Державне регулювання економіки – Гриньова В. М. – 11.3. Механізм державного регулювання розвитку підприємництва
Реалізація основних напрямів політики розвитку підприємництва залежить від використання ефективного механізму державного регулювання. Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, підвищення зарплати та пенсій, життєвого рівня населення, підвищення якості освіти, охорони здоров’я, культури тощо. Економічний зміст державної підтримки полягає у розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, кредитно-фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.
Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії та відповідні повноваження. За державою залишатиметься право формування невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.
До основних напрямів нормативно-правового забезпечення має бути віднесено законодавче забезпечення – формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення. Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших напрямів чинного законодавства, основними з яких є Закони України “Про підприємництво”, “Про власність”, “Про господарські товариства” та “Господарський кодекс”. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи та здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:
– норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;
– норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо для впровадження результатів науково-технічного прогресу. Встановлення норм амортизації як засобів державного регулювання є частиною амортизаційної політики;
– норматив обігових коштів – показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;
– різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави.
Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має сукупність адміністративних засобів, що грунтується на впливовості державної влади та включають різні заборони, дозволи, примушування тощо. Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація підприємницької діяльності. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною та набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за місцем розташування підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.
Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямами адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики та, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців. В Україні діє Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема Європейського Союзу. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур.
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки розвитку бізнесу, особливо його нормативне-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін “дерегулювання підприємництва” з’явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, де вперше роз’яснювалося це поняття. Дерегулювання підприємництва – це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки. Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що на стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів). Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу – формування підприємницької політики, а передусім – узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення.
Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки та готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва і його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об’єднання – спілки, асоціації, навчальні центри тощо.
Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння розвитку підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні “Єдність”
(1994 р.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996-1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого. В Україні інфраструктура ринку ще й досі не розвинута, що суттєво гальмує розвиток підприємницької діяльності. Інфраструктура ринку – це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку належать:
– фінансово-кредитна інфраструктура – установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань;
– організаційно-технічна інфраструктура – товарні біржі, торговельні доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв’язку;
– інформаційно-аналітична інфраструктура – інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри та бізнес-інкубатори, аудиторські організації. До функцій установ аудиторських фірм належить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон’юнктури, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо. Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через підвищення якості вже наявних інститутів посередництва, сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності, сприяння формуванню інфраструктури, спеціально зорієнтованої на сектор малого та середнього бізнесу.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему. При цьому головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:
– забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;
– надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;
– інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.
Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності. З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії та практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва. Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності у цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.
Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна поділити на такі складові: матеріально-технічна; науково-технічна (інноваційна) та фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за відсутністю таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передусім виробничого устаткування та виробничих площ. Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:
– спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;
– розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;
– використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стабільність;
– сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.
Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні, реалізації та масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а з іншого, – діють серйозні гальмівні чинники, зокрема:
– брак інноваційного венчурного капіталу;
– низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;
– брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої та неконкурентно насиченої економіки.
Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак частка їх у створенні ВВП в Україні приблизно в 6-8 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 10 %. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, “ноу-хау” тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично неврегульованим.
З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:
– надання допомоги у проведенні досліджень та впровадженні інновацій;
– сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;
– залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;
– надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах; визначення порядку передачі малому підприємництву “ноу-хау” та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;
– створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;
– стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;
– стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)