Економічна політика – Бєляєв О. О. – § 3. Пріоритети соціальної політики в перехідній економіці України
У значної частини населення України середньомісячний грошовий дохід набагато менший за рівень малозабезпеченості. Наприклад, 1998 року середньомісячний грошовий дохід у IV кварталі на душу населення становив 92 грн., а рівень малозабезпеченості був 109 грн. Очевидно, що для покриття різниці між межею малозабезпеченості і середньодушовим доходом люди змушені знаходити додаткові кошти, джерелом яких, ясна річ, є не задекларована діяльність. В основному не задекларовані доходи, які населення спрямовує на споживання, дають особисте підсобне господарство, різноманітні послуги на дому, індивідуальна і сімейна зайнятість у сфері бізнесу, праця в торгівлі та сфері послуг, а також інші форми зайнятості в тіньовій економіці.
Не задекларовані доходи громадян є типовою ознакою тіньової економіки. Між іншим остання має неоднозначну оцінку. З одного боку, тіньова економіка спричинила падіння ВВП, а з другого вона є наслідком економічної кризи і свідченням зміни соціальних орієнтирів суспільства. Висококваліфікована праця перестала відповідно високо оплачуватися, і населення почало віддавати перевагу примітивній, але більш високооплачуваній праці в приватних фірмах, кооперативах, за контрактами і т. ін. Молодь, звичайно, пристосовується до попиту на ринку пращ. Мотиви негайного збагачення швидко взяли верх над прагненням працювати на благо суспільства. Ми на власному досвіді змогли переконатись у правоті Маркса стосовно примату матеріального над духовним: особистий інтерес не бере до уваги ідеологічні міркування та потреби суспільства, а підпорядковується тільки власній вигоді. Зрештою висококваліфікована, інтелектуальна праця, котра сприяє економічному зростанню та науково-технічному прогресу, поступилася місцем пращ, яка не потребує особливих розумових здібностей, часто з кримінальним нахилом, але з негайними і високими заробітками, що аж ніяк не забезпечує довгострокового економічного розвитку.
Соціальна структура населення. Перехід до ринку обумовив зміни в соціальній структурі населення. В останні дореформені роки поняття забезпеченості громадян було досить невизначеним. Деякі науковці вважають, що наразі можна припустити, що 1990 року до найбідніших верств населення належали особи, середньодушовий дохід яких не перевищував 75 крб. на місяць, до бідних – від 75 до 100 крб.; до середньо забезпечених – від 100 до 150 крб., а понад 150 крб. – до громадян з достатком. Узявши цей розподіл за критерій, можна побачити, що 1998 року розподіл населення за середньодушовим сукупним доходом змінився так: уже 95,8% населення належали до осіб з доходом до 100 крб., з яких на дохід до 75 крб. припадало 91,3%, тобто раптом усі ці люди опинилися за межею бідності; і тільки 4,2 % населення отримувало доходи понад 100 крб. і могло бути віднесеним до середньо забезпечених громадян.
У світовій практиці для аналізу розподілу населення за різними групами доходів послуговуються коефіцієнтом Джині. Збільшення коефіцієнта вказує на посилення розшарування населення, а зменшення – на згладжування різниці в доходах. Уявлення про порівняльний розподіл доходів у різних країнах світу можна дістати з табл. 6.
Таблиця 6
КОЕФІЦІЄНТ ДЖИНІ ДЛЯ РІЗНИХ КРАЇН1
| Країна | Рік | Коефіцієнт Джині |
| СРСР | 1985 | 25,6 |
| Росія | 1993 | 26,0 |
| Швеція | 1987 | 30,4 |
| Великобританія | 1985 | 29,7 |
| Німеччина | 1984 | 25,0 |
| Італія | 1986 | 31,0 |
| США | 1982 | 46,6 |
| Чилі | 1994 | 56,5 |
| Бразилія | 1989 | 63,4 |
| Мексика | 1992 | 50,3 |
| 1996 | 69,2 | |
| 1997 | 69,7 | |
| Україна | 1998 | |
| І квартал | 73,3 | |
| II квартал | 74,1 | |
| III квартал | 74,1 |
Як видно з таблиці, коефіцієнт Джині для України свідчить, що, по-перше, розшарування в 1997 та 1998 рр. прогресувало, по-друге, воно значно перевищувало цей показник у Бразилії як країні з найглибшим соціальним розшаруванням (відповідно 74,3 і 63,4), і, по-третє, нерівність розподілу доходів в Україні у 2-3 рази перебільшує пропорції розподілу в західноєвропейських країнах.
