Економічна політика – Бєляєв О. О. – § 2. Сутність, принципи і складові економічної політики
Економічні функції держави реалізуються через її економічну політику. Що ж маємо розуміти стосовно останньої з погляду її предмета?
Тут треба зауважити, що це не просто дидактично-пізнавальна проблема, а важлива складова реальних надбудовних відносин, які відіграють вирішальну роль у процесі раціоналізації механізму функціонування будь-якої економічної системи.
У літературі, практично починаючи з праць Дж. М. Кейнса, у визначенні предмета економічної політики домінує її ототожнення з державним регулюванням. Так, Кейнс уважав, що оскільки економіка не може діяти самостійно, то економічна політика, яка виражає “загальну волю”, – це державне регулювання.
Як сукупність державних заходів впливу на економічні процеси тлумачив економічну політику і В. Ойкен. Фактично аналогічне розуміння її змісту знайдемо й у сучасному англійському словнику: “Економічна політика – це дії держави відносно економіки. Домінантною метою є оптимум добробуту, виражений у кількісних макро показниках, досягнутий за даних конкретних умов” . Такої самої позиції трактування економічної політики додержуються Ентоні Б. Аткінсон і Джозеф Е. Стигліц”, Джеффрі Сакс, а також автори російського навчального посібника “Економічна політика”, які, зокрема, узагальнюючи визначення згаданих авторів, пишуть: “…економічна політика, або державне регулювання економіки, покликана, можливо, виражати сукупну волю суспільства, вона конкретно втілюється в рішеннях і діях уряду, може коригувати економічні процеси” .
На наш погляд, останнє тлумачення поняття “економічна політика” не є коректним не тільки за формою, а й за методологічним розумінням, оскільки дана категорія визначається не через її сутність, а через спробу описати її зміст. А це, як свого часу писав В. І. Ленін, – “безплідна спроба”.
У навчальній літературі державне регулювання економіки трактується як безпосередній вплив держави на функціонування суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру для забезпечення нормальних умов дії ринкового механізму. Проте не викликає сумнівів те, що державне регулювання економіки – не що інше, як один зі складників економічної політики.
За об’єктами впливу його розглядають як діяльність щодо регулювання трьох взаємозв’язаних частин відтворювального процесу: регулювання ресурсів; регулювання виробництва, регулювання фінансів.
Зміст державного регулювання економіки визначається цілями, які стоять перед державними органами, а також засобами та інструментами, якими розпоряджається держава, здійснюючи економічну політику. За умов ринкових відносин державне регулювання економіки передбачає:
– інформування суб’єктів ринку про стан економіки країни і перспективи її розвитку;
– обгрунтування важливих положень економічної політики, яку мають намір провадити державні органи влади на даному етапі розвитку економіки;
– заходи щодо розвитку державного сектору економіки – одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні.
Зауважимо, що в контексті поставленої нами науково-дидактичної мети щодо визначення предмета та сутності економічної політики (як науки і навчальної дисципліни) концептуально важливо враховувати, що економічна наука включає два компоненти – позитивний і нормативний. Завданням першого є пошук відповіді на питання “що відбувається?” та пояснення ситуації, яка склалася в економіці; він служить базою для наукового прогнозування. Нормативний компонент характеризує процес дослідження проблеми в іпостасі “як має бути?” і, відповідно, сприяє виправленню ситуації завдяки розробленню “рецептів”, серед яких домінують правові. Прочитавши тему до кінця, ви зможете пересвідчитися, що органічне поєднання в реальній практиці цих двох компонентів характерне для предмета економічної політики. На наш погляд, саме таке розуміння її предмета і відрізняє дану науку (як і навчальну дисципліну) від навчального курсу “Державне регулювання економіки”, оскільки в останньому явно домінує нормативний підхід.
Отже, концептуальні відмінності в підходах до визначення предмета економічної політики і предмета державного регулювання економіки обумовлюються питомою вагою в них позитивного і нормативного компонентів.
З огляду на викладене ми переконуємося, що методологічно слушним може бути таке визначення сутності економічної політики: це концентрована, науково обгрунтована діяльність держави щодо цілеспрямованого керування функціональним розвитком економіки на макро і мікро рівні з метою забезпечення загального добробуту в країні.
