Економічна політика – Бєляєв О. О. – § 2. Система цілей економічної політики
За сучасних умов економічна політика визначається: ° концентрованим характером – держава мобілізує великі матеріальні та грошові ресурси, поєднує економічні й адміністративно-правові форми, регулює не тільки внутрішні, а й зовнішні умови виробництва;
– масштабністю – держава проводить короткострокову і довгострокову політику, охоплює різні сфери і рівні господарської діяльності;
– постійним характером державної політики, тобто вона є невід’ємним елементом сучасного життя;
– різноманітними методами впливу на економіку (економічні, соціальні, правові, адміністративні).
Очевидно, що сьогодні склалася комплексна система постійного державного впливу на економіку, яка функціонує на основі досягнень НТП і базується на ідеях тієї чи тієї наукової економічної школи. Інакше кажучи, економічна політика спирається на економічну науку, яка визначає сутність економічної політики, завдання і методи її реалізації.
Об’єктивна мета державної політики, яка залишається незмінною в будь-який період на будь-якій стадії розвитку країни, – це стимулювання ефективності ринкової економіки, пом’якшення суперечностей ринкового механізму, тобто йдеться про те, що державна політика має бути пов’язаною з ринковим механізмом. Завдання ж економічної політики диктуються тими потребами розвитку, які висуває сучасна дійсність. Отже, залежно від періоду розвитку міняються не тільки завдання економічної політики, а і її види: анти циклічна, антиінфляційна, економічного зростання або стабілізації.
Між тим ефективність державної політики є відносною, оскільки вона будується на базі стихійного ринкового механізму. Передусім слід відзначити той факт, що окремі державні заходи за одних обставин можуть бути ефективними, а за інших – навпаки. З другого боку, непрямий, опосередкований зв’язок методів регулювання з економікою створює завжди часовий лаг, тобто розрив між часом ужиття державних заходів і часом, коли вони дають певний результат, через що ефективність державного впливу на економіку знижується. Іще варто додати, що заходи державного впливу на економіку, як звичайно, запізнюються, уживаються після очевидних кризових процесів. Безперечно, все це знижує результативність державного впливу на економіку.
Дієвість державного впливу на економіку залежить також і від того, наскільки політика держави віддзеркалює інтереси всього суспільства, а не окремих його груп: розширення демократичного змісту державної політики, безумовно, підвищує її ефективність.
Підвищенню ефективності державного регулювання економіки може певною мірою сприяти економічне прогнозування. Воно передбачає застосування, по-перше, індексів випереджальних показників (таких як курс акцій), котрі змінюються раніше ніж виробництво, а тому можуть сигналізувати про наближення кризи, і, по-друге, економічних моделей, за допомогою яких описуються будь-які сторони економіки і перспективи їх розвитку. Безсумнівно, використання в економічній політиці економічного прогнозування робить її більш дійовою.
Якщо розглядати державну економічну політику як постійний політичний процес (а такий підхід є одним з найбільш використовуваних і популярних), то тоді варто наголошувати на цілях, змісті дій, характеристиках учасників і результатах державної економічної політики.
Найважливіші характеристики державної економічної політики, які вона повинна мати в цілому, зводяться до відповідності таким показникам. Державна економічна політика мусить:
– гнучко реагувати на зміни, що відбуваються в суспільстві і державі;
– мати комплексний характер і розглядати будь-яку проблему тільки у взаємозв’язку з іншими проблемами;
– бути ефективною і результативною;
– викликати довіру населення.
Державна економічна політика може розроблятись і реалізовуватися на кількох рівнях залежно від масштабу розв’язуваної проблеми або охоплення суспільної сфери. Ці рівні визначають цілі і стратегію політики, характер організацій та індивідів, що беруть у ній участь, методи здійснення і наслідки. Звичайно виділяють три рівні державної економічної політики:
1) макрорівень у глобальних масштабах країни, групи країн;
2) мета рівень, що включає окремі сфери і напрями;
3) мікро рівень, на якому розв’язуються локальні проблеми.