Моделі економічної політики. З огляду на світовий досвід соціальну політику в Україні може бути побудовано за двома моделями розвитку: демократичним або аристократичним. Демократична модель грунтується на реалізації людиною своїх можливостей, поліпшенні системи розподілу в напрямку скорочення розриву в рівні життя між бідними і багатими верствами населення, на високій відповідальності держави перед своїми громадянами. Аристократична ж модель передбачає глибоку соціально-економічну диференціацію у суспільстві, передавання з покоління в покоління набутого соціального статусу, нерівні можливості громадян у користуванні державною та суспільною власністю.
На жаль, економічний розвиток України явно тяжіє до аристократичної моделі соціального становища. Для держави стає все більш характерним низький рівень оплати праці, висока частка доходів від особистого підсобного господарства, втрата і моральних ідеалів, і матеріальних стимулів до висококваліфікованої й інтелектуальної праці, засилля в політичній, економічний, культурній сферах великого капіталу. Проте можливості демократичної моделі розвитку Україна ще не втратила остаточно. Але демократичні перетворення потребують проведення тонко виваженої економічної політики з акцентом на розвиток людського капіталу, соціальної справедливості та обмеження засилля бюрократичного державного апарату і монополістичних формувань.
Сукупний результат змін, що відбулись у трансформаційному періоді, указують на чітку тенденцію до зниження ролі держави в розподільних та перерозподільних процесах. Так, з 1995 р. по 1999 р. частка видатків зведеного бюджету України у ВВП поступово зменшилася з 44,6 % до 27,3 %, і це за умови стійкого зменшення реального обсягу ВВП. Без сумніву, це є ознакою надання урядом більшого простору для дії ринкових сил. Однак разом з тим скорочуються видатки на соціальні заходи.
Таблиця 7
ВИДАТКИ ЗВЕДЕНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ НА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ЦІЛІ, % до ВВП
| Показник | 1995 р. | 1997 р. | 1999 р. | 2000 р. |
| ДОХОДИ | 38,0 | 30,1 | 25,9 | 28,01 |
| Видатки | 44,6 | 36,8 | 27,3 | 27,3 |
| Видатки без Пенсійного фонду | 37,0 | 36,8 | 27,3 | 27,3 |
| Видатки на соціально-культурні цілі та науку, у т. ч.: | 17,6 | 17,1 | 10,6 | 11,4 |
| Освіта. | 5,4 | 5,4 | 3,7 | 4,1 |
| Наука | 0,4 | 0,6 | 0,2 | 0,1 |
| Охорона здоров’я | 4,1 | 4,2 | 3,0 | 2,8 |
| Соціальний захист населення | 6,1 | 6,0 | 3,2 | 3,5 |
Як видно з табл. 7, видатки на соціально-культурні цілі скоротилися з 17,6% ВВП у 1995 р. до 11,4%- у 2000 р. Таке скорочення соціальних витрат є реакцією на падіння обсягу ВВП, адже між рівнем ВВП на душу населення і питомою вагою витрат на соціальні у ВВП існують певні макроекономічні залежності. Економічна політика уряду України має брати до уваги, що видатки на науку, освіту та охорону здоров’я треба прогнозувати на рівні країн з аналогічним душовим обсягом ВВП, а це країни Південної та Східної Азії.
Крім обсягу ВВП на душу населення, на стан соціальних видатків впливає:
– рівень податкових надходжень;
– зміни в доходах населення;
– зміни в структурі та рівні бідності;
– традиції.
Державна допомога малозабезпеченим верствам населення. Глибока соціальна диференціація потребує заходів щодо її згладжування. Це є пріоритетом соціальної політики разом з формуванням “середньої верстви населення”. Реалізація цієї мети передбачає, по-перше, політику сприяння економічному зростанню та підвищенню на цій основі платоспроможного попиту. По-друге, конче треба реформувати систему надання соціальних виплат громадянам на підставі адресної соціальної допомоги бідним і малозабезпеченим громадянам, скасувати пільги забезпеченим і працюючим громадянам, суттєво змінити систему соціального та пенсійного страхування, удосконалити та посилити діяльність служб соціального захисту для боротьби з бідністю.
