише шляхом внутрішніх перетворень, а їх противники мають бути усунуті від справ навіть засобами насильства, які не обов’язкові, але можливі як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходу світлого майбутнього.
Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче обстоював антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог – до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але незвичайними, ідеальними; істинна віра – це та, яка безпосередньо встановлює зв’язок між Богом і людьми, конкретною людиною.
Життя і діяльність поета – мислителя Т. Шевченка є прикладом українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апостола правди, миру і братання.
Автором своєрідної філософської концепції – “філософії серця” в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874). Як і інші українські філософи, П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер: 1) “ноуменального світу” (ідеального царства “вічної правди”, подібного до царства ідей Платона); 2) “реального світу”, що є царством розумних істот; 3) “феноменального світу”, притаманного існуванню тілесності. Активна взаємодія всіх трьох сфер становить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія сфер не означає їх повної “прозорості”. Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум як сфера загального принципово пе може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони. Непрониклива для розуму, “голови”, глибина особистісно-індивідуального – те, що представники української класичної філософії (Г. Сковорода, кирило-мефодіївці) називали серцем.
Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце є основою неповторності й унікальності людської особистості, тому в серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.
Зайнявши у 1861р. кафедру філософії в Московському університеті, П. Юркевич успішно працював там, а в 1869-1873 pp. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі відомі в майбутньому постаті, як філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес” а серце його породжує; головне в пізнанні – не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум – вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.
“Філософія серця” П. Юркевича обгрунтовувала також гармонію розуму та релігійної віри. В удосконаленні цієї гармонії він бачив подальший прогрес філософського знання. Його ідеї поклали початок багатій традиції релігійної філософії в Україні і Росії.
У 60-70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-просвітницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов’янського та європейського масштабу. Наприклад, Олександр Опапасович Потебня (1835-1891) – професор філософії Харківського університету, член – кореспондент Петербурзької Академії наук, лауреат престижної Ломоносовської премії – розробляв питання історії пізнання і мови. У магістерській дисертації “Про деякі символи у слов’янській поезії”, книзі “Думка і мова”, працях “Із лекцій з теорії словесності”, “Із записок з теорії словесності” він показав взаємозв’язки мислення і мови, їх взаємозумовленість: думка як результат суб’єктивної пізнавальної діяльності людини ініціюється впливом на неї об’єктивного світу, але тільки в слові вона виражає свої зміст і значення, отже, слово, як і думка, – це єдність об’єктивного і суб’єктивного.
О. Потебня досліджував також проблему співвідношення образу і значення в слові, яке, па його думку, має історичний характер. З цього погляду він вивчав специфіку і міфологічної, художньо-поетичної (за його визначенням) та наукової свідомості, вважав пріоритетною наукову форму свідомості, в якій слово прирівнюється до поняття.
О. Потебня відомий у філософії також дослідженням проблем “народ і мова”, “нація і мова”. На його думку, мова є обов’язковою ознакою поняття “народ”; немає “вищих” і “нижчих” мов народів; кожний народ і кожна нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мови, а через неї – у специфіці національного світогляду* Він підтримував розвиток міжнаціонального спілкування народів Європи.
Серед діячів громадських рухів значний внесок в історію філософської думки України належить Михайлові Петровичу Драгоманову (1841-1895) – талановитому публіцисту, історику, літературознавцю, фольклористу, економісту, філософу. Його філософська позиція – позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона; головною в ній є ідея прогресу. У статті “Чудацькі думки про українську національну справу” він доводив, що у світі немає нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак, немає у людей вічних політико – адміністративних порядків, не може бути і національних святощів. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачати напрям руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Прогрес історії є процесом за участю всіх народів, а його критерієм є вищий рівень духовної культури, соціальної справедливості і прав людини.
Філософські ідеї О. Потебні, М. Драгоманова, інших громадівців помітно вплинули на формування нового покоління мислителів, яких І. Франко називав “Молодою Україною”. Ця назва бере початок з доповіді “Молода Україна, її становище і шлях” 25 лютого 1890р. у Петербурзі випускника Петербурзької військово-правничої академії Трохима Зінківського (1861-1891) перед земляками – українцями па зборах, присвячених творчості Т. Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.