Крім того, виокремлюють також загальнодержавну, регіональну і місцеву політики. Зрозуміло, що грань між ними вельми умовна, так, наприклад, загальнонаціональна державна економічна політика передбачає її доведення до низових ланок державної влади, а також можливість безпосередньо впливати на конкретних громадян держави.
Загалом розвиток демократії потребує встановлення між державою і громадянським суспільством різноманітних і численних зв’язків, оскільки кожна сторона виконує певні функції і завдання в регулюванні соціальних процесів. Державна влада організовує різні суспільні сфери або керує ними, але водночас і громадянське суспільство має суттєві можливості впливу на владу і політику, використовуючи свої інститути (партії; групи інтересів, ЗМІ, громадські лідери тощо). Додамо, що для державної економічної політики характерна ієрархічна підлеглість цілей, яку можна подати як “дерево” або “піраміду” цілей.
Виходячи з функцій держави та основних принципів формування економічної політики виділимо такі рівні в системі національних інтересів (рис. 2).
Рис. 2. Формування системи цілей державної економічної політики
На глобальному рівні заведено вирізняти вищу (глобальну) мету розвитку національної економіки, яка передбачає забезпечення максимального добробуту суспільства. Цю мету важко однозначно сформулювати й оцінити кількісно, тобто певною мірою вона має умовний характер.
Вища мета розвитку суспільства конкретизується в системі цілей другого рівня, які умовно називають головними (генеральними) цілями. У спеціальній літературі такі цілі часто трактують як функції держави. Досягнення їх є своєрідним засобом для реалізації глобальної мети розвитку суспільства.
Генеральні цілі конкретизуються за допомогою стратегічних цілей, які нерозривно пов’язані з об’єктами державного регулювання економіки, а також пов’язані між собою. їхній склад не може залишатися незмінним і має коригуватися залежно від зміни реальної політичної й економічної ситуації в країні, системи соціальних пріоритетів, рівня усвідомлення суб’єктами державного регулювання системи пріоритетів, установленої урядовими органами на певний період часу, і т. п.
Нагромаджений досвід державного регулювання економіки в промислово розвинених країнах Заходу дає підстави для визначення доволі стійкої стандартної групи показників, які в сукупності досить чітко відбивають зовнішню мету державного втручання в економіку. Разом з тим цілком зрозуміло, що в окремих країнах і в різні періоди склад цих цілей може уточнюватися з огляду на кількість накреслених цілей і на їх ієрархічне розташування.
У спеціальній літературі переважно виокремлюють чотири основні стратегічні цілі:
– забезпечення потрібних темпів економічного зростання;
– забезпечення повної зайнятості населення країни;
– стабільність рівня цін і стійкість національної валюти;
– підтримування зовнішньоекономічної рівноваги.
У промислово розвинених країнах Заходу забезпечення належних темпів економічного зростання розглядається як першорядне економічне завдання, вирішення якого пов’язується з абсолютним і відносним збільшенням ВНП.
Головною перевагою показника темпів економічного зростання можна вважати те, що він дає уявлення про збільшення реального ВНП і досягнутий прогрес у галузі продуктивності праці. Вада цього показника – він не відбиває соціальної нерівності в розподілі продукту і негативних наслідків впливу економіки на стан навколишнього природного середовища.
Розв’язання проблеми забезпечення необхідних темпів економічного зростання тісно пов’язане з вирішенням завдання забезпечення повної зайнятості, а це – досягнення максимально можливого і стабільного на перспективу використання всього працездатного населення країни.
Досвід розвинених країн свідчить, що мета, яка полягає в забезпеченні стабільності рівня цін, уважається досягнутою в тому разі, коли рівень інфляції становить 1-2 %, тобто інфляція є “повзуча”. Якщо інфляція перевищує цей рівень, то це призводить до втрати стійкості національної валюти, а відомо, що підтримування стабільності національної валюти найважливіше завдання державного регулювання економіки. Словом, досягнення перелічених цілей означає встановлення в рамках національної економіки відносної макроекономічної рівноваги.