Для того щоб надавати цілком підставну соціальну допомогу, слід визначити критерії бідності й нормативи допомоги. Найраціональнішою є пропозиція, що єдиним критерієм для надання допомоги має бути сукупний дохід сім’ї. Однак практичне впровадження цього критерію зазнає чималих труднощів через методичні хиби. Критерій для надання соціальної допомоги треба ретельно узгодити з мінімальною заробітною платою, з мінімальною пенсією, з прожитковим мінімумом для членів сім’ї, який відрізняється для дітей неоднакових вікових категорій, студентів, інвалідів тощо, а також з неоподатковуваним мінімумом.
Як звичайно, у більшості країн світу використовують спеціальні шкали для встановлення допомоги бідним. Еквівалентні шкали підвищують у великих сім’ях дохід на одну особу порівняно із середньодушовим. Наприклад, у Росії такий коефіцієнт перерахунку для сім’ї з двох осіб становить 1,78, із трьох – 2,42, з чотирьох – 2,996. Це означає, що дохід сім’ї з двох, трьох, чотирьох і т. д. осіб ділиться відповідно не на 2,3,4 і т. д., а на 1,78, 2,42,2,996. У разі застосування цієї методики в Україні розрахунок буде такий: якщо сім’я складатиметься з трьох осіб і її сукупний дохід дорівнюватиме 900 грн., то для визначення середньодушового доходу цієї сім’ї сукупний дохід ділитиметься не на 3, а на коефіцієнт 2,42. Тоді середньодушовий дохід становитиме 371,9 грн., а не 300 гр. Використання в практиці соціальної допомоги таких шкал дозволило б скоротити видатки бюджету України на ці заходи.
Соціальна політика допомоги має враховувати, що частина бідного населення входить до цієї групи тимчасово і може самотужки поліпшити своє становище за умов, коли соціальна служба сприятиме забезпеченню їх роботою, перекваліфікації, створенню можливостей для ведення особистого підсобного господарства чи зайнятості індивідуальною трудовою діяльністю. А отже, до категорії громадян, якій надаватиметься адресна соціальна допомога, належатимуть тільки найбідніші верстви, котрі не можуть бути включеними в якусь діяльність, що дає доходи.
Розрив між заробітною платою та вартістю робочої сили. Безперечно, визначення критеріїв бідності, адресна соціальна допомога, допомога у працевлаштуванні і т. ін. можуть поліпшити соціальне становище в Україні, проте кардинального впливу на нього вони не справлятимуть, поки залишатиметься великий розрив між вартістю робочої сили та рівнем оплати праці.
Для встановлення цього розриву будемо виходити з того, що 1990 року існувала певна відповідність між витратами на робочу силу і джерелами її відшкодування. Підставами для такого твердження є динаміка тривалості життя, споживання основних продуктів харчування на душу населення, середня кількість років навчання на одного працюючого, рівень народжуваності та смертності, обсяг заощаджень громадян тощо. За підрахунками спеціалістів, реальна вартість робочої сили в Україні 1990 року становила 5079,9 крб. (у цінах цього року), або 8636 дол. за ПКС (у цінах 1993 р.). 1996 року відшкодовувалась приблизно половина вартості робочої сили – 54,0 %. Основна причина – скорочення частки оплати праці у вартості товарів і послуг та у ВВП. Так, питома вага заробітної плати у випуску товарів і послуг упала з 23,37% у 1990 р. до 13,69% у 1996 р., а частка заробітної плати у ВВП за цей період скоротилась відповідно з 47,3 % до 33,4% . Реальна середньомісячна заробітна плата у 1999 р. становила тільки 34,0-35,8 % від її рівня в 1990 р.2
Відставання заробітної плати і доходів населення від реальної вартості робочої сили спричиняє утворення значної верстви населення, яка не може забезпечити себе фінансово, а відтак не може забезпечити відтворення робочої сили і тим більше – кваліфікованої робочої сили. Чисельність населення України за час переходу до ринку скоротилась уже приблизно на 4 млн осіб і, за підрахунками, 2026 року зменшиться до 42 млн.
Розрив між заробітною платою та витратами на відтворення робочої сили призводить до скорочення таких украй потрібних витрат на робочу силу, як витрати на її виховання, освіту загальну та вищу, на медичну допомогу, забезпечення житлом тощо.