Лідером “Молодої України” був Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії, автор приблизно п’яти тисяч оповідань, повістей, романів, наукових, філософських і публіцистичних праць. Його філософські ідеї – екзистенціально-художні та етико – антропологічні.
Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість, правда, добро, щастя, добросовісна праця, які становлять предмет етики, що вчить людину благородству, любові, свободі, гуманізму, солідарності, моральному прогресу в цілому.
Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки, який дає можливість правильно орієнтуватися в багатогранному світі, постійних закономірних змінах у природі та суспільстві. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки. Він глибоко обмірковував перехідний характер своєї епохи, передбачав глобальні зміни в ній, вважав, що подальша доля України залежатиме від ступеня її зрілості, самостійного розвитку, суверенітету.
Першою з українських неоромантиків була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871-1913) – письменниця, літературний критик і громадський діяч України другої половини XIX – початку XX ст. її світогляд сформувався під впливом ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка; він був в основному матеріалістичним і діалектичним.
Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934)- історик, громадський і державний діяч (у 1917-1918 pp. очолював Центральну Раду в Києві), автор наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти. Він не був професійним філософом, однак мав свою історіософську концепцію, чим збагатив українську думку.
М. Грушевський суб’єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв’язку з боротьбою її народу за свободу і демократію. На його думку, окремі видатні особистості є продуктом своєї епохи й обставин. Він постійно підкреслював “селянську” природу українського народу, вимагав спиратися на селян у справі відродження України, вважав, що на селі знаходяться основні джерела національної культури.
Велику увагу М. Грушевський приділяв проблемам національних відносин. Biн вважав національне самовизначення, самостійність і незалежність націй логічним завершенням їх розвитку, а взаємодію і співробітництво націй – життєвою необхідністю. Актуальні також його думки про неприпустимість насильницького нав’язування народу політико – державного ладу, про винність влади в її конфліктах з народом, про інтереси народу як вищий закон діяльності громадських і державних організацій.
У світовій науці і філософії широко відоме ім’я академіка, першого президента Академії паук України Володимира Івановича Вернадского (1863-1945). Він створив вчення про ноосферу і нову науку – біогеохімію. Значення його досліджень у геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології, мінералогії, кристалографії, генетичному грунтознавстві усвідомлюється людством тільки тепер. У філософії він став засновником антропокосмізму – вчення про гармонію природничо-історичної та соціально-гуманітарної тенденцій розвитку людини та науки.
В. І. Вернадський уперше в історії науки і філософії звернув увагу на те, що з часу становлення людства в біосфері почала діяти нова сила – розум людини з її спрямованою і організованою волею. При цьому розум у нього постає як доповнення систем природи, як мислячий орган біосфери, завершення розвитку живого. Біосфера закономірно переходить у ноосферу (від грец. – розум і куля), оскільки пізнаючи закони природи і розвиваючи техніку, людство надає їй рис нової, вищої організованості. Людство стає могутньою силою, яку можна порівняти за впливом на природу з геологічними процесами. Тому необхідна розумна організація взаємодії суспільства з природою, на противагу стихійному, хижацькому ставленню до навколишнього середовища.
Тоталітарний політичний режим у колишньому Радянському Союзі не сприяв філософській творчості в Україні. У середині XX ст. філософія опинилась у становищі глибокої кризи, однак і за цих важких умов в Україні були філософи і філософські колективи, які зробили гідний внесок у вирішення філософських проблем природознавства, науки, діалектики, теорії пізнання, особистості, суспільства. Серед них виокремлюється своїми досягненнями Павло Васильович Копніп (1922-1971).
Завдяки П. Копніну почав зміщуватися головний акцент філософствування з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною у процесі її пізнавальної діяльності, а ще більше – на світоглядне осмислення світу, пізнавальні та світоглядні можливості суб’єкта, пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення зазначених реалій все ширше використовувався методологічний арсенал діалектики. Це стало особливо зрозумілим, коли П. Копнін на посаді директора Інституту філософії заснував замість відділу діалектичного матеріалізму відділ логіки наукового дослідження.