Уважаємо, є підстави стверджувати виходячи з запропонованої дефініції сутності економічної політики, що у змістовному контексті відносно складових економічної теорії вона є близькою до політекономії, яка комплексно вивчає систему та механізм функціонування найзагальніших економічних законів у органічному зв’язку із соціально-політичними процесами та явищами.
Економічну політику формують певні суспільні суб’єкти, які залежно від ролі в цьому процесі поділяються на дві групи: перша – носії економічної політики; друга – носії впливу на економічну політику. До першої групи належать ті суб’єкти, чиї повноваження закріплені законом. Узгоджувальним суб’єктом цієї групи, як уже було зазначено, є держава в особі найвищих органів влади – уряду та парламенту (в Україні – Верховної Ради). Тут багато залежить і від особистості першої особи виконавчої влади, її державного мислення, компетентності, несхибності та рішучості в діях.
Група носіїв впливу на економічну політику не бере безпосередньої участі в її розробленні, але може суттєво впливати на цей процес. До цієї групи належать партії та політичні рухи, профспілки, громадські організації, засоби масової інформації тощо. Домагаючись задоволення своїх інтересів, вони “тиснуть” на органи законодавчої та виконавчої влади.
Особливу роль виконує народ, який обирає депутатів різних рівнів та президентів своїх країн, оскільки саме від виборців залежить, кому буде надано перевагу. А такими стануть ті кандидати, які, на думку населення, зможуть задовольнити його потреби.
В організаційному аспекті економічна політика виступає в органічній єдності двох складників – юридичних законів і економічних програм. Вони доповнюють один одного своїми методами керування та регулювання тих чи тих елементів економіки як єдиного соціально-економічного комплексу. На цьому грунті формується економічна політика як єдине ціле, що забезпечується добором цілей та інструментів їх досягнення.
Економічна політика, як і будь-яка політика, – це цілі й завдання, які ставлять соціальні суб’єкти виходячи зі своїх інтересів, а також інструменти, за допомогою яких ці цілі досягаються. Характер та зміст цілей (про що ви дізнаєтеся з дальшого матеріалу) залежить від об’єктивних факторів. При цьому для кожного конкретного періоду цілі визначаються проблемами, які виникли і які конче потрібно розв’язати. ЦІ проблеми бувають неоднаковими за своєю складністю і термінами їх розв’язання. Залежно від цього цілі поділяються на глобальні, основні та поточні.
До глобальних належать цілі, які віддзеркалюють найважливіші завдання суспільства, характеризують Його економічний і політичний устрій та спрямовані на правове забезпечення життєдіяльності людей. До таких цілей слід віднести: забезпечення добробуту, економічної свободи, соціальної справедливості тощо, а їх розв’язання розраховане на тривалу перспективу.
Цілі, на базі яких розв’язують цілий комплекс проблем, називають основними. Вони є підвалинами поступового розв’язання глобальних цілей; їх можна конкретно сформулювати і розрахувати на коротшу перспективу (5-7-10 років). Наприклад, темпи щорічного економічного зростання протягом певного періоду.
Поточні цілі передбачають удосконалення якогось одного боку економічного процесу і потребують оперативного реагування (приміром підвищення заробітної плати, пенсій тощо).
Слід мати на увазі й те, що цілі можуть не тільки доповнювати одна одну, а й протидіяти і навіть суперечити одна одній. Наприклад, забезпечення повної зайнятості зменшує рівень безробіття, але ліквідація останнього може призвести до зниження зарплати, продуктивності праці та ін. Отож, ціль не варто абсолютизувати, а потрібно зупинятися на тій межі, за якою вона (ціль) починає породжувати негативні наслідки.
Водночас потрібно розробляти й інструменти, за допомогою яких досягаються цілі. Цей процес є надзвичайно важливим в економічній політиці.
За характером і масштабами впливу на ціль інструменти поділяються на сукупні й окремі, прямої та опосередкованої дії (адміністративні та економічні).
Сукупні інструменти – це система показників (бюджетна, кредитна, податкова політика), які застосовуються до основних цілей.