Державна політика в галузі освіти. За радянських часів левова частка цих витрат припадала на державу. У розвинутих ринкових країнах ситуація інша: по-перше, громадяни через систему соціального страхування самі фінансують чималу частку цих витрат, по-друге, певні зобов’язання бере на себе держава і підприємці, по-третє, зарплата враховує потребу в освіті, медичному обслуговуванні тощо.
За дуже великої різниці у ВВІ 1 у розвинутих країнах витрати на освіту в 1970-1980-ті рр. становили до 9 % ВВП, а на початку 90-х рр. у Франції вони дорівнювали 7,1 %, в Японії – 6,3 %, США – 6,1 %. В Україні ж 2000 року на відповідні цілі витрачалось 4,1 %. Різниця в абсолютних витратах на душу населення буде значно більшою. Так, якщо в США відповідні витрати становлять 2057 дол., Франції – 1216 дол., Німеччині – 859 дол., то в Україні – усього 83 дол. Причому витрати на освіту в розвинених країнах увесь час збільшуються: у 60-80-х рр. вони зросли в США у 3 рази, у Німеччині і Японії – у 4 рази, Франції – у 5,5 разів. В Україні, на жаль, відзначається протилежна тенденція. Розрахунки свідчать, що за умов сприятливого економічного розвитку і за виконання конституційних норм безкоштовними в Україні можуть бути 20-25 % освіти і 15-20 % медичного обслуговування. Зрештою ж може трапитись, що практично все державне фінансування буде спрямовано на початкову та середню освіту, що призведе до загрозливої ситуації, коли вища освіта стане доступною тільки для багатої та середньо забезпеченої частки суспільства. Це становитиме близько 10-15 % випускників шкіл проти 38% в Україні у 1997 р., 63%- у США, 67,3 % – у Канаді, 34,7 % – у Франції1.
У стратегічному плані втрата доступу до вищої освіти для переважної частини населення позбавить Україну будь-яких шансів мати перспективи індустріального і тим паче постіндустріального розвитку в XXI ст. За сучасних умов саме якість робочої сили, обумовлена інвестиціями в людський капітал, є вирішальним фактором соціально-економічного розвитку. Зважаючи на це, економічна політика українського уряду має врахувати першочергову потребу в збільшенні державного фінансування освіти, потребу поступового підвищення оплати праці до рівня вартості робочої сили. Найближчими роками бюджетні асигнування на освіту в розрахунку на душу населення слід збільшити принаймні вдвічі. А джерелом покриття таких видатків могли б стати доходи від “виходу на світло” тіньової економіки.
В Україні не ведеться робота з узгодження підготовки випускників вищої школи з потребами економіки у фахівцях. Тому уточнення пропорцій між потребами у спеціалістах і їхньою підготовкою підвищить ефективність використання обмежених бюджетних коштів.
Послуги освіти в сучасному світі перетворюються на експортний товар. Великобританія за рахунок навчання в її вузах іноземних студентів (а це – 8,6 % від їхньої загальної кількості) отримує щорічний дохід у 12 млрд. ф. ст. У США кількість іноземних студентів сягає 30,2 % від загальної їх чисельності. Потенціал України оцінюється у 800 млн. дол. на рік.
Державна політика в галузі освіти має бути націленою передусім на поліпшення якості середньої освіти. Серед інвестицій на освіту найбільшу віддачу дають витрати на середню освіту. Так, Т. Псахаропулос всесвітньо відомий спеціаліст у галузі економіки освіти – наводить такі дані з динаміки інвестицій в освіту. У більшості найбідніших країн соціальний ефект початкової освіти – 23 %, середньої – 15 %, вищої – – 11 %, а в розвинутих країнах показники відповідно такі: 14 %, 10 % і 8 % .
Ці дані прямо відповідають висновкам комісії з продуктивності праці Массачусетського технологічного інституту, в яких стверджується, що “найбільш важливою галуззю довгострокового капіталовкладення є національна система середньої освіти. Без суттєвого підвищення якості викладання в початковій і середніх школах жодні засоби регулювання на макроекономічному рівні або технологічні новинки не зможуть забезпечити зростання продуктивності праці і підвищення життєвого рівня населення.
Порівняльний аналіз ефективності соціальної політики розвинутих ринкових країн, колишніх соціалістичних країн, в тому числі України, показує, що соціальні проблеми потребують постійної уваги, і якогось універсального способу для їх розв’язання не існує, а отже, нашій державі слід шукати якнайоптимальніший спосіб побудови суспільства соціальної спрямованості.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)