Створивши зі своїми першими учнями авторський колектив, він видав книгу “Логика научного исследования” (М., 1965), що стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як київська філософська школа. До авторського колективу книги входили А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. Попович, В. Черноволенко. Після від’їзду Копніна до Москви (у 1968 р. він став директором Інституту філософії Академії наук СРСР) і його передчасної смерті, творчий колектив київських філософів, очолений наступником П. Копніна на посаді директора Інституту філософії АН України Володимиром Шинкаруком, видав серію праць у започаткованому П. Копніним напрямі: “Людина і світ людини” (К., 1977), “Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій” (К., 1977) (авторський колектив у складі В. Шинкарука, В. Іванова, М. Тарасенка, О. Яценка, В. Табачковського, І. Молчанова, Ю. Осічнтока, Б. Починка, А. Лоя, М. Булатова, Є. Андроса) та інші фундаментальні праці. У спорідненому напрямі працювали М. Дученко (Київський університет), Ю. Бух а лов (Харківський університет) та ін. Крім Києва, оригінальні філософські школи сформувались у Львові та Одесі.
Отже, філософська думка в Україні продовжує функціонувати як органічна складова світової філософії. Вона оптимістично дивиться в майбутнє. На сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав і народів, утвердження в країні ринкової економічної системи, справжньої демократії, свобод і прав людини, смислу і якості життя людей, у світоглядній і методологічній підготовці кадрів творчих і відповідальних працівників.
Навчальний тренінг
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Коли і чому на теренах сучасної України виникли перші філософські ідеї?
2. Які періоди прийнято визначати в історії філософської думки в Україні?
3. Хто з українських мислителів став першим професійним філософом? Назвіть також філософів – викладачів Києво-Могилянської академії.
4. У чому сутність концепції “трьох світів” Г. С. Сковороди?
5. Чому Г. С. Сковороду вважають “українським Сократом”?
6. Які ідеї розвивала “університетська філософія” в Україні XIX ст.?
7. У чому сутність “філософії серця” в Україні?
8. Якою є доля марксистської філософії в Україні?
9. Які напрями розробляють сучасні українські філософи? 10. Які заклади й організації є нині провідними в українській філософській думці?
Тести
1. Історико-філософський прогрес – це рух до:
А) об’єктивно істинного знання; б) загальнолюдських цінностей; в) діалектико – матеріалістичного стилю мислення; г) відмови від філософського світогляду па користь релігійного світогляду.
2. Засновником професійної філософії в Україні був:
А) П. Русин; б) Г. Сковорода; в) Ф. Прокопович; г) 10. Дрогобич.
3. Братства в Україні XVІ-XVII ст. були організаціями:
А) освітніми; б) воєнізованими; в) економічними; г) антирелігійними.
4. Г. Сковорода ототожнював свій метод філософствування з методом:
А) Р. Декарта; б) Ф. Бекона; в) Сократа; г) Г. Гегеля; д) Г. Кониського.
5. Згідно з вченням Г. Сковороди, буття є взаємодією трьох світів: а) матеріального світу, ідеального світу, дуалістичного світу; б) макрокосму, мікрокосму, символічного світу; в) дикого світу, варварського світу, цивілізованого світу.
6. Філософія Г. Сковороди була орієнтована па ідеї:
А) герменевтики; б) феноменології; в) екзистенціалізму; г) томізму; д) позитивізму.
7. У Київському університеті в XIX ст. викладали філософи:
А) І. Франко; б) М. Драгоманов; в) Г. Кониський; г) М. Максимович; д) П. Куліш.
8. Філософський напрям, якому віддавав пріоритет у своїй творчості Т. Г. Шевченко, – це:
А) геоцентризм; б) антропоцентризм; в) евроцентризм; г) слов’яноцентризм.
9. Основними ідеями філософської творчості 0.0. Потебні є:
А) матерія і свідомість; б) народ і мова; в) нація і мова; г) історія пізнання і мова; д) індивідуальна і суспільна свідомість.
10. Основними ідеями філософської і наукової творчості академіка В. І. Вернадського є:
А) проблема біосфери; б) проблема ноосфери; в) проблема теплової смерті Всесвіту; г) проблема хвильової природи елементарних часток; д) проблема невизначеності у фізиці.
11. Марксистська філософія в Україні:
А) заборонена; б) забута; в) функціонує, як і раніше; г) функціонує як течія сучасної світової філософії.
12. Сучасна філософська думка в Україні розвивається у напрямах: а) створення власної національної філософії; б) спадкоємності щодо
Марксистської філософії; в) входження у світову філософську думку; г) надання пріоритету православній філософії; д) сучасного ірраціоналізму.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)