Окремі інструменти – це один із показників системи (якийсь один податок, процентна ставка тощо).
Інструменти прямої дії – це ті, які мають приписний характер, тобто обов’язкові для виконання (як звичайно – адміністративні); непрямої дії – ті, що дають можливість вибирати варіанти для досягнення цілі (економічні важелі). Розумне поєднання правових (адміністративних) норм і економічних важелів – дуже складне завдання, яке й перебуває в центрі уваги теорії економічної політики.
З-поміж основних чинників, що обумовлюють зростання ролі економічної політики в суспільстві, можна виокремити технологічні, соціальні, керівні та зовнішньополітичні.
Крім того, зміст економічної політики, як і її специфіка, характеризується такими основними умовами:
– рівнем пізнання суспільством економічних законів та закономірностей розвитку економічних явищ і процесів;
– завданнями і цілями, які ставить суспільство (держава) на тому чи тому етапі свого розвитку;
– конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування економіки (ринкового саморегулювання і державного регулювання);
– етапом, на якому перебуває країна за переходу до тієї чи тієї моделі господарювання (міра завершеності технологічної, структурної перебудови тощо);
– специфічними для кожної країни передумовами і формами становлення відповідної моделі господарювання (економічними, політичними, культурними, соціально-психологічними).
Варто зазначити, що й у дослідженні економічної політики періоду сучасної ринкової трансформації також застосовуються нормативний і позитивний компоненти аналізу, причому в різних співвідношеннях і формах. Зокрема в Україні приблизно з другої половини 1990-х рр. нестачі в рекомендаціях з приводу ринкових реформ і “повернення держави в економіку” не відчувається, тобто питання “як має бути?” обговорюється й досі. Але вважаємо, що кориснішим є правильне розуміння того, що відбувається в країн/, позитивне осмислення цих процесів, наукове пояснення тенденцій розвитку. Щоправда, для більшості науковців проблематичним є одержання своєчасної та коректної інформації, адже вкрай потрібною умовою позитивного аналізу є об’єктивне вивчення національно-психологічної та соціально-економічної специфіки (а не її гіпертрофована абсолютизація), що дає можливість більш конструктивно моделювати національну економічну політику.
Не викликає сумнівів той факт, що в цілому економічна політика має базуватись на відповідних загальних принципах. Під останніми розуміють основні положення, які слід брати до уваги під час її розроблення та реалізації.
По-перше, уважаємо, що стрижневим принципом економічної політики є науковість. Наукова обгрунтованість економічної політики обумовлюється тим, наскільки повно в ній ураховано вимоги об’єктивних економічних законів, механізм їхньої дії. Науковість виявляється в об’єктивності та прагненні максимально “очиститись” від суб’єктивних підходів, які базуються на інтересах окремих партій та їхніх лідерів.
По-друге, науковість економічної політики доповнюється таким принципом, як комплексність (системність) здійснення економічних заходів, урахування механізму взаємодії базису і надбудови, економіки та соціальної сфери. Якщо економічна політика здійснюється не комплексно, то вона не дає бажаних результатів, бо застосування одних заходів та нехтування іншими знижує її ефективність. Про це влучно висловився Я. Корнаї: “Загальна сума десяти різних половинчастих результатів дорівнює не сумі п’яти повноцінних успіхів, а скоріше – п’ятьом повноцінним поразкам” . Інакше кажучи, під час розроблення і реалізації економічної політики вкрай важливо цілісно бачити економічні реалії. Наприклад, на початку 1990-х рр. в Україні неможливо було розв’язати проблему реформування цін, не визначившись у питаннях рівня монополізації виробництва, податкової політики, побудови банківської системи тощо. На жаль, комплексного підходу до розв’язання як згаданого питання, так і загальної проблеми ринкової трансформації в країні бракувало. Сьогодні також він чітко не проглядається.