Отже, головна мета державного регулювання економіки має органічно трансформуватися в систему конкретних цільових настанов. Проте визначити таку гармонійну й узгоджену систему цілей доволі складно. Основна проблема полягає в установленні оптимальної комбінації взаємопов’язаних, але водночас і суперечливих цілей. Тому перш ніж розробляти концепцію державного регулювання економіки, конче треба забезпечити певну рівновагу в співвідношенні цілей.
У зв’язку з цим уважаємо за доцільне зупинитися на такому. Світовий досвід державного регулювання економіки дає можливість висновувати, що воно має орієнтуватися на досягнення якнайвищої ефективності національної економіки, що забезпечує стійке зростання добробуту суспільства. Зрозуміло, що таке трактування глобальної економічної мети є дуже загальним і універсальним, але саме в цьому і полягає її основна перевага. Навіть у такій загальній формі ця мета є критеріальна, оскільки віддзеркалює непроминальні інтереси нації.
Разом з тим варто нагадати, що цілі державного регулювання економіки набувають певної конкретності, коли вишиковуються в часі і просторі і вимірюються з наявними коштами (ресурсами). У забезпеченні їхнього взаємозв’язку і полягає мистецтво уряду, який зобов’язаний робити це як за стабільних часів, так і в періоди перетворень, коли ціна помилок буває особливо високою.
Існує кілька загальних принципів розроблення цілей державного регулювання економіки:
Відповідність конкретної мети сутності суспільно-економічного устрою і генеральної мети діяльності держави – збереженню, зміцненню й удосконаленню наявного устрою;
– практична потреба досягнення мети та її наукова обгрунтованість;
– виправдана постановка і здійснення будь-якої мети державного регулювання економіки, яка поліпшує стан економіки в цілому, в окремому секторі, на господарському об’єкті, не завдаючи нікому шкоди;
– якщо досягнення мети призводить до збитків у якихось об’єктів, то ці збитки мають бути повністю відшкодовані;
– будь-яка мета державного регулювання економіки може бути поставлена і досягнута тільки у взаємодії з усіма іншими цілями відповідно до її місця в системі пріоритетів цілей;
– поставлені цілі не мають виходити за рамки можливого, тобто їх слід ставити не тільки в межах чинних юридичних норм (їх за крайньої потреби можна змінити відповідно до встановленої процедури), а й у межах реальних кордонів;
– для досягнення цілей державного регулювання економіки має вистачати фінансових, організаційних ресурсів і кадрів;
– поставлені цілі мають бути прозорими, зрозумілими і бажаними для населення, а також для груп з особливими економічними інтересами.
Останній принцип є найбільш значущим, оскільки ті самі цілі державного регулювання економіки в аналогічних ситуаціях у різних країнах і за різних урядів абсолютно по-різному оцінювала громадськість, і тому вони були або здійсненними, або нездійсненними. Довіра до уряду і його економічної політики з боку суб’єктів господарювання і переважної більшості населення так само, як і недовіра, характеризується великою інерцією і стає реальною силою в процесі досягнення цілей державного регулювання економіки. Населення може або підтримувати політику уряду, вірити обіцянкам державних діячів, діяти відповідно до їхніх закликів, наприклад, придбавати державні цінні папери, не вимагати підвищення заробітної плати, або, навчене гірким досвідом і не раз обдурене, виявляти байдужість чи навіть протидіяти державній економічній політиці.
Отже, загальний механізм визначення політичних цілей і пріоритетів у демократичному суспільстві – складний процес; він характеризується і формальними, і неформальними відносинами та зв’язками між різними державними й суспільними структурами. Крім парламенту, уряду і державної адміністрації, у встановленні цілей і напрямів державної економічної політики активну участь беруть політичні партії, наукові центри та інститути, групи з особливими інтересами, або групи інтересів, ЗМІ.
Усе це істотно ускладнює знаходження соціального консенсусу між різними політичними і соціальними силами з цього приводу, особливо за умов політичного плюралізму. Тут багато важить також позиція виборців, на яку мають орієнтуватися політичні і державні лідери.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)