По-третє, принциповим в економічній політиці є і реалізм у встановленні співвідношення цілей та засобів їхньої реалізації, тобто реальна оцінка наявного економічного потенціалу. Якщо обмежуватися тут лише добрими намірами чи просто бажаннями, як це робило, наприклад, “Озиме покоління” під час останньої виборчої кампанії, то це нагадує розмову з Задзеркалля в казці “Аліса в країні чудес” англійського математика Чарльза Джонсона, відомого під псевдонімом Льюїса Керола: “Я духів вшивати можу з безодні, – проголосив один. – І я можу, і кожний це може. Тут питання лише в тому, а чи відгукнуться вони на оклик, – зауважив скептик”. Отже, дієвою може бути лише та політика, яка “відгукується” на принцип “витрати – випуск”.
По-четверте, це принцип конкретно-історичного підходу до розроблення економічної політики, ідеться про те, що вона не може бути єдиною за своїм змістом як “для всіх часів і народів”, так і навіть для окремої країни на різних етапах її розвитку.
По-п’яте, це врахування різних варіантів економічного розвитку країни, тобто принцип альтернативності економічної політики. При цьому вона може бути також орієнтована на першочергове розв’язання окремих проблем чи на захист інтересів певних сфер. Однак зворотним боком тут може стати порушення комплексності, цілісності економічного підходу. Але оскільки економіці іманентна рівновага, то небезпечні і тривалі розлади є здебільшого наслідком дій некомпетентних політиків. Ось чому потрібний громадський нагляд, щоб такі дії (чи бездіяльність) не завдавали прямої шкоди державі, а також відповідно до “активістської” доктрини економічної політики важливо, щоб політичні діячі, державні інституції оперативно реагували на зміну економічних умов і вносили відповідні корективи.
По-шосте, важливий принцип економічної політики – це чітка постановка довгострокової мети та визначення основного напряму, форм і методів її досягнення. Тому з погляду безпосередньої практики економічну політику можна розглядати і як наукову розробку на основі пізнаних економічних законів, програми соціально-економічного розвитку країни на відповідний період та її цілеспрямованої реалізації на макро і мікро рівні.
До речі, у такому аспекті економічна політика являє органічну єдність двох складових – економічної стратегії та економічної тактики.
Економічна стратегія передбачає визначення довгострокових цілей розвитку економіки та пріоритетних напрямів їх досягнення. За своєю сутністю – це підсистема (в системі економічної політики) забезпечення адекватності господарського механізму цілям і напрямам стратегічного розвитку країни. Така стратегія – дуже важливий елемент усієї “технології” економічної політики. Вона розробляється переважно як соціально-економічна програма
(платформа) суб’єктів політики: держави та її владних структур, політичних партій, рухів, лідерів тощо. Адже виходячи з формальної логіки, саме вони мають у концентрованій формі виражати інтереси суспільства і реалізовувати можливості економічного розвитку. Проте не слід забувати, що потреби різних груп, верств, класів (страт) населення диференційовані та розпорошені. Навіть за поверхового підходу виявляється розбіжність у потребах виборців і політичних партій, правлячої еліти. Ясна річ, що виборці заінтересовані в максимізації кількості голосів та в одержанні і збереженні офіційних посад, хоч і є аксіомою те, що економічна політика покликана виражати інтереси і підвищувати добробут населення. Ці суперечливі соціально-політичні завдання віддзеркалюються в моделюванні економічної політики.
Також не потребує доказів і те, що кожна з наявних соціально-економічних програм відбиває специфіку інтересів тих чи тих політичних суб’єктів, які ці програми розробляли. Зрозуміло, якщо це серйозна політична сила, а не політичні “напівфабрикати” і “фантоми”, котрі масово виникають практично з “нізвідкіль”, особливо в пострадянських країнах. У них немає навіть електорату, а їхні “партайтеносе” замість інтелекту мають лише гіпертрофовані амбіції.
Водночас світовий досвід переконує, що існують загальні засади, закономірності створення стратегічних програм, розробляти які доцільно починаючи з визначення та формулювання загальнонаціональної мети. Вона має бути, з одного боку, конструктивною і важливою саме для даного суспільства, а з другого – соціально прийнятною та привабливою для всіх груп і верств населення.
Як свідчить наша національна практика (до речі, і Росії теж), визначення загальнонаціональної мети – вельми складне завдання, бо вона має консолідувати всі соціальні верстви і групи населення та “надихати” їх на конструктивні соціальні дії, об’єднуючи їхні зусилля.
Відомо, що під час формування ринкових відносин економічна політика здійснюється на тлі активного соціального структурування різних груп населення, усередині яких формуються неоднакові і навіть діаметрально протилежні потреби та інтереси, а відповідно, і політичні пристрасті й настанови. Сьогодні для переважної більшості нашого народу і перш за все для так званої еліти домінуючою стала позиція, що перегукується з закликом Терентія Пузиря – глитая-мільйонера із класичної п’єси Івана Карпика Карого “Хазяїн”: “Хапай! Хапай! Хапай!…”,- і чим ближче до влади, тим більше “за глитнеш”. І зрозуміло, що саме тому новоявлення, нувориші за всяку ціну прагнуть потрапити до влади, щоб мати змогу “приватизувати” якомога більше та убезпечити себе від будь-якої відповідальності. їхні прізвища вже кілька останніх “депутатських виборчих баталій” є притчею на язиці. А що стосується пошуку національної ідеї, то для більшості з них ця проблема перебуває далеко за межами їхніх розумових здібностей.
Напевно тому так і не змогла згуртувати соціальні та політичні сили в Україні висунута (але не обгрунтована) ще на початку 1990-х рр. мета-ідея побудови демократичного та заможного соціально орієнтованого суспільства. Ця ідея так і залишилась політичним гаслом, не ставши “матеріальною силою”.
Дивно, але більшість наших співгромадян практично не розуміє сучасної економічної і політичної ситуації в країні. Так, майже 1/4 респондентів згідно із соціологічним опитуванням, проведеним 2002 року, “повністю не схвалюють” або “скоріше не схвалюють” розвиток приватного підприємництва (бізнесу) в Україні, а близько ЗО % ще не визначились щодо даного питання. Понад 2/3 опитаних не бажають працювати на приватного підприємця або не визначились щодо цього. Інтересуються політичною ситуацією 12 %, а особами-членами політичних партій та суспільно-політичних рухів – 2,9 % опитаних.
Обов’язковими ж засадами формування змісту стратегічної економічної програми є: акумулятивні (нагромаджувальні); інноваційні (що генерують новизну); мобілізаційні як з погляду ресурсів, так і ідей, а також принцип конкретності та ясності для переважної більшості громадян.
Економічна тактика – це розроблення й упровадження ефективних господарських форм і методів реалізації економічної стратегії. За своєю сутністю економічна тактика передбачає забезпечення господарським механізмом цілей і напрямів стратегічного розвитку економіки країни.
У розвинутих державах економічна тактика базується на фінансово-грошовому регулюванні, яке доповнюється ціновою, податковою, інвестиційною, структурною, науково-технічною, регіональною, антимонопольною та іншою політикою.
Необхідна умова такого регулювання – наявність досконалого ринкового середовища, яке має оперативно та без викривлень передавати керівні рішення та імпульси, які “генерує” держава. Головним же для державної стратегії в сучасному ринковому середовищі є подвійне завдання: по-перше, підтримка, а по-друге, модернізація дії ринкового механізму. У межах першого завдання (підтримки ринку) держава має забезпечити відповідну суспільну сферу, яка включає правову базу, політичну і соціальну стабільність, підтримку плюралізму, охорону власності тощо. Щодо другого завдання, то загальновизнано, що за своєю суттю ринкові закони є анти гуманними, неефективними і несправедливими із соціального погляду, оскільки не забезпечують людині права на якісний рівень життя і праці.
Отже, потреба у державному втручанні у функціонування ринку обумовлена таким:
А) збоями в механізмі функціонування ринкової системи;
Б) пошуком ефективніших економічних варіантів (крім ринкових) задоволення потреб у суспільних благах;
В) вирівнюванням зовнішніх ефектів, породжених неспроможністю ринку в певних ситуаціях розв’язувати завдання розвитку економіки та її складових (конкурентного ринкового середовища, монополізму, економічних циклів, макроекономічних криз тощо).
Цих та інших вад ринку і мусить позбавлятися держава за допомогою своєї економічної політики.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)